КОРОНОВІРУС, ЯК СИМПТОМ
Друзі,
Я відверто вам скажу, що дуже рідко читаю коментарі у ФБ або під блогами, або деінде.
Але, в питанні повернення наших громадян з Китаю, після "барикад", "шин" та неадекватної реакції багатьох на приліт українців з Китаю, я змуси себе почитати коментарі під багатьма постами тих людей, чию думку розділяю, і хто є своєрідними лідерами думок, і навіть поспілкуватися з коментаторами.
І вражена тією кількістю страху, злоби, ненависті, паніки, істерики та огиди, яку люди виливають один на одного.
Українці завжди вміли співпереживати, і у складні часи наша взаємодопомога та емпатія була найглибшою. Для мене дві Революції та війна – показали, що моі співвітчизники є неймовірно сильним людьми, добрими, із природнім відчуттям справедливості та схильності до взаємодопомоги.
Але останні роки – краіною йде істерика та ненавість.
А відчуття – непрофесійного управління в країні та зневіри до повністю зламаних державних інституцій – змушує людей покладатися лише на себе, та захищати себе навіть там, де такий захист не потрібен, ще й захищати від власних співвітчизників шинами та вилами.
Попри логіку та попри факти.
Люди, які пишуть у коментарях – реальні люди, а не боти, – про те, що повертати наших громадян з Китаю не можна, бо:
"інші країни розстрілюють за приховування симптомів, а у нас що", бо "поки немає вакцини та антивірусних препаратів – про них треба забути", бо "це заробітчани з Китаю, а не українці", бо "якщо хотіли заробляти в Китаї, а не в Україні, – то хай там і залишаються", бо...бо...бо...
Тисячі причин і тисячі історій ненависті, які ведуть до руйнації людського.
І тепер короновірус – став лише нашим симптомом, як країни. Симптомом двох хвороб.
ПЕРША ХВОРОБА – зневіра у державні інституції.
Це про відчуття, що держава не здатна забезпечити виконання тих функцій, за які ми платимо їй податки: ні захистити наше здоров'я, ні професійно справитися з кризовою ситуацією, ні убезпечити громадян від хвороби, ні забезпечити карантин.
Це зневіра до інституцій держави, як таких. Це невпевненість у власному завтрашньому дні, не розуміння, чого очікувати завтра від уряду чи парламенту.
Зневіра до влади, бо вона не показує професіоналізм, та не дає можливості покластися на її досвід чи роботу. Бо мало успішних прикладів.
Втім, це ж так логічно, коли обираєш не професіоналів, то і в критичні моменти не можеш вимагати від них прийняття професійних рішень і кроків.
З системи майже вичавлені ті, хто розказав би посер ночі, як реагувати на кризові ситуації для здоров'я нації, ті, хто би діяв, як годинник, по протоколам, і знав до дрібниць усі ризики.
Це відбувається в усіх сферах, і відновлювати інституціі, відбудовувати іх – поки що ніхто не збирається.
В кінці кінців, мантра була – замінити всіх, звільнити всіх, знести всіх, привести нових.
Про професіоналізм нових ми не говорили. Досвід став – великим мінусом. Хіба ні? Я не права? Недовіра до інституцій – починається саме тут.
ДРУГА ХВОРОБА – це мова ненависті та істерика, яка нагнітається в суспільстві системно та усвідомлено.
Останні президентська та парламентська політичні кампанії занурили нас усіх в істерику та мову ненависті і паніки. Нас вчили ненавидіти один одного, розділяли країну заради політичних балів, натравлювали один на одного. Та й досі натравлюють.
Одні називають "ублюдками" військових, які мають інші політичні преференції (!), кричать про "помсту єдиному патріотичному регіону краіні" – Львівщині.
Мріють фанатично повернути нас у середньовіччя до своєї "віри мови армії" та паніки від "Путін нападе" кожного разу протягом років, до "долар буде по 45, якщо буде Зеленський" – і все заради політичних балів.
Інші – кричать про бандер та фашистів. І теж заради шансів на політику. Все це перетворюється в "будувати стіну", "не пускати літак", "палити шини" проти власних громадян і далі далі далі.
Наша психіка, як нації, не на жарт розхитана, рівень стресу – давно на червоній позначці, і далеко не через війну чи якість природні чинники. Страхи та істерики переважають над логікою та здоровим глуздом, а будь-яка подібна ситуація – може стати сірником, який розбудить інстинкти та ненависть.
-
Короновірус, як симптом, чітко показав та окреслив ці хвороби. Тепер ми іх, принаймні, бачимо і розуміємо. Тепер ми знаємо, що лікувати.
Відбудовувати державні інституції, вимагати професіоналів на чолі цих інституцій, повертати професіоналів на державну службу, повертати довіру,зробити роботу над помилками, та починати з основ – з самих базових основ керування державою – чи готові ми до будь-яких наздвичайних ситуацій?
До яких готові, до який ні? Чи є протоколи? Чи застаріли вони? Чи змінилися з 1993? Чи знають чиновники, що робити? Чи знають люди, що робити та як реагувати?
Окремо працювати над комунікацією: вчитися пояснювати кожен крок влади,
працювати з журналістами, а не приховувати все до кінця, чесно казати про ризики і звітувати про те, що було зроблено, щоб цих ризиків уникнути.
Видихнути цілій країні.
Не віддаватися паніці, фейкам, розхитуванням, істерикам.
Не бігти натовпом у фб кожен день в іншу сторону з криками про нову зраду.
Аналізувати власні емоції та почуття. Не дозволяти собою маніпулювати.
Не толерувати ні на секунду більше мову ненависті. Ні від кого.
Залишатися людьми.
--
П.С. А всім, хто виконував і виконує свою роботу професійно – величезне дякую.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
