30 років. Про характер нації

30 років – за паспортом. Насправді, на декілька сотень більше, і тисяча років історії, традицій та гартування характеру.

30 – для людини вже достатньо, щоб визначитись, ким же я таки хочу бути, коли виросту, але для країни – очевидно, ні)

Для країни цей вік – ще дещо підлітковий, по відчуттю десь між 17 та 19 роками. Важливий вік)

Як всі підлітки, ми переживаємо непрості зміни характеру, непрості вибори, категоричність суджень та ідей, бажань і дійсності, уявлень про себе та інших.

Джон Кеннеді казав колись Америці, що характер нації, як і індивідуальності, невловимий.

Частково він пояснюється тим, що ми зробили самі, а частково тим, що було зроблено з нами.

Це результат фізичних чинників, інтелектуальних пошуків, духовних факторів, пісень та віршів, поганих батьків і національних героїв, які народилися, жорстоких вітчимів та вірних друзів, рольових моделей в усіх сферах та власної сили духу чи, інколи, впертості.

Якщо лобстер у природі перемагає свій перший бій з іншим лобстером за гарну печеру в скелі – його панцир стає міцнішим та більш товстим, вуси – довшими, а клешні – більшими.

Ці зміни не психологічні, а реальні.

Якщо ж він бій за боєм програє – його панцир тоншає, вуса коротшають, осанка змінюється і шанс перемогти наступного – тає і тає.

Це і впевненість у собі, і гормони, і хімічні процеси, бо так заклала еволюція – слабші мають померти, щоб еволюційний відбір отримав найсильніших.

Так само і з нацією та країною.

Нам довго не щастило в боях. У чомусь ми були винні самі, у чомусь втрутилася доля, наш панцир тоншав і чекав.

Та під наші 30 – принаймні внутрішньо наші клешні ростуть, а вуса піднімаються. Ми дещо більше знаємо про те, що хочемо.

Характер нації формується остаточно та змінюється, можливо, саме зараз.

• У нашому підлітковому віці ми досі якось занадто переймаємось справами інших, їх думкою, їх враженнями про нас.

Лиш би не здатися якимись не такими, лиш би не впасти, лиш би не зганьбитися в чиїхось очах. А у власних – не страшно.

Намагаємося потрапити в чиїсь чужі рамки, чужі очікування, чужі правила гри.

Типовий підліток у пошуці)

Час – віднаходити внутрішню повагу до себе, менше озиратися на схід, захід, друзів, ворогів і думати егоїстично про власні сили, економіку, позицію.

• Ми досі не навчилися довіряти один одному.

Уся країна страждає не перші 30 років від так званого менталітету ув'язненого, – коли вірити не можеш нікому, бо треба виживати. Коли довіряєш лише близьким родичам та кращим друзям, а часом навіть їх параноїдально вважаєш ненадійними.

Витоки цієї взаємної недовіри, яка ще більше зміцнилася під час гризні і боротьби за виживання в часи СРСР, сягають у глибину віків.

Чорт забирай, ми так не довіряємо один одному, що готові запросити будь-якого іноземця чи пройдисвіта з іншим паспортом на наші найвищі посади і віддавати йому шану, лише не своїм громадянам.

І тому часто наші керівники оточують себе слабкими, не яскравими особистостями.

Час нарешті – вибудовувати довіру і не боятися чийогось таланту, чи розуму поруч.

• Ми проти системи, ми проти правил – перехідний вік, він такий.

Влада для нас завжди була злочинною, чужою, а країна – уособленням чужої влади.

Ми проти державної машини, як такої.

Від Президента – до найменшого ФОПа і бабусі на ринку – ми обходимо правила і вважаємо, що вони не для нас.

Такий собі вільний козак Мамай, бандурист на дикому полі, український буддист-хіппі про хату з краю та "якось воно буде".

От лише козак не потребує держави, і не платить податків, бо це для нього данина, він вільний навіть від себе.

Час відходити від цієї свободи, яка не є свободою дорослої людини, – до держави та правил, і час дорослішати.

Раніше ми міняли, як рукавички, за емоціями і результами битви, козацьких старшин, тепер ми міняємо керівників.

Голосуємо 30 років лише "проти", а не "за" – тому політикам набагато простіше працювати проти конкурента, ніж за себе) Подумайте над цим.

• А ще ми – діти-мрійники.

Густаф Водичка колись сказав це найкраще: "Наш головний релігійний ритуал – вперте очікування безкоштовного чуда".

Теоретично у нас є все. Головне, цього всього дочекатися.

Ні, це не так. Давайте чесно скажемо: дуже хочеться простих рішень, простих історій, простих відповідей на складні питання.

Від "повісити" чи "посадити" всіх – до в усьому винна Росія / Америка / депутати / транснаціональні корпорації / державні службовці / олігархи / одна конкретна національність.

Цей вінегрет в голові теж час припиняти.

Хемінгуей писав: "Світ ламає кожного, лише деякі згодом стають сильнішими у зламаних місцях".

Так і країни та нації. Кожну з них історія ламала сотні разів.

Країни народжуються, вмирають, діляться та розриваються в громадянських війнах, сперечаються, ненавидять і люблять своїх синів – лише деякі сипляться, немов кришталь, і відколються маленькими шматками та пилом, а інші – стають сильнішими у зламаних історією місцях, у тріщинах та глибоких шрамах.

Ми готові стати дуже сильними. Попри все і, головне, попри самих себе.

Ми стаємо більш чесними із собою. Ми стаємо сильнішими у зламаних місцях.

Зі святом нас) 🇺🇦

📲 Друзі, нагадую, що більше пишу у своєму телеграм-каналі "ХРУМка ПОЛІТИКА"!

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.