Воєнні хроніки. Листи
Якщо немає сирен, після першої ночі – я, зазвичай, відкриваю в Інстаграм повідомлення із "запитів" від незнайомих людей і повідомлення ФБ із позначки "message request" та спам.
Я не можу прочитати їх всі. І не можу це робити довго, бо мені боляче від них більше, ніж я готова, особливо, якщо був поганий день.
Але це якась ниточка, яка тримає тебе на зв'язку з іншими ліжками і підвалами, іншими сльозами та посмішками – величезної країни. Якась тонка і дуже важлива.
Раніше там був спам і крейзі ідеї й пропозиції. Тепер – ніякого спаму. Ні слова. Там цілий всесвіт життів.
Пишуть жінки з окупованої Нової Каховки.
Одні плачуть і благають через Інстаграм їх вивести, евакуювати дітей. А я не можу цього зробити, бо навіть для дітей Росія відмовляє в гуманітарному коридорі.
Їм страшно, а я можу писати лише: "Ми вас визволимо. Визволили ж купу інших міст".
Інші – з Каховки пишуть сміливо й радісно дані про росіян, про їх бази, передають інфо. Пишуть, що їм відімкнули телебачення й Інтернет – слабкий. Але вони не бояться, лише питають, як допомогти ЗСУ.
А я пишу – не вірте капітуляціям, якщо вам будуть без телебачення про це розповідати. "Ми ніколи так не подумаємо", – кажуть мені. Ви лише не здавайтеся. Будь ласочка, передайте Збройним силам, що ми в них дуже віримо.
І ми о 2 ночі разом із незнайомими людьми десь далеко на півдні переписуємося про те, як, коли це все завершиться, ми будемо пити біле вино півдня, їсти кавуни і помідори, навіть не миючи в спекотні ночі.
"Приїжджайте, – пишуть вони. - Ми приймемо, ми запрошуємо на помідори".
Пишуть наші друзі – воїни із Сумщини.
Вони завжди веселі. Тільки погрожують кожен раз: не смійте йти на перемовини і якісь капітуляції. Бо ми тут, сука, воюємо і тримаємось, і дуже добре підготовлені, і все відіб'ємо.
Що треба, хлопці? Броники, зброя? Усе є. Тільки передайте там в офіс, щоб не сміли навіть думати здаватися. Передам.
Пишуть спокійно і детально про потреби для дітей у бомбосховищах, про пошук медикаментів.
Пишуть історії з життя. Просто, щоб поділитися, а не щоб попросити допомогу. Уявляєте, що моя мама сказала? Що напече пиріжків із миш'яком і буде роздавати русні.
Пишуть просто, щоб написати: "Слава Україні".
Пишуть з укриття дитячої лікарні для онкохворих діточок.
Я стискаюсь усередині, таких повідомлень я боюся найбільше. Якщо не зможу допомогти? А якщо ніхто не зможе?
"Ми сидимо в укритті лікарні", – пишуть, - коли почалась війна, діти спочатку злякалися. Ми теж. А тепер все ок".
Зараз мій синочок, який хворий на лейкоз, каже: "Вилікуюся, виросту і стану військовим". Отак.
Буду захищати Україну і тебе, мамо.
Коротше, не переживайте, Альона! Ми вистоїмо. Бог із нами!
...Пишуть уперше за всю мою кар'єру в політиці (та і яку кар'єру, за все моє життя), що переживають за мене. Що сподіваються, що я в безпеці.
Поради, чому не треба приходити в будівлю ВРУ.
Чому важливо, щоб я – я, а не вони, – жила і берегла себе.
Пишуть, що пишаються.
І тоді, вночі, ти нарешті якось відпускаєш захист, який тримав жорстко весь день, відводиш очі від екрану телефона, let the guard down – і з'являються сльози.
Радості. І добра. За вас, українці!
📲 Більше й оперативніше пишу в телеграм-каналі "ХРУМка ПОЛІТИКА".
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
