Альтернатива проєкту Бородянського: що насправді може зробити влада для інформбезпеки України
Законопроєкт "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення національної інформаційної безпеки та права на доступ до достовірної інформації" (далі – про протидію дезінформації) влада почала розробляти сама.
Чому ключовий для медіаспільноти законопроєкт Мінкульт почав розробляти без журналістів? Найкраще можна знайти в Андрія Куликова: "Законопроєкт про протидію дезінформації слід розцінювати як продовження тієї політики, яку від самого початку проводять люди, які нині при владі...Під час першої президентської кампанії вони намагались відсунути журналістику від висвітлення справжніх проблем цієї виборчої кампанії президента Володимира Зеленського", – нагадує Куликов.
Комісія із журналістської етики, яку очолює Андрій Куликов, виступила проти законопроєкту, бо "немає жодної можливості доопрацювати законопроєкт". Розкритикували й закликали уряд і мінкульт не подавати цей законопроєкт до Верховної Ради усі провідні журналістські організації. Наскільки мені відомо, спротив збоку журналістів буде посилюватися.
Головна теза критиків із журналістської спільноти: протидія дезінформації, протидія російській пропаганді і фейкам потрібна, але розпочинати роботу над законопроєктом щодо розв'язання цих проблем слід з нуля.
Дозволю висловитися на тему, що треба зробити владі, аби зробити підмурівок для майбутнього законопроєкту із кращими перспективами ухвалення в парламенті і схваленні у медіаспільноті.
1. Закрити телеканал 112.
Як відомо, власники цього телеканалу (минулі і теперішні) ніколи не вигравали ліцензії на загальнонаціональний канал. Цей загальнонаціональний канал створено через свавільне об'єднання кількох телеканалів, які виграли ліцензії на регіональне мовлення: вони мали показувати місцеві новини, розважальні проєкти і кіно. Натомість, на мою думку, там цілодобово несеться українофобська пропаганда. Це елементарна справа для будь-якого судді. Але судова система збоїть. Тож треба навести лад у судовій системі – це відповідальність команди Зеленського. (Як це зробити, читайте тут).
Закриття телеканалу 112 стане потужним сигналом для журналістів про те, що влада дійсно хоче боротися із російськими фейками, а не наступати на свободу слова в своїй країні.
2. Запровадити люстраційні процедури для медіаменеджерів, ведучих програм
Це люстрація із одним запитанням: "Чи співпрацювали ви із спецслужбами СРСР, країни-агресора Російської Федерації?". Відповідь "Так" означає, що людина не може працювати медіаменеджером або ведучим. Відповідь "Ні" у разі підтвердження фактів співпраці із КДБ-ФСБ означає кримінальну відповідальність. В країнах Балтії так зробили, є історії, коли медійнику присудили 7 років в'язниці за приховування фактів співпраці із КДБ-ФСБ. Окрему норму пропоную запровадити для власників медіа за зразком того, що пропонується у законопроєкті про ринок землі: правочин визнається недійсним, якщо землю придбає громадянин країни-агресора РФ.
Така процедура запустить процес очищення від сіячів російських фейків в українському інформпросторі.
3. Українська держава (а не лише иншоземні фонди) має виділити на конкурсній основі гранти для ЗМІ, окремих журналістів, громадських організацій на виявлення фейків та інформування громадськості про виявлену дезінформацію.
В Німеччині після скандалу із поширенням фейку про нібито зґвалтовану мігрантами російську дівчинку Лізу, фактично зародився жанр антифейк-розслідувань. Тепер німецькі читачі, слухачі і глядачі із величезним інтересом споживають історії про те, як журналісти викрили фейк, хто його створив, як розповсюджувалася дезінформація. Такий новий жанр став інструментом для плекання медіаграмотності в країні.
Чому потрібні гранти журналістам на антифейк? Тому що в Україні дохлий рекламний ринок, щоби вижити, ЗМІ має продукувати багато і швидко, натомість антифейкові розслідування (як і будь-які розслідування) потребують багато часу і людських та технічних ресурсів). Олігархам – власникам телеканалів із найбільшим охопленням авдиторії тема протидії фейкам, делікатно скажу, не на часі.
4. Має бути продемонстровано підтримку ідеї Суспільного мовлення. Це не лише про фінансування з держбюджету згідно закону про Суспільне мовлення
Політики партії влади, високопосадовці, посадовці на місцях мають тісніше співпрацювати із Суспільним мовником. Такого зараз нема.
Наведу приклад: коли в Державній податковій адміністрації стався корупційний скандал, голова ДПА (через прес-службу) відхили запрошення від Українського радіо (це Суспільний мовник – Національна суспільна телерадіокомпанія України) хоча би телефоном прокоментувати важливі факти про корупцію в органі, натомість пішов на телеканал Євгена Мураєва "НАШ" (не буду коментувати ефір, можете самі подивитися і подумати, а що би ви запитали у Сергія Верланова).
Президент, прем'єр-міністр також мають обирати для діалогу із суспільством не з "шустерів" (Савік Шустер у грудні 2013 визнав в інтерв'ю Громадському телебаченню, що не вважаэ себе журналыстом, бо э шоуменом), а йти на Суспільне – телебачення чи радіо – і говорити.
Чому Суспільне?
- тому що власниками Суспільного не є олігархи,
- начальниками Суспільного не є прем'єр-міністр чи президент,
- утримується Суспільне громадянами України- платниками податків,
- керується Наглядовою радою, яка складається із представників УСІХ фракцій парламенту і делегатів від громадянського суспільства, яких завжди на одного більше, ніж представників від Верховної Ради.
І не треба репетувати про низький рейтинг Суспільного. По-перше, у Суспільного радіо – рейтинг високий, найвищий серед розмовних станцій. У телебаченні добитися рейтингу складніше у конкуренції із телеканалами олігархів з їхніми інвестиціями. Але ведучі політичного ток-шоу "Зворотний відлік" Мирослава Барчук і Павло Казарін на Суспільному телебаченні – це ті журналісти, до яких нема питань з точки зору професіоналізму і цінностей. Тому, ласкаво просимо!
5. Подібно до німецької практики спілкування уряду і журналістів, Кабінет міністрів, Верховна Рада, Офіс Президента мають погодити графік регулярних виступів міністрів (керівників ВР і ОПУ) або їхніх повноважних представників перед журналістами.
Ось як це в Німеччині: тричі на тиждень на 9-ту ранку у залу, орендовану журналістами організації "Федеральна прес-конференція", приходять міністри або їхні речники і доповідають про поточний стан справ та відповідають на питання журналістів. Тричі на рік туди ж приходить канцлерка. Ангела Меркель виділяє на спілкування 2-3 години. Туди ж журналісти викликають урядовців у екстрених випадках, наприклад, коли виявили плагіат у дисертації міністра оборони Німеччини. (Він, щоправда, сам не прийшов, прислав представника, а тим часом дав коментар кільком "обраним" журналістам, це лише кардинально погіршило його становище, історія дуже швидко скінчилася гучною відставкою).
Важливо, що це відбувається не в урядовому приміщенні, а на полі журналістів. У нас таке поле є – Український кризовий медіацентр в Українському домі.
Тоді ситуації з улюбленим кейсом адвокатів мінкультівського законопроєкту – про поширення дезінформації щодо (китайського) коронавірусу просто не було. Бо журналісти викликали б Зоряну Скалецьку (чи вона прислала б свого помічника) аби детально розпитати про те, що сталося, оперативно отримати інформацію від першоджерела разом із роз'ясненням усіх деталей: який коронавірус, новий чи старий, китайський чи ні.
Це є, за виловом голови Комісії із журналістської етики Андрія Куликова, найкращим методом боротьби з дезінформацією – пропонувати суспільству якісну інформацію.
Далі – спільна робота уряду і журналістів над законопроєктом із протидії дезінформації, в якому треба поставити ще потужніші фільтри від російських фейків, а також захистити журналістів від впливу власників медіа, аби ті не змушували робити замовні матеріяли – "джинсу", покращити якість журналістської освіти і підвищити рівень медіаграмотності усіх громадян.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
