5 червня 2014, 00:08

Хроніка війни у Слов'янську очима сотника Майдану або місяць без душу

Зідзвонювалися з другом. Він на тиждень повернувся зі Слов'янська. В самому Слов'янську був місяць командиром одного із взводів 1-го батальйону Нацгвардії. Кілька цифр, якими він зі мною поділився.

Отже, їхній батальйон був на 10-ти блок-постах навколо Слов'янська. За місяць лише раз приїжджав пересувний душ – один на всіх, помилось тоді половина батальйону. Потім почалася стрілянина, душ більше не приїжджав.

Польової кухні не було ні разу ні на одному блокпосту. Перший тиждень був сухпайок, далі не було і його. (Тут друг згадав антимайдан, сам він був сотником на Майдані і до цього ніколи не був військовим, так от на антимайдані пам'ятаєте польові кухні міноборони, і він пам'ятає). Три тижні не возили хліба. Про сигарети друг взагалі мовчить.

Спали на блокпостах, де і стояли, друг собі зробив три барикади, щоб як одну обстрілюють, можна за другою спати. Друг трохи заздрив бойовикам, які собі в теплі спали в будинках в місті. У їхньому взводі ніхто не голосував. Друг трохи сердиться, що вище командування розповідає, ніби всі могли голосувати, а ще більше сердиться, коли кажуть, що голосували вони ще й за Ляшка.

Було добре одне, що патронів було вдосталь. Коли бойовики наступали, то хлопці поливали їх стіною з куль. Це другові подобалось. А от що не подобалось, це те, що терористи наступали, вони відстрілювались, не можна було ні йти в наступ, ні виловлювати їх по одному, лише сидіти на блокпості і відстрілюватись. Відстрілюватись доводилося щодня. І так цілий місяць. За роботу отримали офіційно 1300 грн кожен за увесь місяць. От через таке відношення (не через гроші, а через відношення) і через те, що АТО було як не АТО у хлопців друга впав бойовий дух. Але він їде через тиждень знову, залишає дружину і 5-ти річну дочку на Волині, каже, що 90 відсотків батальйону теж повернеться на блокпости.

Командування як такого не було взагалі, один раз до них приїжджав покійний генерал Кульчицький. Дуже переживав, що на зміну волонтерам має приїхати "Беркут" і що вони ще почнуть стрілятись між собою. "Беркут" приїхав. Деякі навіть просили у хлопців пробачення. Дивувались, виявляється, що майданівці – справжні воїни, місяць вже воюють, зізнавались, що їм ("Беркуту") розповідали в Києві, що вони воюють з атбросами. Ну от ще один позитив.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.

Але правда дорожче

Я пригадую, як провела день Незалежності. В Курахово на базі "Донбасу". Там один з бійців поділився ідеєю: агітмашина з генератором, мегафоном на ній, листівками/газетами та можливістю заряджати багато телефонів...

Чого варта взагалі у цій всій ситуація журналістика?

Ну добре хоча б поезія, поезія принаймні діє як знеболювальне. А чого варта журналістика? Чого варте документування всіх цих жахіть? Чого вартий щоденний пошук позитиву серед цієї всієї гарі, сірого диму, запаху страху і смерті? Пошук романтики серед окопів, пошук гарячих очей там, де бачиш лише зігнуті спини усіх, хто живе під мінометним обстрілом...

А ваші нашу б уже зарізали

Його звати Ігор. Ігор – це російський прикордонник, який займається моїм питанням. Ігор старший від мене на кілька років, у нього сім'я і діти...

Хроніка війни у Слов'янську очима сотника Майдану або місяць без душу

Зідзвонювалися з другом. Він на тиждень повернувся зі Слов'янська. В самому Слов'янську був місяць командиром одного із взводів 1-го батальйону Нацгвардії...

Донбас на колінах, або як померти за пляшку горілки

"Одевайте белое, это правило войны"- сказали нам російські журналісти неподалік від супермаркету "Метро". Ми обидвоє були в темно-синьому. Десь за "Метро" з боку аеропорту було чути одиночні вистріли...

Приватна автострада лише для депутатів. Та інші архітектурні шедеври столиці.

Архітекторів Івана Мельничука та Олександра Бурлаку я застала на відкритті виставки Pinchukartprize разом з самим Віктором Пінчуком. Кімната нагадувала архітектурну майстерню, а самі молоді архітектори власне і розповідали потенційному інвестору про вигідні проекти:- оце світлодіодна стіна...