Червоний прапор поряд з державним. Досвід Естонії
Влітку 1940 року згідно з таємними домовленностями Гітлера та Сталіна держави Балтії були окуповані Червоною Армією. Для збереження видимості "демократії" президентів держав змусили призначити нові уряди та виконувати усі забаганки Кремля та особисто Сталіна. Однією з забаганок було вивішення на вулицях поряд з державними прапорами – червоного прапора – символа перемоги окупантів. Про це з захопленням писали місцеві більшовицькі колаборанти, ось уривок з такої статті в одній з тогочасних естонських газет.
"Правительство издало указ, по которому в государственные праздники вывешиваются два флага: флаг республики трудящихся и рядом с ним – трехцветный. (...) Cимпатии трудового народа принадлежат красному флагу ликвидации эксплуатации, общественного освобождения. Красная Армия обещала выступить на нашу защиту против реакционных сил и пусть больше не рассказывают про неё всякую клевету – мы видели этих людей и видели их оружие! Хотя мы и надеемся, что наша крупная плутократская буржазия тоже их видела и сделала свои выводы".
Вже за місяць Естонія (як і Латвія з Литвою) увійшла до складу СССР, почалися масові репресії та депортації. А потім на естонську землю прийшла війна – наслідок сталінсько-гітлерівської змови. Естонці дуже добре вивчили уроки своєї історії, тому за публічно продемонстрований червоний прапор з серпомолотом, як і за червоний прапор зі свастикою, в цій країні можна одержати чималі проблеми із правоохоронцями.
На жаль, в Україні зараз панують невігласи, які не лише не знають своєї історії, але й свідомо її викривляють. Вчорашнє прийняття Верховною Радою України законопроекту за авторством комуністів реєстр. N8157, відповідно до якого 9-го травня поряд з державним прапором повинні вивішуватися червоні прапори, стало не просто викривленням історії, але справжньою ганьбою.
Пояснення, що червоний прапор і "товариш Сталін" – це такі величні символи, які буцімто сиволізують подвиг солдатів, що воювали проти нацизму, є відвертою наругою над пам'яттю мільйонів жертв комуністичного режиму.
За дужками цілком спокійно залишаються сталінсько-гітлерівські урочистості у Львові, Бресті та інших містах, коли червоні прапори гітлеризму та сталінізму мирно майоріли поряд. За цими ж дужками залишаються і долі рядових солдатів-переможців, наприклад – київських воєнних інвалідів, котрих сталінські "червонопрапорні освободітєлі" вивезли в північні табори "щоб не плутались під ногами". Ось уривок зі спогадів киянина Юрія Багрова:
"Было странно, тревожно тихо, даже продавцы говорили полушепотом. Я сначала не понял в чем дело и только потом заметил – на Бессарабке не было ни одного инвалида! Потом, шепотом мне сказали, что ночью органы провели облаву, собрали всех киевских инвалидов и эшелонами отправили их на Соловки. Без вины, без суда и следствия. Чтобы они своим видом не "смущали" граждан. Мне кажется, что инвалиды прежде всего вызывали злость у тех, кто действительно пересидел войну в штабах. Ходили слухи, что акцию эту организовал лично Жуков. Инвалидов вывезли не только из Киева, их вывезли из всех крупных городов СССР. "Зачистили" страну. Рассказывали, что инвалиды пытались сопротивляться, бросались на рельсы. Но их поднимали и везли. "Вывезли" даже "самоваров" – людей без рук и без ног. На Соловках их иногда выносили подышать свежим воздухом и подвешивали на веревках на деревьях. Иногда забывали и они замерзали. Это были в основном 20-летние ребята".
Замість пам'яті про цих людей – нинішня влада створює культ тих, хто спершу потискав руку гітлерівцям, а потім загрібав жар чужими руками, точніше – чужими долями. Це не випадково, адже саме такий підхід до громадян нинішній більшості дуже близький, громадянин для них – лише розмінна монета для забезпечення потрібних результатів на виборах. Тому сталінський прапор цій владі справді личить набагато більше, ніж синьо-жовте знамено вільної України.
Який прапор личить українцям – варто визначитись кожному з нас. Головне – не помилитись: як показує історія, надто великою може бути ціна такої помилки.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
