Рімейк осені 2005-го, тільки кривавий...
Цього літа я зустрічалась із головою Фонду за міжнародну солідарність Кшиштофом Становським у Варшаві. Він – один із тих польських лідерів, друзів України, хто намагається допомогти нам будувати європейську державу в Україні роками і глибоко розуміє українські проблеми.
Коли я жалілася Становському на те, що героїчний народ України, який гинув на Майдані і зараз гине, захищаючись від Росії, зраджує меркантильна Європа, яка без вагань повинна була б кинути усі зусилля на допомогу Україні, він несподівано для мене перевів погляд на процеси всередині України.
"Чому ваш уряд не проводить ніякі реформи, чому ваше суспільство масово їх не вимагає, чому активісти не здійснюють роботу у своїх містечках, куди вони повернулись після Майдану?" – запитував Становський.
І звичайно, я виправдала Україну: "Які реформи, коли у нас іде війна?!"
Хоча, чим більше я аналізувала ситуацію, тим більше я переконувалась у правоті поляка. Війна йде на Донбасі, а у Києві спокійно працюють усі органи влади. Економічний колапс – теж не виправдання. Наприклад, які гроші треба витратити, щоб написати і прийняти нормальний закон про люстрацію? Чи щоб провести податкову реформу? Чи щоб покарати вбивць Небесної сотні? Щоб зробити пропорційну систему виборів із відкритими списками? Щоб спростити бюрократичні вимоги до реєстрації і ведення бізнесу? Це усе питання виключно політичної волі і знань. Очевидно, що політичні еліти, які зараз керують країною, неготові до таких змін.
Звісно, в Україну зараз ззовні ніхто не вливає грошей на реформи. Але як ми можемо чекати на план Маршала від Заходу, якщо ми не маємо плану дій, який можна показати донорам і залучити під це кошти? Чому Захід повинен просто так давати нам гроші на проїдання і розкрадання?
Відразу після Революції гідності усі активісти в один голос повторювали матру про те, що не буде повторено помилки Помаранчевої революції, коли люди понадіялись на лідерів і розійшлись відпочивати, а вікно можливостей тим часом закрилось для Украни на наступні 10 років. Клялись, що цього разу суспільство доведе справу революції до кінця, змінивши не тільки обличчя, але і систему, набір правил гри. А хіба зараз не відбувається рімейк осені 2005-го?
Дійсно, іде війна, і найактивніші громадяни або самі ідуть в АТО, або мобілізувались на допомогу армії, лікування поранених. Це зрозуміла людська реакція. Але мене мучать питання: який відсоток таких небайдужих і чим займається решта суспільства?
Вперше у сучасній історії за те, щоб існувала Україна загинули люди в центрі столиці, кожен день продовжують гинути на Сході. Але українці, називаючи їх Героями, продовжують сторонитись політики і жити у своїй хаті з краю. Чому, коли цей парламент відмовляється приймати закони, обіцяні революцією, під парламентом стоїть півтори тисячі, а не сто тисяч людей? Невже українці у масі своїй не відчувають, що кров кожного загиблого, на їхніх руках, через їхню байдужість до розбудови власної держави, через пасивність?
Через усю пролиту кров цинізм ситуації зараз набагато гірший, ніж у 2005-му. Те, що у Києві не йдуть реформи, – це зрада кожного патріота, який ризикує життям і помирає на Сході. За яку країну він помирає? За країну, де деградована політична верхівка, безкарно роз'їжається по курортах і шопінгах на вкрадені у народу гроші, не дивлячись на війну.
Як нагадав, Становський, у рух Солідарність, який виніс нагору цілу преяду нових народних лідерів, лобіював зміни у Польщі і щоденно організовував нові правила життя на місцях, входило 10 мільйонів людей. Де такий рух після Майдану? Скільки людей, який відсоток від населення, у цій країні активно займається її змінами?
Якщо зрозуміло, що до масового руху знизу суспільство неготове мобілізуватися, чому немає намагань новим силам увійти у формальний політичний процес? Створити масову майданну партію, про яку знають не лише користувачі Фейсбуку, а люди у кожному селі, чи хоча б блок партій на наступні парламентські вибори? Чому не об'єднуються у блок партії "Демальянс", "Воля", "Самопоміч", якщо відомо, що поодинці вони не потраплять у владу, не подолавши бар'єр. Бо важко домовлятись між собою, навіть коли держава на краю прірви?
Насправді, головна проблема полягає у тому, що нові сили не готові брати владу, вони її не хочуть. Вони змирились із тим, що ними правлять злодії, яких ніби-то треба намагатись контролювати, критикувати і щось від них вимагати. Чесні люди бояться відповідальності. У них немає розробленого плану порятунку тонучого корабля. У них не вистачає знань. Не вистачає досвіду. А негідники нічого не бояться, вони без вагань йдуть у владу, щоб красти і доконати цю державу, спокійно засинаючи по ночах.
Українці звикли існувати поза межами держави. На Майдані вони творили мережеве суспільство, де усі процеси, від лікування поранених, до готування чаю, якісно організовувались горизонтально, без влади згори. Цим можна захоплюватись. Але цього замало. Назвіть успішні країни, які існують без уряду, без державної влади?
Звичайні українці повинні зрозуміти, що для виживання їхньої країни їм треба не боятися брати владу. Якщо партія патріотичних людей, у яких нуль досвіду претендуватиме на владу, вони можуть створити список досвідчених спеціалістів, наприклад із бувших за всю історію незалежності найуспішніших міністрів, і запропонувати якісний склад нового уряду. Зараз прийшов момент, коли українці повинні довести собі і всьому світові, що вони здатні не лише на жертовний протест проти злочинної влади, але і здатні будувати альтернативу цій владі, самі управляти своєю державою у своїх інтересах. Вирішується питання існування української держави.
