За що українська держава ненавидить жінку-матір та її дітей?
Судова влада України – гілка державної влади. Належне функціонування цієї гілки є ключовою передумовою демократії. Чомусь ця гілка української держави люто ненавидить мене, як жінку та матір, а також моїх малолітніх дітей.
Судіть самі. Надам цитати із рішень, які представники судової гілки української держави приймають по відношенню до моєї родини.
Мені цікаво чи є прецеденти у цивілізованому світі, де національні суди позбавляють свою громадянку права на судовий захист і своїми рішеннями позбавляють її та дітей усього їхнього майна та заощаджень.
Можливо так судова система висловлює свою ненависть з приводу того, що після більше 10 років проживання у США, я зберегла український паспорт і навіть спробувала використати факт свого українського громадянства, щоб допомогти рідній країні стати щасливішою і багатшою, поборовши корупцію? Чи можливо просто у судовій системі України права чоловіка не привірнюються до прав жінки і дітей, а є набагато вищою категорією. Питання відкрите. Проте те, що дії судової системи України по відношенню до мене і моїх дітей – це знущання і зневага, факт встановлений.
Нагадаю, що після 14 років шлюбу у США я через суд США у лютому 2019, дізналась, що я є нібито розлучена Україною. Спочатку я подумала, що рішення Білоцерківського суду про наше розлучення, яке мій чоловік-американець, подав у процесі розлучення до суду США, – це підробка.
На той момент я у грудні від моєї матері дізналась, що вона отримала із Білоцерківського суду повістку про відкриття провадження. Я подала апеляцію на ухвалу про відкриття цього провадження. Жодних повісток я не отримувала, була з дітьми у США, а у електронному реєстрі світилась інформація навпроти моєї справи, що матеріали передано до апеляційного суду у Києві.
Проте, як з'ясувалось пізніше, білоцерківська суддя Оксана Ярмола перед тим, як передати матеріали до апеляційного суду, встигла мене розлучити. Без моєї присутності і без мого мого відома – заочно.
Американський громадянин, який проживає у Вірджинії, США, звернувся до Білоцерківського суду аби той розірвав його шлюб з українською громадянкою, яка має посвідку на постійне проживання у США. Двоє малолітніх, які народилися у шлюбі, також були громадянами США. Чоловік написав, у чоловіка та дружини зіпсувались стосунки через різні світогляди, діти будуть жити із дружиною, і що між сторонами немає жодних спорів, ні майнових, ні фінансових, ні щодо дітей. Тому шлюб можна просто розірвати навіть не повідомляючи про це дружину, не з'ясовуючи ніяких фактів і не вимагаючи ніяких доказів. Суддя Ярмола позов американця задовольнила у повному обсязі у найстисліші терміни за одне засідання по суті.
Коли я прилетіла із США, дізнавшись про розлучення, я подала на перегляд заочного рішення. Суддя відмовилась скасовувати своє рішення і переглядати справу аби надати мені доступ до суду першої інстанції у справі про моє розлучення. Оскільки наявні докази про те, що я не була повідомлена про судове засідання, на якому мене розлучили і про те, що чоловік через суди США почав використовувати рішення Ярмоли, щоб позбавити дітей та мене нашого дому у США, забрати та розпродати усе наше майно, не мали ніякого значення, адже, на думку Ярмоли:
"Враховуючи категоричну позицію Позивача щодо розірвання шлюбу суд приходить до висновку, що подальше спільне життя сторін і збереження їхнього шлюбу є недоцільним, адже це суперечить інтересам Позивача".
Отже встановлено, що інтереси однієї людини – чоловіка -важливіші за права трьох інших людей, в тому числі дітей. Очевидно, це тому, що це інтереси саме чоловіка – істоти вищої в українській ієрархії, ніж жінки і діти.
Згідно із Висновком від 20 січня 2020 року членкині дисциплінарної палати ВРП, Наталії Краснощокової суддя Ярмола не має притягатись до дисциплінарної відповідальності за те що розлучила мене, не повідомивши мене про справу, адже:
"Зазначене порушення не спричинило для скаржника негативних шкідливих наслідків".
Мовляв, Ярмола просто надала розлучення, а про наслідки цього розлучення для дітей та дружини на території США ніхто читати докази не бажає, просто інтуїтивно відчувають, що ці наслідки ніяк не шкідливі.
Ярмола пояснила ВРП, що у суду були відсутні підстави в межах розгляду вимоги про розірвання шлюбу, вирішувати спір про визначення місця проживання дітей, чи вирішувати майнові спори сторін, перевіряти їх фінансовий стан, визначати спільне майно подружжя, забезпечувати схоронність їх майна.
Тобто який стосунок має розлучення до прав дітей у шлюбі, їх фінансову захищеність, майно? Ніякий. Україною доведено, що розлучення ніяк не впливає на інтереси, права дітей, які були народжені у шлюбі. Ну а якщо і впливає, то яка різниця, адже діти – це тварини, і на них не розповсюджується права людини, як і на жінок.
У апеляційному суді я повторно пояснила, що мене та моїх дітей не влаштовує, щоб результатом розлучення стало те, мій чоловік та їхній батько забрав усе майно, нажите у шлюбі, не платив аліменти та вивів усі кошти на свою користь. І що я вимагаю аби справу передали до суду США або вирішили в Україні фінансово-матеріальні питання, пов'язані із розірванням шлюбу. Судам трьох інстанцій я надала пакети доказів того, що якщо рішення Ярмоли про розлучення залишиться у силі, то я втрачу право на поділ майна у США та вирішення інших фінансово-матеріальних. Адже за законом у США, якщо чоловік-американець прийняв підсудність іноземного суду для надання йому розлучення, то суд у США уже не може вирішувати матеріально-фінансові питання у шлюбі, який було розірвано іноземним судом. Адже у США, якщо суд іноземної держави виносить рішення про розірвання шлюбу, вважається, що таким чином іноземний суд підтверджує компетенцію та юрисдикцію розглядати справу і повинен надалі вирішувати всі питання, пов'язані з правовими наслідками розірванням шлюбу, зокрема, здійснити поділ майна, визначити аліменти на дружину та дітей та вирішити питання щодо батьківського піклування відносно дітей. Даний підхід США вступає у протиріччя із законодавством України та створює колізію, яка позбавляє мене права на судовий захист. Зрозуміло, що Білоцерківський суд не має компетенції вирішити ці всі питання стосовно шлюбу, який протікав виключно на території США, де також знаходиться усе нерухоме майно. Я надала не просто витяги із законодавства США, але документи із суду США, який закрив провадження щодо усіх цих питань, оскільки вважав нас розлученими, а також свідчення під присягою адвокатів США, що саме такими правовими наслідками є для мене і дітей білоцерківське розлучення.
12 грудня 2020 року судді апеляційного суду Єлизавета Суханова, Наталія Ігнатченко, Світлана Куликова вирішили, що розлучення має лишатись у силі. Адже розлучення – це право особи, надане Конституцією України, хоч ця особа не є громадянином і не знаходиться на території України. Проте також судді вказали, що я позбавляюсь права на судовий захист стосовно усіх інших питань в Україні. Може я б і могла якісь із цих питань вирішити, поки американський Позивач знаходився під юрисдикцією Білоцерківського суду, але після того, як Білоцерківський суд надав розлучення він відразу втратив підсудність розглядати будь-які позови проти чоловіка-іноземця. Хто не встиг, той запізнився, як-то кажуть. А те, що я і не могла встигнути, бо була елементарно неповідомлена про розгляд свого власного розлучення – яка різниця. Головне, що апеляційний суд мені порадив змиритись, що я і діти після розлучення не отримаємо нічого, адже на судовий захист в Україні у мене після розлучення немає права:
"У зв'язку з тим, що Позивач не проживає в Україні, не має місця реєстрації та майна, український суд не має підсудності розглядати позов проти Позивача про поділ майна подружжя, призначення аліментів на дружину, визначення місця проживання дітей, вирішення питань щодо батьківського піклування про дітей (custody)."
На момент коли справа дійшла третьої інстанції, мій чоловік встиг не тільки розпродати і привласнити усе майно, не впускаючи мене та дітей до наших домівок у США, але і навіть подати до суду на мене у Вірджинії, аби отримати усі кошти на свою користь із одного із наших рахунків, який мені вдалося заморозити ще у період, коли американський суд не був переконаний, що ми розлучені Україною.
У Касаційному цивільному суді Ухвалою від 19 червня 2020 року суддя Алла Олійник вирішила зупинити дію рішення про розлучення за моєю заявою оскільки:
"Заява обґрунтована тим, що оскаржуване рішення порушує її майнові та немайнові права, права її малолітніх дітей, порушує її право на володіння майном... Наведені заявником доводи дають достатні підстави для зупинення дії оскаржуваного рішення".
Проте уже 24 липня у Постанові про остаточну відмову задовольнити касаційну скаргу, колегія суддів Касаційного цивільного суду у складі Алли Олійник, Сергія Погрібного, Василя Яремка чомусь різко поміняла думку на протилежну, без жодного обґрунтування і не спираючись на наявні докази у справі вирішила, що мої майнові права та права дітей ніяк не порушаться після білоцерківського розлучення:
"Доводи касаційної скарги, що за наслідками цього спору відповідач буде позбавлена права вирішити спір щодо поділу спільного майна подружжя та інших спорів, які у неї можуть виникнути до колишнього подружжя, є невмотивованими, оскільки після розірвання шлюбу відповідач не може бути позбавлена права, право на реалізацію якого вона має незалежно від припинення шлюбу".
Тільки не зрозуміло у якому суді я буду реалізувати своє право на поділ американського нерухомого майна після припинення шлюбу, якщо дане розлучення унеможливлює звернення з майновими питаннями до суду США. Напевно в українському, адже, як написала, у своєму афідевіті поданому до американського суду адвокатка Зоя Руденко український суд без проблем поділить майно нашого подружжя після розлучення протягом трьох років.
Незрозуміло, що відбулося між 19 червня і 24 липня аби та сама суддя Олійник змінила думку на протилежну і вирішила, що з майном у мене і у дітей все буде окей. Перед Аллою Олійник та її колегами лежали все ті ж самі докази та витяги із законодавства США, що я українським рішенням позбавляюсь права вирішити спори у США, які можуть виникнути до колишнього подружжя. Причому навіть зі сторони чоловіка були надані підтвердження, що я позбавляюсь права вирішити майновий спів у США. Є листи адвокатів чоловіка, є копії документів із суду США, де адвокатами мого чоловіка обґрунтовують для американського суду, чому білоцерківське рішення позбавляє мене можливості поділу майна у США і чому усе майно родини має відійти чоловікові у зв'язку із наданням розлучення Білою Церквою.
Верховний суд теж не бачить як неповідомлення мене про моє власне розлучення негативно вплинуло на мої інтереси і права. Адже як зазначає Верховний суд, їм незрозуміло, чи я дійсно хочу отримати якусь частку майна і фінансовий захист дітей, чи просто погоджуюсь, щоб батько дітей покинув їх без жодної копійки аліментів і без майна. Адже із більше 200 сторінок справи це розуміння моїх намірів і бажань взагалі не промальовується:
"Аргументи касаційної скарги, що Білоцерківський міськрайонний суд Київської області здійснив розгляд справи без участі відповідача та її представника і без належного повідомлення відповідача про розгляд справи, що призвело до порушення принципу змагальності, не є підставою для скасування судового рішення відповідно до статті 411 ЦПК України у справі, яка переглядається з огляду на таке.
Згідно з матеріалами справи, Олена Трегуб не була повідомлена судом першої інстанції про дату, час і місце судового засідання на 25 січня 2019 року.
Водночас у судових засіданнях у суді апеляційної інстанції відповідач та її представники брали, отже, відповідач реалізувала надані їй законом процесуальні права в суді апеляційної інстанції. Заявник не навела обґрунтованих доводів, що незабезпечення її права на участь у розгляді справи судом першої інстанції призвело до неправильного вирішення спору по суті вимог (зокрема, пред'явлення зустрічного позов про стягнення аліментів, визначення місця проживання дітей тощо) ".
Тобто те, що я була у суді апеляційної інстанції, який не те що не з'ясовував, як вплинуло те, що мене не було не повідомлено про моє власне розлучення у суді першої інстанції, а навіть у своїй ухвалі він взагалі не визнава, що мене не було повідомлено, це і був мій єдиний реалізований шанс доступу до правосуддя в Україні. І те, що в апеляції я продовжувала заявляти про необхідність вирішення інших спорів, тоді як у відзиві до апеляційного суду сторона чоловіка, заявляла, що відмовляється вирішувати будь-які фінансово-матеріальні спори, пов'язані з нашим розлученням, ніяк не наштовхнуло апеляційний суд і касаційний суди на думку, що я хочу повирішувати спори разом з розлученням. Знову не промальовується такий намір ніяк. Тому, оскільки, я дійсно, напевно, не проти, щоб чоловік забрав собі усе майно і гроші, що з того, що я не знала про власне розлучення:
"Недоліки вирішення спору між сторонами у цій справі носять характер формальних міркувань, не призвели до порушення прав і законних інтересів осіб та не впливають на правильність й справедливість постановлених судових рішень".
Отже, те що двоє маленьких дітей, які виявились позбавленими власної домівки і власних речей, абсолютно не порушує їхні інтереси.
Ось таким є стан українського правосуддя сьогодні. Ця справа ілюстструє тваринну ненависть до людини, і особливо до жінок і дітей, яку чомусь виплекали у собі українські судді – представники державної влади. Така система повністю влаштовує усіх, від Президента Зеленського до найдрібнішого регіонального чиновника. Її реформувати ніхто не збирається – вона зручна, особливо тим, хто знає правильні розцінки і має доступи. Єдиним парадоксом для мене лишилось те, чому у суддів немає інстинткту самозбереження, а запущено інстинкт на знищення громадянина, який формує їхні зарплати, сплачуючи податки? Чому натомість вони стіною стоять за злочинні інтереси іноземного чоловіка, який ні копійки не сплатив до бюджету на їхнє утримання? Напевно, ці податки, ці бюджети і ці зарплати – це все-таки дрібно для них.
Як мати хочу подякувати чоловікам і жінкам українського правосуддя: Оксані Ярмолі, Єлизаветі Сухановій, Наталії Ігнатченко, Світлані Куликовій, Аллі Олійник, Сергію Погрібному, Василю Яремку за те, що не порушили права моїх малолітніх дітей і не позбавили їх майна і так доклалися своєю працею аби захистити інтереси дітей, а також жінки-матері, під час розлучення. Принагідно запрошую їх відвідати разом зі мною та дітьми наше майно у США.
