Не Ганді і Бандера, а Камерон і Путін. Feel the difference
Допис про відкриття пам'ятника Ганді в Лондоні викликав жваву дискусію. Головна лінія критики – не можна порівнювати Махатму Ганді, гуру ненасильницького спротиву і Степана Бандеру, керівника збройного визвольного руху. Але я порівнював не цих справді дуже різних історичних персонажів, а нащадків імперій, проти яких вони боролися. Не Ганді і Бандеру, а Камерона і Путіна.
Пам'ятник Ганді біля пам'ятника його ворогу Черчілю – показник спроможності теперішньої Британї рухатися вперед. Такий же яскравий, як публічне привітання королеви Єлизавети із колишнім керівником Ірландської республіканської армії Макгіннессом. Натомість Бандера як досі головний антигерой сучасної Росії свідчить про її нездатність вирватися з полону імперського минулого. Зокрема – минулого ХХ століття, коли всіх ворогів Росії чи то з України, чи з країн Балтії, чи Кавказу називали бандерівцями.
Врешті імперські антигерої є лише відображенням самих імперій. Ганді міг стати таким лише у Британії і лише в той час, коли йому судилося боротися. В іншому місці чи в інший час в рамках навіть тієї ж імперії у нього не було б шансів не лише на перемогу, а навіть на життя. Британська імперія звичайно теж не була схожою на гуманітарну місію ООН і її панування обернулося смертями багатьох представників підкорених народів. Але врешті на початок минулого століття своєю місією вона бачила не придушення народів, а нав'язуванням їм своїх стандартів життя, насамперед – стандартів державного управління. Тому навіть в колоніях запроваджувалися британська судова система та верховенство права. Згодом, саме опираючись на ці принципи імперії, її зумів перемогти Ганді.
Російська імперія була зовсім іншою за своєю суттю, вона бачила свою місію не у підвищенні рівня життя підкорених народів, а навпаки, в їх пониженні до власних, часто примітивних, стандартів.
Тому, наприклад, було зруйновано активне громадсько-політичне, культурне життя, систему бізнесу на теренах, приєднаних до СРСР після пакту Молотова-Ріббентропа. Ця імперія не намагалася зробити місцеві еліти ідентичними до своїх, адаптувати їх, вона прагнула їх просто винищити. Зупинити це прагнення ненасильницькими методами було неможливим. Тому йому протистояли із зброєю в руках.
Тому головними антигероями Російської імперії стали керівники збройних повстанських рухів – імам Шаміль в ХІХ, Степан Бандера в ХХ столітті. Тільки після зміни самої імперії в кінці минулого століття можливими та ефективним стали ненасильницькі методи боротьби. Вогнищами масових ненасильницьких рухів 1980-тих-1990-тих стали здебільшого саме ті терени, які кілька десятиліть перед тим були охоплені збройним повстанським рухом – країни Балтії та Західна Україна. І головним були не методи боротьби, а їх ціль – перемога над імперією. І незважаючи на те, що ослаблений СРСР не просто роками ув'язнював дисидентів, як британці Ганді, а зазвичай убивав, десятиліття неподоланого збройного опору Бандери тримали серця у вірі в перемогу.
Тож, попри виразну різницю між Бандерою і Ганді, в одному вони були дуже схожими – обидва однаково небезпечні для імперій, проти яких боролися. Неподоланна прірва не між цими історичними персонажами, а нащадками їх супротивників.
П.С. Між іншим, першим юнацьким псевдонімом Бандери було "Ганді", тож і персонально вони не були аж такими антиподами, як дехто собі уявляє.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
