Знову втрата Республіки?
Президентська виборча кампанія 2010 року для мене характерна неймовірною байдужістю головних діючих осіб всякого виборчого процесу – виборців. Хоча в Україні чомусь панує зовсім інше переконання – що головними діючими особами президентських виборів є півтори тузина кандидатів, що претендують на цю посаду.
І напевно у цьому і вся справа. Точніше – її відсутність. Виборці масово відчули, що в цих виборах, як і у кількох раундах попередніх, у них їхньої особистої справи і немає.
На попередніх двох парламентських виборах був до абсолюту відпрацьований механізм виборів на партійній основі, який, в українських умовах, повністю позбавив виборця можливості безпосередньо відчути свою причетність до вибору власне свого представника до того чи іншого представницького органу, який мав би, в ідеалі, представляти його особисто.
Лідери політичних холдингів, бо ж насправді масових партій у нас немає, зробили за останні роки все, щоб одноособово формувати списки депутатів – чи то Верховної ради, чи органу іншого рівня. І це їм вдалося.
Але разом з тим вони відбили інтерес і у виборця взагалі бавитися в таку гру, де тебе, ніби про щось запитують, однак ти точно знаєш, що твій голос так насправді опиниться в каналізації політичного процесу. То ж краще зайнятися, поки ще можна, а це ще недовго, своїми приватними малими справами.
Бо якщо кожен з нас, так званих посполитих виборців, не може вирішити жодної саме своєї справи через вибори, то навіщо вони взагалі. Для того, щоб якийсь дядечко чи тітонька вкотре нагріли на тому руки чи полоскотали свої перверсивні амбіції?
Все було б добре, якщо б вибори не були тією спільною справою, яка єдина може дати шанс нашому особистому майбутньому. Відчуження від виборчого процесу на руку різного роду аферистам, які ніколи не боролися за спільне майбутнє народу, який називає себе українським. Їхня мета облаштовувати особисті справи. Чи в Україні чи у Свазіленді. І Українська Держава для них – це тільки засіб збагачення і возвишення. Це не спільна цінність, спільний набуток. Україна – це для мене. Докотилися і до Україна – це я. Останнім цю формулу застосовував абсолютний монарх Людовік XІV, Король-сонце – "Держава – це я". Але так думає більшість з них. Тому, якщо у своїй полум'яній молодості вони "тырили" по-дрібному, в зрілості – вже заводами, то настав час "затирить" все – країну в цілому. І це зовсім не метафора.
Однак у кого вкрасти? Та у тієї спільноти, яка неначе б то народжується в Україні, – в українського народу у найширшому сенсі слова. Один з кандидатів вперто називає цю спільноту, що народжується, "нацією". Але насправді вона тільки народжується, формується. Можливо процес формування нації ніколи і не зупиниться, так як не перестає переформовуватися американська чи російська нації – саме завдяки цьому процесу вони й живуть. Будь-яка зупинка в адаптації цієї "загальної згоди щодо свого спільного майбутнього" до нових історичних обставин веде до заникання і смерті того чи іншого національного проекту. Якщо ми не хочемо мати спільного майбутнього – то його й не буде. Це відповідь на різного роду сепаратизми. "Насильно мил не будешь" – так, здається, говорять наші сусіди. Ну не збудуємо ми спільного дому з тими, хто цього не хоче. Але і той, хто відійде, муситиме погоджувати своє майбутнє з іншим партнером.
Але що можна вкрасти у цієї спільноти? Що такого особливого вона творить, що варте того, щоб його "затирить"? Це той головний суспільний механізм, який перетворює цю "загальну згоду" у дієве об'єднання. Цей механізм різними мовами означає те саме – спільну справу, спільну цінність, спільний набуток, або мовами оригіналів: Res Publika, Rzeczpospolita, Commonwealth (де common – спільна, а wealth – багатство). І все це синоніми "держави", ба, навіть "народу"! Того, що наш Президент неустанно називає "нацією". Навіть наші предки, не кажучи про римлян чи британців, називали головну загальну цінність справою спільно, цінністю спільною і спільним набутком – Річчю Посполитою – справою спільною і цінністю спільною.
Отож цією цінністю, яка постала завдяки згоді всіх українців чи таких, що вважають себе ними, є Рес Публіка, Українська держава, яка належить кожному з нас. Ця цінність дає змогу нам розвиватися, здобувати ті чи інші блага, забезпечувати майбутнє і собі і своїм нащадкам. Але тільки за умови, що ми розуміємо, що Республіка, Річ Посполита, це справа спільна і кожен для того, щоб з неї користати, мусить стати його опорою, вкласти у цю будівлю свій камінь. Ось такі от банальності...
Звичайно, можна знехтувати цією цінністю. Знехтувати в індивідуальному порядку – емігрувати, спробувати пристати до іншого політичного проекту, не будувати його з нуля – "облаштувати особисті справи" в більш ефективний і швидкий спосіб.
Можна нехтувати і у колективному порядку. Розпад держав задля створення інших чи прилучення до інших – тому ілюстрація. Ну не сприймали західні українці міжвоєнної Другої Речі Посполитої і все тут. Не вважали її спільним благом і спільним набутком. Зрештою, як і поляки. І закінчилося так, як закінчилося. Печально і криваво. Для всіх. І не потрібно вибудовувати якихось штучних ретроспекцій. Правда історії полягає в тому, що якщо так сталося, то інакше бути не могло. Як це не печально. І це урок для сучасної України. Спільноту потрібно будувати а благами потрібно ділитися, залучати всіх до цієї справи. Або ж ні.
Але є найгнітючіша форма ігноранції і спільного і особистого майбутнього – такого собі гниття, яке полягає у абсолютній байдужості до цього майбутнього. Причому я, боронь Боже, не стверджую, що єдиний шанс людини – це держава чи її розбудова. Держава це не щось таке приємне, як весняний квіт. Перефразовуючи, можна сказати, що держава – це одна з найнеприємніших форм самоорганізації суспільств, однак іншої ніхто на протязі тисячоліть не запропонував. Так, є різні форми держав. В нашому випадку могло б йтися про демократичну державу західного типу – таким собі житлом чи шкаралупкою для української політичної нації. Однак її потрібно творити, творити своєю згодою на спільну долю і своєю спільною участю в ній.
Але, як бачимо, в нас її на очах крадуть. Тим разом у відповідності із законом і майже "демократично". Мовлячи новітнім сленгом – при (х) ватизовують. І для при (х) ватизаторів ми, народ, є тільки тягловим бидлом, яке повинно їх збагачувати чи вимахувати перед ними опахалами.
Звичайно, довго так бути не може. А цим при (х) ватизаторам і не потрібно. Вони не візіонери. Вони не працюють на якусь далеку перспективу – їх філософія, це філософія "хапка" – "хапанути" і до швейцарського банку, "хапанути" – і в офшори. Українська держава, будьмо хоча б відверті перед самими собою, вона байдужа, чи "до лампочки", як тепер модно висловлюватися.
А що буде з тягловою худобою їх не обходить. Це її проблеми. Тим більше, що в душевному чи культурному сенсі вони насправді з Україною нічого спільного не мали і не мають. Це так просто – прокрутять об орудку на кілька трильйончиків.
То, що ж робити? Як вибратися з цих тарапатів? Як зробити Республіку справою спільною? Змінити виборчий закон? Змінити Конституцію? Подолати всюдисущу, повальну корупцію? Чи ми в стані це зробити? Не знаю. Однак відчуваю, що ця, вже не знаю яка за рахунком, спільна українська справа, Українська Річ Посполита майже занапащена. Вкотре.
Можна впадати в розпач. А можна знову скористатися досвідом сусідів. Коли доходить аж до такої суспільної деструкції, коли, з огляду на засадничу несправність – латиною – corruptio, корумпованість – перестають належно працювати ледь не всі державні інституції – суди, міліція, парламент, коли їхнім головним завданням стає обслуговування чиїхось приватних інтересів, тобто вони давно кимсь приватизовані, то неодмінно дійде і до розпаду такої системи, яка вже не творить ніякої цілості. Це може бути та чи інша форма соціального катаклізму. Свого часу навіть наше покоління переживала таке потрясіння – це був розпад корумпованого, в сенсі несправності, Совєтського Союзу.
Але ніколи не було так, щоб не могло бути ще гірше. І в цьому випадку може бути й гірше – безперервне гниття цього державного організму, безкінечна агонія, яка пожиратиме одне покоління українців (сомалійців) за іншим. Не хочу наводити інших прикладів таких гангренозних утворень, що давно і чи не назавжди перетворилися на поставників проституток, тяглової сили, гарматного м'яса, споживачів наркотиків і т.д.
А можна відмовитися від того, щоб бути народом, який управляє сам собою. Можна "запросити когось на царство", "віддатися на чиїсь руки". Так було. Але у Середньовіччі. Подекуди рудименти цього способу капітуляції ще мають місце. Тай в Україні попискують про це. Хоча це теж не вихід – просто перехід до чужинецької системи, де людину переслідуватимуть ті ж проблеми.
Але ментальність принаймні частини українців вже давно дозріла до того, щоб самим вирішувати свою долю. Без "чужих" чи "своїх" сатрапів. Це люди в Україні найнещаcніші. Вони бачать невідповідність двох останніх вирішень проблеми свого особистого відчуження від українського проекту. Але й не мають сил донести більшості, що тільки спільною участю можна збудувати щось путнє в Україні.
А якщо розпад цієї Республіки, то тоді що? В разі, коли не буде чужинецької дружньої інтервенції, то ми знову ж опинимося там, звідки вийшли. Нам знову прийдеться якось самоорганізовуватися. Напевно що на нових засадах. Бо ж попередні не працюють. Чи з іншими людьми? І так, і ні. Так, бо ця політична провідна верства, яка довела український проект до такого стану, засвідчила, що вона не те, що злочинна, – гірше – вона безсила. Та разом з тим – ні. Як казав один великий прозорливець "другого народа я для вас не имею" (перефразовуючи, звичайно). І каменів підводних у цьому не злічити.
Тому ми будемо змушені укласти нову згоду (чи незгоду) щодо того, чи хочемо ми розділити спільну долю, на яких засадах, і чого ми хочемо досягнути. Всі інші запитання будуть лише технічними. Включно з визначенням провідної верстви.
Чи буде таке перезаснування нашої спільної справи цього разу успішним? Не знаю. Як не знав де Голль, засновуючи нову 1958 року нову Французьку республіку. П'яту за числом. Четверта зазнала краху. Про актуальність четвертої Речі Посполитої постійно гомонять у Польщі – очевидно з третьою щось негаразд.
Що найбільше дратує? Те з яким нахабством та цинізмом у мене крадуть мій голос і мій особистий набуток, ту спільну українську справу, яка належить і мені і кожному з нас. А може навіть і не дратує. Просто втомлює. Знову прийдеться починати все спочатку.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
