Мова влади
Нещодавно був у Ґданську на традиційній шекспірівській конференції. Мотто даної конференції була рання трагедія Вільяма Шекспіра "Тіт Андронік" (повністю "Найсумніша римська трагедія про Тіта Андроніка").
Трагедія найкривавіша навіть для Шекспіра. У трагедії в зударі зійшлися дві політичні сили – римляни та ґоти. А зударяв їх часто мавр – втілення зла. Однак як одна людина може зводити в герці такі дві потуги? – відповідь проста – з допомогою слів, інтриги, накидання обом сторонам свого дискурсу і використання дискурсів опонентів.
Спочатку я здивувався, чому мене запросили на цю конференцію. Але, перечитавши текст трагедії, знайшов іронічне пояснення – у тексті кілька разів згадувалася батьківщина ґотів – далека Скіфія. Ґоти для римлян були тими варварами, які мешкали за межами цивілізованого світу – за limes. І дійсно, готські королівства були якийсь час у Криму.
Можливо Шекспір і не знав цих історичних фактів – однак не помилився.
Зрештою, він не був географом. Пишучи "Тіта Андроніка", він займався природою людини та природою влади.
Під час конференції учасникам було запропоновано переглянути театральну постановку "Тіта Андроніка" 1992 року румунського режисера Сільвіу Пуркарете (Silviu Purcarete, 1950). Постановка повна крові, ґвалтування синами імператриці незайманої дівчини (влада), відрубування рук зґвалтованим, криваву, майже збоченську помсту.
Для чужинецьких глибокодумних театральних критиків все це жахливі метафори, які мають розкривати природу людського єства і насильницьку, чи навіть ґвалтівну, природу влади.
Я ж, приїхавши до Ґданська з України, побачив не метафори, а сьогоднішню українську реальність. Щойно рік тому у Миколаєві потвори людської подоби зґвалтували, пробували спалити Оксану Макар. Її образ з відрубаними руками ще більше нагадував нещасну Лавінію, ніж образ, створений чудесною акторкою. І тільки місяць назад те саме сталося у Врадіївці на Миколаївщині з Іриною Крашковою – ритуальне зґвалтування, наруга, спроба вбивства. Причому вчинили це ті самі представники влади, "сини імператриці" – офіцери міліції.
Тому маємо констатувати – Шекспір навіть у цій своїй мітологічній географії не помилився. У Скіфії, чи колишніх варварських ґотських королівствах нічого не змінилося. Так як, підозрюю, не змінилася природа людини взагалі. І що гірше – не змінилася природа влади. Звичайно, ми можемо тішити себе тим, що ми неначе живемо у посттравматичну епоху і неначе жодних наступних травм такого роду бути не може, однак це явна ілюзія. Або злочинне самозаколихування самих себе.
Чомусь люди гадають, що повторення того, що сталося на українсько-польському порубіжні під час ІІ світової війни неможливе. Звідки така переконаність? Що змінилося в людській природі? А як же тоді сталося, те, що сталося, у Сребреніці? Вже не згадуючи Руанди...
З огляду на це після Шекспіра важко сказати щось нового. Можна тільки доповнити загальну картину.
А тому, повертаючись до теми конференції – "Мова влади/ мова культури", я б ризикнув – стверджуючи, що головним інструментом і полем бою влади є дискурс. Владцею не є той чи інший монарх чи президент – Обама, Меркель чи Оланд, а дискурс, який домінує у тому чи іншому суспільстві. Европейський Cоюз відрізняється від України тим, що він прийняв і функціонує у іншому дискурсі.
А тому ЕС сьогодні відносно тиха затока у світовому океані. Натомість Україна, і не лише вона, а й значна частина світу перебуває у ревучих 40-х широтах.
Отож, що ж відбувається у Скіфії сьогодні? Bellum omnium contra omnes – війна всіх проти всіх. Війна дискурсів. Конкурування різних дискурсів. Накидування дискурсів. Але яких?
Є банальна точка зору, коли говориться про боротьбу українського та російського нарративу. Але ситуація складніша. Вже навіть на перший погляд можна вичленити такі дискурсивні кластери:
· традиціоналістський український національно зорієнтований;
· постсовєтський в українській версії;
· новий постсовєтсько-імперіалістичний у російській версії.
Відповідно, маємо щонайменше три ментальні кластери. І відповідно, якщо спрощувати, маємо кілька дискурсів – український, російський і совєтський. Про це багато писав Микола Рябчук. Однак картина на загал складніша – різні регіони України ускладнюють її ще більше – от куди віднести ментальний кластер Закарпаття? Невже до українського? А куди специфічно одеський дискурс – невже до російського чи совєтського? Адже у ньому є щось вочевидь неповторне.
Отож в Україні йде боротьба дискурсів – я б ризикнув навіть запропонувати визначення "турбулентне кипіння дискурсів", бо це не повільне опанування одним з дискурсів обширів іншого – це справді кипіння. І відбувається воно дуже швидко, як на історичні мірки.
Разом з тим ці дискурси проектуються не лише на широкі маси, вони мають своїх публічних медіумів. Ці медіуми функціонують у різних царинах суспільного життя – від поп-культури, до релігії та політики. Оскільки тема нашої конференції була пов'язана з політикою – про це, зрештою, йдеться і у "Тіті Андроніці" – то нам цікавіше кинути оком на політичних медіумів.
Звичайно, є багато політичних нуртів і, відповідно, політичних лідерів, які так чи інакше модерують своїми дискурсивними кластерами. Чи дискурси, через їхні уста, модерують суспільством. Можна проаналізувати кожного з них зокрема. Однак це завдання глибшого політичного аналізу.
Для нас цікаво може бути бачити узагальнену картину. А її формують домінуючі, правлячі фігури та накидувані ними домінуючі і фактично правлячі дискурси. Такими правлячими медіумами в Україні мали б бути її президенти. За 22 роки незалежності в Україні було 4 президенти. І кожен з них на силу своїх можливостей репрезентував (і накидав) свій особливий дискурс – свій код влади. Отож, якими є "маври" української політики?
Далі, якщо цікаво, тут
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
