Тарас Возняк www.ji-magazine.lviv.ua

Україна – незавершена революція

21 вересня 2015, 22:07

З огляду на реальні процеси а також з огляду на інформаційну війну, коли мова заходить про те, що ж насправді відбувається в Україні, то найбільш популярними є три версії:

Версія перша – соціальна революція: в Україні відбувається соціальна революція – два майдани – 2004 та 2013 років – вибухнули як протест проти диктату олігархічної влади.

Причина – крайня соціальна несправедливість українського суспільства, яке повністю контролюється олігархічним клубом.

Публічні прихильники такої версії – ліберально-демократична громадськість, середній клас України.

Версія друга – громадянська війна: в Україні відбувається громадянська війна між двох частин України – Південний Схід повстав проти Північного Заходу.

Причина – мовна, релігійна, історична та інші "гуманітарні" проблеми.

Публічні прихильники такої версії – Росія Путіна, Російська православна церква, кримські та донецькі сепаратисти, крайньоправі партії у ЄС, які є союзниками Путіна, ті, що вимагають "зрозуміти Путіна" у ЄС.

Версія третя – зовнішня агресія: на Україну напала путінська Росія – причому її агресія розпочалася не у лютому-березні 2014 року з анексією Криму та агресією на Донбасі, а набагато раніше.

Причина – агонія постімперської Росії. Спроби відновлення Російської імперії в нових формах.

Публічні прихильники такої версії – Україна, союзники України в ЄС, США, Канаді, Австралії і по цілому світі.

Офіційна позиція держави Україна відкидає версію про громадянську війну. Офіційно Україна наполягає на тому, що на даний момент мова йде виключно про зовнішню агресію. При цьому сором'язливо обходиться питання соціальної революції – тобто потреби повалення безроздільного олігархічного диктату, який зберіг свої основні позиції в Україні навіть після чергового антиолігархічного Майдану 2013-2014 рр. і півтора року війни.

Офіційна позиція путінської Росії наполягає виключно на тому, що в Україні точиться громадянська війна в основі якої мовні, релігійні, історичні та інші "гуманітарні" проблеми.

Офіційна позиція країн ЄС, США і інших наших теперішніх союзників полягала в тому, щоб спочатку ухилятися від відповіді на це запитання, у вдаванні, що не розуміють, що ж відбувається. Вони були повністю не готові згодитися з реальним станом справ. Путін їх шокував. Однак потреба в тверезій оцінці ситуації таки змусили їх це зробити. І вони погодилися з тим, що в Україні відбувається соціальна революція, яка мала своїм наслідком зовнішню агресію Росії Путіна.

Як на мене, то теперішня позиція країн ЄС, США і інших наших теперішніх союзників є найбільш адекватною. І адекватнішою не лише у порівнянні з пропагандистською позицією путінської Росії, але навіть і з офіційною позицією теперішньої української влади.

Спробую пояснити чому, скориставшись дуже спрощеною схемкою запропонованою американським економістом Дуґласом Нортом.

Дуґлас Норт запропонував один з варіантів сучасних держав, який дещо відрізняється від загальноприйнятого. Головним фактором, який використовується в його класифікації є доступ до створюваних всім суспільством благ – це і національний продукт, і інші бонуси. Різні групи громадян мають різний доступ до цих благ. Що й розрізняє типологічно різні держави.

Найпримітивнішою формою держави є лідерська держава, в якій більша частина створюваних всім суспільством благ доступна одній людині (чи його клану) – лідеру. Це вождистські чи автократичні держави. Принцип доступу до створюваних всім суспільством благ у такій державі можна зобразити так:



Такий принцип доступу до створюваних всім суспільством благ реалізований у Росії Путіна, Білорусі Лукашенка, Казахстані Назарбаєва – майже всіх постсовєтських країнах. Проте не тільки – Туніс Зіна аль-Абідіна бен Алі, Лівія Муаммара Каддафі були дуже близькі до цієї схеми. Таких держав і досі доволі.

При цьому лідер чи вождь контролює 60-80% створюваних всім суспільством благ. Суспільству залишається якихось 20-40% – в залежності від країни.

Що характерно, Росію до такого стану справ опустив саме Владімір Путін. До нього Росія Боріса Єльцина була побудована за іншим принципом – це була олігархічна держава.

У олігархічній державі доступ до створюваних всім суспільством благ вже має група багатих людей, які разом з тим беруть участь у здійсненні влади – тобто розподілі створюваних всім суспільством благ. Вони творять так званий олігархічний клуб. Тому таку державу Дуґлас Норт називає державою з обмеженим доступом. Принцип доступу до створюваних всім суспільством благ у такій державі можна зобразити так:



У такій державі принаймні цей олігархічний клуб має доступ до створюваних всім суспільством благ. У цьому клубі точиться боротьба за впливи. Але можна говорити і про "обмежену демократію" для кількох десятків осіб чи сімейств.

Такий принцип доступу до створюваних всім суспільством благ реалізований в Україні. Причому такою Україна була і, що важливо, є до сьогодні. Прізвища членів олігархічного клубу ми всі добре знаємо – Ренат Ахметов, Ігор Коломойський, Віктор Пінчук... І, о диво, Петро Порошенко... Але про це пізніше.

При цьому олігархічний клуб контролює 60-80% створюваних всім суспільством благ. Суспільству залишається якихось 20-40% – в залежності від країни. Особливістю цього типу держави є постійні репресії олігархічного клубу проти його головного супротивника – середнього класу, малого та середнього бізнесу. Олігархічний клуб не дає середньому класу розростатися, чавить фіскальними рестрикціями ("азаровщина" як найбільш промовистий приклад). На це середній клас відповідає бунтом – в українському випадку Майданами 2004, 2013 рр.

При Єльцині Росія мала такий самий олігархічний клуб – так звану "семибанкірщину". Але перше, що зробив Путін – ліквідував навіть цю "демократію для дуже небагатьох" – арешт і запроторення до тюрми Міхаїла Ходорковського стало знаковим елементом зачистки навіть цієї диверсифікації влади. Тобто Путін у 1999-2000 рр. здійснив антиолігархістську контрреволюцію справа.

Таку ж антиолігархічну контрреволюцію пробував здійснити в українських умовах і Віктор Янукович. Хоча в нього були проблеми – він сам залежав від олігархів і не мав такого інструменту, як ФСБ – силові і спеціальні органи в Україні завжди були недорозвинуті і не лояльні. Часто вони мали подвійне підпорядкування – бо ж ніхто не буде всерйоз стверджувати, що СБУ часів Януковича було лояльне тільки йому, а не (паралельно) Путіну.

У демократичних державах, державах з широким доступом доступ до створюваних всім суспільством благ вже має набагато ширша група людей – середній клас, який створює більшість благ і має до них реальний доступ. Середній клас бере реальну участь у здійсненні влади – тобто розподілі створюваних всім суспільством благ. Що не означає, що в цих державах немає людей багатих. Однак вони не мають монополії на доступ до створюваних всім суспільством благ і, відповідно, на владу в найширшому сенсі цього слова. Так само, як є і люди, які потребують соціальної опіки – пенсіонери, інваліди, діти, студенти тощо.

Принцип доступу до створюваних всім суспільством благ у такій державі можна зобразити так:



Такий принцип доступу до створюваних всім суспільством благ реалізований в більшості країн ЄС, США, більшості розвинених демократичних країн світу.

При цьому саме середній клас контролює 60-80% створюваних всім суспільством благ. Найбагатшим і соціально узалежненим залишається якихось 20-40% – в залежності від того, наскільки "соціальною" є країна. У Швеції частки надбагатіїв є мізерною. У Німеччині – помірною. А у США набагато більшою.

Однак всюди тон задає саме середній клас. Тому таку державу Дуґлас Норт називає державою з необмеженим, широким доступом до створюваних всім суспільством благ.

Таким чином у сучасному світі ми маємо таку типологію держав:



Яку мету ставив перед собою режим Януковича (читай Путіна)? Метою було повторити те, що свого часу здійснив у Росії Путін – знищити навіть олігархічну деверсифікацію. На схемі це можна зобразити так:



Ця спроба режиму Януковича зустріла жорсткий опір і з боку олігархату, і з боку хоча й не до кінця розвинутого, проте наявного середнього класу. Ситуація в Україні 2013 року виявилася зовсім іншою, ніж в Росії 1999 року. Так вибухнув черговий Майдан.

Яку мету ставив перед собою Майдан Гідності 2013-2014 рр?

І тут ми виходимо на парадокс, з яким борюкаємося до сьогодні.

Метою було повалення олігархічної системи влади, яка й породила Януковича, як свого часу Путіна. Але економічною причиною було те, що величезні маси громадян не могли реалізовуватися у сфері економіки, а, отже, і політики, а в подальшому і культури – все це взаємопов'язані ланки.

Тобто Майдан 2013-2014 рр. здійснював антиолігархічну революцію зліва – він мав здійснити скачок від олігархічної держави з обмеженим доступом до демократичної держави з широким доступом. На схемі це можна зобразити так:



Це є той план "втечі" від режиму Путіна, який Україна реалізовує вже два роки поспіль. Не забуваймо, що все почалося з профанації режиму Януковича проєвропейського розвитку України, що в очах більшості громадян означало саме цю антиолігархічну революцію у напрямку держав з необмеженим доступом ЄС.

Тому в Україні відбувається соціальна революція, яка має метою перетворення України на державу з необмеженим доступом до створюваних суспільних благ.

Але у певний момент союзники, які реалізовували Майдан 2013-2014 рр. – а це, повторюю, олігархічний клуб і новонароджений середній клас – розійшлися.

Коли режим Януковича було повалено, і його спроби здійснити антиолігархічну контрреволюцію у напрямку автократичної держави з відсутнім доступом провалилися, олігархічний клуб відновив status quo. Олігархічна держава з обмеженим доступом була відновлена. Олігархічний клуб дещо переформатизувався, однак зберіг свій домінуючий вплив на все, що діється в Україні. Він втратив мотивацію до подальшої трансформації країни. Олігархічному клубу не потрібна дійсно демократична держава з широким доступом всіх до створюваних суспільних благ.

Натомість середній клас не виконав поставленого перед собою завдання. До сьогоднішнього дня Україна так і не стала державою з широким доступом для всіх до створюваних суспільством благ.

Між реставрованим олігархічним клубом і середнім класом відбувся розкол, який невдовзі неминуче має перерости у конфлікт.

Саме в цьому суть і Майдану 2013-2014 рр., і тих конвульсій Української держави, які проявляються у відсутності реформ – бо олігархічному класу вони не потрібні. Реформи потрібні середньому класу. Але середній клас не має інструментів для проведення реформ. У Верховній раді немає жодної партії, яка б представляла середній клас. Окремі депутати є. А партії чи об'єднання фракцій немає. Натомість олігархічний клуб контролює всі 100% фракцій у Верховній раді. І саме це є причиною тихого саботажу вкрай необхідних для країни реформ. Інакше революція залишиться не доведеною до кінця і наступний Майдан просто неминучий.

Український олігархічний клуб не розуміє неминучості наступного Майдану. Тому й дивиться на все своїм скляним поглядом головний саботажник реформ Арсеній Яценюк. Йому, і не лише йому, здається, що досить заручитися підтримкою США чи ЄС і все мине. Не мине. На разі українська революція є недореволюцією, революцією не доведеною до кінця.

Єдине, що якось рятує ситуацію, це жорсткий тиск союзників України, які стали її головними кредиторами і частково взяли її під зовнішнє керування. Як на мене – то на щастя. Вони змушують олігархат хоч чимось поступатися. Натомість олігархат хотів би відбутися дрібною імітацією реформ і зберегти все так, як було.

Тому завдання середнього класу на даному етапі – не дати себе здурити, як у 2004 році і довести соціальну революцію в Україні до кінця.

Тому в Україні відбувається громадянська війна. Однак не горизонтальна між регіонами, між частиною окупованого Донбасу (Путіним) і Україною, а між війна вертикальна – між олігархатом і середнім класом.

Разом з тим ситуація ускладнилася ще й тим, що Путін, отримавши від українського суспільства і навіть від українського олігархічного клубу облизня, розв'язав війну проти України. Війна, звісно має кілька цілей. Однак перш за все це інструмент для внутрішньої консервації Росії під знаменами вождистської держави з відсутнім доступом до створюваних суспільством благ у самій Росії. Реваншизм, націоналізм, імперіалізм – це ті кістки, які режим Путіна кидає російською суспільству. Однак до доступу до створюваних суспільством благ російському суспільству зась. Для Путіна розв'язана в Україні війна є парадоксальним чином оборонною – він обороняє створену ним же ж вождистську державу з відсутнім для того ж російського народу доступом до створюваних суспільством благ.

Тому в Україні точиться боротьба з зовнішньою агресією з боку путінської Росії, яка в своїй основі має причини соціальні.

Підсумовуючи можемо констатувати, що в Україні ми маємо справу і з незавершеною соціальною революцією, і з громадянською війною як війною середнього класу з українським олігархатом, і з путінською агресією, яка хоче на штиках повернути в Україну соціальну контрреволюцію.

powered by lun.ua
Зеленський31 Уряд реформ407 Корупція1350 Україна та Європа1094 Aтака Путіна1232
АВТОРИЗАЦІЯ І ВХІД ДЛЯ АВТОРІВ


УвійтиСкасувати
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter