Про героїзм та рогулізм
Вся країна як єдиний організм кляне рашистів, захоплюється громадянським вчинком тисяч людей, які йдуть розбирати завали "Охматдиту", везуть воду, оголошують збирання ста мільйонів гривень на відновлення лікарні...
Я не розумію: чому купа людей тягне пляшки з водою з супермаркету, а влада не підігнала автівку, завантажену пакунками води або ж єдину водовозку: так було б дешевше й ефективніше.
А чому ми на третьому році війни збираємо гроші на відбудову лікарень, на дрони, на пікапи?... Фактично, населення власноруч обклало себе додатковим військовим податком. А держава цього не зробила, тому не має грошей на воду для натовпу в "Охматдиті" й оптові закупівлі пікапів й решти. Мобілізація – непопулярно, підвищення податків й тарифів – непопулярно, тому держава робить все це наче в уповільненій зйомці. В результаті всю цю війну веде не ціла країна, не весь народ, а лише його незначна частина. Це ті люди, на яких завжди, в будь-якому колективі тримається справа: вони пашуть, горять справою, роблять діло. Решта – щось мутить, інтригує, вигризає собі ексклюзивні умови...
Чиновники, які не хочуть та й не можуть виконувати покладені на них функції, сподіваються, що ота волонтерська меншість врятує країну, витягне на собі війну. Це недоумство. Держава має примушувати, організовувати, генерувати ідеї й втілювати їх. Такої держави ми створити не спромоглися. Без неї війну не виграємо, навіть не відіб'ємося від ворога. Слід змінюватися не еволюційно, а революційно – просто зараз.
Якщо чесно, я не вірю в таке миттєве переродження, можливо погано знаю історію й пропустив той прилад, коли не здатний до самоорганізації народ під загрозою знищення раптом перевтілився.
Здавалося б: маємо більш ніж достатньо ознак того, що ситуація вкрай драматична й слід вже щось робити кожному, а не гордитися й не бикувать. Енергетика зруйнована, масовані ракетні обстріли тривають, справи на фронті не найкращі, багатомільярдне крадійство квітне... Як на все це реагують люди? А вони у масі своїй продовжують співати заяложену пісеньку: в усьому винні путін й Ахметов. А самі посполиті до того всього не мають відношення, вони лише намагаються вижити у цю лиху годину.
Ось як це виглядає на практиці. Шоста ранку. Виходжу з нашої багатоповерхівки вигуляти песика. На небі – ранішнє сонце, але на голову ллється рясний дощик. Це – конденсат з кондиціонерів. Вони працюють як в останнє. На весь будинок знаходжу лише пару відкритих вікон, через які в квартири заходить ранкова прохолода. Решта – як у мирні часи надають перевагу штучному охолодженню приміщення. Я не стану говорити, що це неефективно, в чомусь навіть шкідливо для здоров'я й фінансово б'є по кишені після підвищення електротарифу. Я просто нагадую тим, хто пропустив: в країні жахлива нестача енергоресурсу, через що за пару годин ваш будинок буде позбавлено електроенергії на кілька годин. Чому ви користуєтеся кондиціонером вночі, через що вдень якась бабця з 16-го поверху не зможе скористатися ліфтом, аби купити харчі? А чому ви не прибираєте лайно за своїми собаками, чому паркуєтеся на місцях для інвалідів й в очікуванні зеленого вогника світлофору, заїжджаєте на пішохідний перехід? Чому поліцейське авто стоїть на велодоріжці?...
Хтось відмахнеться: що ти ниєш – в країні війна, прибирання лайна за песиками – то неактуальне, а відключенням кондиціонеру ворога не здолати – мені так вдобно... А я відповім, що наш головний ворог – не рашисти, а несвідомі рогулі. Й останніх я бачу надто багато, а нерагулів замало аби виграти цю битву за Україну.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
