Табачник ігнорує доробки кращих вчених
В Одесі, в Єврейському культурному центрі "Бейт-Гранд" пройшла друга лекція Вільного університету під назвою "Нова концепція підручника історії України".
"Вибираючи спосіб увічнити минуле, нація водночас вибирає своє майбутнє"
(Франсуа Етьєн, французький історик)
Сьогодні тільки ледачий не дискутує про минуле. Про "запроданця" Мазепу, про "курву" – Катерину ІІ, про Леніна, Сталіна, Бандеру та Гітлера. Ми пригадуємо по круглим датам героїв-визволителів, героїв-захисників та героїв-мучеників. І усе було б добре, якби ми розуміли, до чого такі дискусії ведуть і про що вони свідчать. А свідчать вони про небажання рішуче взятися до дискусій про майбутнє нашої держави, адже мають результатом не досягнення консенсусу, а поглиблення розколу.
На думку координатора проекту "Вільний університет" Українського клубу Одеси Володимира Полторака, незалежні дискусійні майданчики повинні з'явитись по всій Україні, аби залучити інтелектуалів до загальнонаціонального обговорення компромісного образу майбутнього нашої держави. Одним з важливих елементів будівлі нової України є шкільний підручник.
7 квітня в Одесі за сприяння генерального директора агентства "Інтерброкер" Віталія Оплачка в Єврейському культурному центрі "Бейт-Гранд" пройшла друга лекція Вільного університету під назвою "Нова концепція підручника історії України". Пані Наталя Яковенко – професор Національного університету Києво-Могилянська академія – за присутності 236 слухачів підкреслила:
Суспільним ідеалом, який визначає базис переписування підручника історії, є досягнення суспільного консенсусу.
ШКОЛА МІЖ НАУКОЮ І ПОЛІТИКОЮ
Як зазначила Наталя Яковенко, головна функція гуманітарного підручника – чи то з літератури, чи з історії – це формування певних життєвих позицій, які тут і тепер, сьогодні й завтра, мають бути співзвучні потребам даного суспільства. Саме підручник історії пропонує ту модель поведінки людини в суспільстві та в різноманітних колізіях соціального життя, яку ми б хотіли бачити від майбутнього громадянина.
Те, що ми подаємо в підручнику – ті сценарії, моделі поведінки в кризових і мирних ситуаціях, оті певні суспільні преференції, є відповіддю на те, якою ми хочемо бачити молоду людину завтра. Так, це "переписування підручника історії". Ні, це не "фальшування історії", як про це говорять наші опоненти.
Академічна наука та шкільна освіта є двома різними планетами – адже функцією науки є сумнів, а школа повинна подавати певну норму.
ДІЮЧИЙ ПІДРУЧНИК ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Вперше як окремий предмет історія України (тоді ще під назвою "Історія УРСР") була запроваджена 1989 року, й це була класична радянська програма з усіма принадами відповідної схеми історії. Першу дійсно нову програму ввели з 1992 року. Вона акцентувала увагу передусім на процесах державотворення в українському минулому, що було цілком умотивовано в світлі потреб того часу.
Зміст шкільної історії фактично не мінявся від 1992 року і на сьогодні морально застарів. Написане в ньому не сприймається ні учнями, ні їхніми батьками як "правда про історію".
ЩО ПРИМУШУЄ НЕДОВІРЯТИ ДІЮЧОМУ ПІДРУЧНИКУ?
Опитування школярів дають данні, що понад 40% з них не читали підручників з історії, досить високий відсоток шкільних вчителів, які не викладають предмет за підручником. Після вивчення курсу історії України в школі протягом семи років, молоді люти вступають в університети, але там мають дуже низький рівень знань з предмету. Цьому є декілька причин, серед яких важливою є недовіра до підручника – він є надто дегуманізованим, загальним і школярі абсолютно не здатні веріфікувати викладені в ньому факти. Підручник переобтяжений миготінням дат, фактів, біографій. Ще одна відчутна хиба – демонстративна етноцентричність підручника. Це не дозволяє 20% школярів інших національностей знайти своє місце в українській історії, а отже не дає їм можливості відчути себе повноправним громадянином держави (мова не йде про так званих "нових емігрантів", а про етноси, які мешкають на теренах нашої держави достатньо давно). Діючий підручник ігнорує усі прояви та форми життя за рамками владної системи, тиражує "песимістичний" образ минулого. Це потенційно прокладає дорогу до комплексу меншовартості та, ясно, не продукує позитивного досвіду. І це не відповідає історичним реаліям, бо мешканці України цілком давали собі раду й під "колоніальним гнітом".
НОВА КОНЦЕПЦІЯ
12 провідних українських істориків у 2007-2010 роках повністю переписали програму, вносячи зміни стратегічного, структурного й композиційного характеру.
Головним гаслом стало переміщення уваги з держави на людину, на соціальні групи людей – їхні життєві стратегії, уявлення про цінності та мотиви поведінки. Автори нової концепції відмовилися від деструктивного бачення українського минулого як історії пригнобленої нації-жертви.
Сьогодні оновлена концепція підручника історії України покладена новою владою на далеку полицю. Чому? Тому що новий підручник здатен "розмінувати" гуманітарний простір, якщо не вирішити болючі конфлікти, то принаймні значно понизити градус протистояння в суспільстві. Натомість, і регіонали і їхні сателіти, зацікавлені у зворотньому – вони нагрівають свої руки на вогнищі внутрішнього українського протистояння.
Проте останнім часом стає очевидною програшність цієї схеми – українці насправді втомились від порожніх сварок – вони готові до болючого, але конче необхідного консенсусу. Громадська активність здатна перебороти монохромну схему протистояння і створити передумови до цивілізаційного ривку України – тільки треба позбавитись зайвого вантажу.