19 січня – день, коли українці залишились без лідерів
19 січня – важливий день у Революції Гідності і, власне, в Українській історії, сумний і героїчний. День, коли політична нація опинилась без партійних лідерів, але продовжила боротись і перемогла, великою ціною. Саме цього дня, 2014 року, після чергового "беззубого" віче під проводом політичної опозиції фактично зник шанс на перемогу Майдану в мирний, ненасильницький спосіб. Бо для такої перемоги, як під час Помаранчевої революції, потрібна була мінімальна гнучкість влади, але Янукович одразу був дерев'яний, та відповідальні і рішучі лідери процесу. Яценюк, Кличко та Тягнибок, навіть разом, з цією роллю не впорались.
Саме в цей день над головною площею країни, над людьми, які вийшли захищати свою свободу та гідність цілої держави, нависла тінь смерті. З Януковичем та іншими злочинцями, що за путінською вказівкою спробували перетворити Україну на Росію, все зрозуміло, але саме реакція на "Закони 16 січня", стала остаточним публічним визнанням політичної імпотенції тодішньої партійної опозиції, зізнанням у відсутності лідерських вмінь, відповідальності, готовності об'єднуватись. Майдан за собою повели після цього інші, радикальніші сили. Народ опинився фактично на передовій, кров, рясно полилась кров, якої могло не бути.
"Опозиція дістала ведмедя своїми дразнілками. Якщо хотіли – треба було штурмувати АП ще 1 грудня, вони втратили свій шанс", – сказав регіонал Макєєнко 15 січня. 16 січня 2014 року парламент, в порушення процедур, ухвалив репресивні закони, що значно обмежували громадянські та політичні права українців, 19 січня обурені українці, не отримавши від опозиційних лідерів конкретного плану та дій самі рушили до парламенту через вулицю Грушевського, де стикнулись з озброєними "правоохоронцями". 21 січня розпочався відлік Небесній Сотні, на вулиці Грушевського загинув Сергій Нігоян.
Причиною загострення революційних настроїв стали Диктаторські закони, шалене обурення української нації проти цих відверто російських законів, та неготовність формальною опозицією це обурення використати для зміни ситуації в країні. Після ухвалення законів 16 січня країна чекала чіткий план дій з повалення режиму Януковича. Запропонуй тоді Яценюк, Кличко, Тягнибок щось конкретне, хоч щось – похід на Межигір'я, дачу Януковича, чи хоча б визначення одного лідера – того, хто став би альтернативою на ймовірних дострокових виборах.
Після прийняття "Законів 16 січня" люди виходили на Майдан в каструлях (фото: УНІАН)
Але – знову мляві промови, якими людей годували протягом двох місяців. Кличко зі сцени закликав до дострокових виборів президента, Тягнибок до створення альтернативних органів влади, і, здається, вийшов сам у каструлі, Яценюк також щось натхненно казав.
І тоді Майдан вибухнув! Майдан, який переповнювала енергія обурення та справедливого гніву, вперше вигукнув партійним лідерам "Ганьба!".
Опозиція зніяковіла і завмерла. Партійні лідери фактично самоусунулись від керівництва протестом. А люди – навпаки, повні рішучості пішли на Грушевського під керівництвом Коби. Кличко, щоправда, намагався зупинити відчайдухів, проте невдало. Отримав з вогнегасника – й пішов з Майдану. Як пізніше з'ясувалось, пішов і з президентських перегонів.
Вулиця була перекрита автобусами з "Беркутом", але людей це тільки підбурило. Почулися перші постріли з боку так званих "правоохоронців". З боку мітингувальників полетіли перші коктейлі Молотова...
Якби 19 січня опозиційна трійка хоча б об'єдналась і визначила лідера між собою, це вже дало б людям відчуття руху вперед і можливої перемоги у формальній боротьбі. Навіть якби колони людей організовано повели і очолили партійці, а серед них була купа людей з досвідом кількох революцій, лобового протистояння можна було уникнути, але хто їх тоді слухав. Варіантів було безліч – похід на дачу Януковича, захоплення котроїсь адмінспоруди на Хрещатику та Майдані, Боже – що-небудь, лише не фактичне самоусунення.
Яценюк та Кличко просто до кінця не вірили в успіх Майдану, не сприймали його, як окрему, кратно більшу за них силу, яку треба очолювати і вести з усією відповідальністю, а не пробувати дурити. Вони до кінця більше вірили в договорняки з Банковою та вплив європейських посередників ніж у сили власної політичної нації. Саме млява реакція партійної опозиції на прийняття диктаторських законів і, як наслідок – несприйняття Януковичем Майдану як справжньої загрози для нього, остаточно закрили шлях Євромайдану до перемоги мирним, ненасильницьким шляхом. Героїзм полеглих компенсував брак лідерства та політичної волі партійних вождів.
Цим подіям вже два роки, життя Героїв Небесної сотні не повернути. Цього дня нам слід пам'ятати про відповідальність, політичну відповідальність людей, що приміряють на себе амбітний титул лідера – лідера Майдану, лідера країни, лідера боротьби з корупцією. Ставши лідером, ти не отримуєш майдан чи країну у власність, ти лише отримуєш шанс, мандат довіри на представлення мільйонів голосів. Не мандат на кулуарні торги чи разові бонуси, просто квиток на тяжку роботу. Зрештою, лідером під час Революції гідності став український народ, який не дочекався бодай чогось конкретного від партійних вождів на сцені, саме народ тоді запалив шини і вигнав диктатора з країни.
