Активізація лайнометання в бік Ющенка та чи варто йому повертатися у велику політику
Декілька днів поспіль спостерігаю цілком спрямовану кампанію обливання брудом Ющенка з боку осіб, які зараз намагаються зображати з себе полум'яних патріотів та борців з корупцією, хоча на них, як то кажуть, "клейма немає де ставити". І реагувати на їх заяви не дуже хотілося. Лайнометання, наприклад, від Геннадія Москаля, можна чекати ще багато. Ця людина взагалі відрізняється проголошенням заяв, які потім жодним чином не може підтвердити. Пригадайте, наприклад, як восени минулого року він казав, що родина Віктора Ющенка купила віллу на околицях Чикаго, а сам екс-президент отримав грін-карту, яка дає дозвіл на проживання в США. Він навіть тоді наполягав, що найближчим часом йому вишлють фотографії вілли, які він готовий оприлюднити. Так з осені минулого року йому ті фотографії і шлють. Мабуть, ходоків послали принести пану Москалю фотографії. Шлях з Америки не близький, ще декілька років йтимуть, а може і не дійдуть взагалі.
Можна також згадати нещодавню широко поширювану заяву пана Москаля, що "Ющенко на літаках державної авіакомпанії " Україна" усіх з Монако, з Ніцци, з інших країн, де вони (бандити) ховалися, особисто усіх, зі своєю охороною, привіз назад в Україну. Привіз усіх до єдиного". Причому, як завжди, звинувачення лунають без жодних доказів. Хоча тут, як раз, важливі прізвища, дати, докази, що справді на літаках державної авіакомпанії " Україна" були привезені ті бандити, і що це зроблено за дорученням Ющенка.
Отже коментувати заяви цього діяча, що звик до ментівської безкарності, безглуздо. Він їх робить багато і регулярно. Всі не прокоментуєш.
Але ще одна стаття на УП, яка була розміщена прямо в центрі головної сторінки сайту, щоби, не дає Боже, хтось не пропустив, мене вже відверто роздратувала. Терпець урвався. Тому вирішив все це прокоментувати, хоча не дуже хотів цього робити.
Про "любого друга" Мартиненка багато писати не буду. Тим, хто пам'ятає скандали в ЗМІ з приводу спроб рейдерських захоплень підприємств, які здійснювалися за участю цього пана в 2005 році, а також знає, як він вів бізнес з "Енергоатомом", як бігав, щоби продатися по дорожче до Тимошенко, коли та була прем'єром і вже приміряла сукні, в яких буде отримувати президентську булаву, а потім до Януковича, коли той став Президентом України, пояснювати нічого особливо непотрібно. Іншим раджу просто задати пошук в гуглі зі згадуванням пана Мартиненко, почитати і, сподіваюсь, все стане зрозумілим.
Взагалі, слід відзначити, що Арсеній Петрович пішов уторованим шляхом Юлії Володимирівни. Він почав оточувати себе купою відвертих негідників, сподіваючись, що саме такі люди допоможуть йому стати Президентом України. Як би все це не закінчилося розбитим коритом. Але "у всякого своя доля, і свій шлях широкий".
З приводу ще одного пана хотілося висловитися більш розлого. Це я знову про пана Москаля. Вперше я почув про генерала Геннадія Москаля ще в далекому 1997 році. Тоді Леонід Кучма призначив його на посаду заступника Міністра внутрішніх справ України – начальника Головного управління МВС України в Автономній Республіці Крим. Він перебував на цій посаді протягом 1997-2000 років. Головною метою цього призначення було приборкати війну двох бандитських угруповань: "Сейлем" та "Башмаки", які фактично контролювали всю економіку та взагалі життя півострову. Приборкати ту війну, слід відзначити, пану Москалю вдалося. Правда, в доволі цікавий спосіб. Міліція почала розгром ОЗУ "Башмаки", натомість злодії з ОЗУ "Сейлем" почували себе цілком привільно. При цьому контроль за бізнесом, який був під ОЗУ "Башмаки", перейшов до ментів.
Восени, якщо не помиляюся, 1998, а може 1999 року, опинився я в одному з ресторанчиків на набережній Ялти. Розговорившись з офіціантом, спитав: "Як ситуація в Криму, наскільки дошкуляють бандити?" З'ясувалося, що їх ресторан "під ментами". Вийшовши на вулицю, офіціант, показуючи на ланцюг ресторанів, що розтягнулися вздовж набережної, почав розказувати, що той ресторан "під "Сейлем", а той – "під ментами", і так по всій набережній. Все що було під "Селейм", так і продовжувало платити їм данину, ну а ті, що були під "Башмаками" стали плати данину ментам.
Взагалі, якщо усвідомлювати, що собою являє колишня радянська міліція, яка потім стала українською, з тими самими обличчями, то стане зрозумілим, що людина, яка дослужилася в цій системі до генерала, вже переступила всі моральні імперативи. Дай Боже, щоби там на душі хоча би трупів не було. Але враховуючи сферу та методи діяльності української міліції, навряд чи подібні сподівання виправдані.
Тому, коли я побачив у найближчому оточені Луценка двох ментівських генералів: Москаля та Ярему (саме він був одним з головних учасників спроби рейдерського захоплення банку "Юнекс" у 1997 році), то я зовсім по іншому став оцінювати дії полум'яного майданного революціонера.
А зараз хочу зупинитися на статті Олени Міллер "Чому ніхто не чіпає Ющенка, або ціна свободи Бориса Колеснікова".
Головні меседжі цієї статті полягають в тому, що Ющенка та його сім'ю потрібно було би притягати до кримінальної відповідальності за те, що "сотні мільйонів гривень", які були зібрані для "Дитячої лікарня майбутнього" "якось випарувались з благодійного фонду Ющенка". А не притягають його до відповідальності, "тому що і Ющенко нікого не чіпав", хоча міг, бо "керівництво Генпрокуратури діяло в межах впливів саме президента країни".
Утримаюсь від коментування, згадуваної в статті кримінальної справи Бориса Пенчука. Лише нагадаю про ідіотизм з арештом Бориса Колеснікова по справі вимагання акцій торгівельного центру "Білий Лебідь", яка потім повністю розвалилася, коли з'ясувалося, що власники цього магазину крім офіційної оплати за акції у розмірі 757 тис грн, отримали неофіційно (кому ж хочеться податки платити), ще декілька сотень тисяч доларів готівкою, які з'явилися на банківських депозитах Пенчуків зразу після офіційної покупки-продажу ТЦ.
Очевидно, що в тій історії ментівські генерали свідомо підставили Луценка, якій не маючи ані юридичної освіти, ані досвіду в сфері правоохоронної діяльності, просто вляпався в халепу, до того ж проявляючи неабияку активність. До речі, серед тих, хто приймав активну участь в тій історії, був і пан Москаль.
Добре, якщо все те Луценко робив просто по дурості. Хоча, як пригадується, потім ще неодноразово поширювалась інформація, що арештом Колеснікова намагалися шантажувати Ахметова, який мав заплатити чималий викуп за свого друга та бізнес-партнера.
Але повернемося до статті пані Міллер. Спочатку розберемося, наскільки відповідає дійсності її твердження, що "керівництво Генпрокуратури діяло в межах впливів саме президента країни". Слід нагадати, що згідно змін до Конституції 2004 року, Президент України з 1 січня 2006 року мав право подавати кандидатуру Генерального прокурора на затвердження до Верховної Ради, а також подавати звернення до Верховної Ради про його звільнення. При цьому звільнити Генпрокурора власним Указом Президент не міг. В той же час Верховна Рада більшістю депутатських голосів практично в будь-який момент могла висловити недовіру Генеральному прокурору, що мало наслідком його відставку з посади. До речі, маючи парламентську більшість, і по Конституції зразка 1996 року невгодного генпрокурора можна зняти без згоди Президента.
Отже той, хто контролював парламентську більшість, в тому числі шляхом покупки голосів депутатів під необхідне голосування, мав можливість звільнити Генерального прокурора. Якщо пригадати, то протягом 2005-2009 років контроль над парламентською більшістю в ті чи інші моменти мали Янукович та Тимошенко, і жодного разу Ющенко. Як в цьому випадку такий вплив над діями Генпрокурора здійснювався, можна зрозуміти, згадавши історію з поданням про позбавлення депутатської недоторканості Богдана Губського – "любого друга" пані Тимошенко. Зрозуміло, що наважитися на подання клопотання про позбавлення депутатської недоторканості Генпрокурор був готовий, тільки якщо особисто десять разів переглянув аргументацію щодо цього. Але було достатньо одного телефонного дзвінка прем'єр-міністра Тимошенко до Генпрокурора Медведька, щоби той стрімко кинувся забирати те подання з парламенту. Неважко зрозуміти, який аргумент використала пані Тимошенко в розмові з паном Медведько. Враховуючи все це, кожний може сам вирішити задачу з логіки на одну дію щодо того, хто ж в дійсності мав не формальний, а реальний вплив на генпрокурора протягом 2005-2009 років. Зрозуміло, що розв'язати цю задачу я пропоную всім окрім БЮТофанів та БЮТоботів. Першим, як показує досвід, віра засліплює очі та позбавляє можливості мислити критично, щоби, незважаючи на всі відомі факти, зрозуміти, що з себе БЮТ та її лідер, ну, а в других немає совісті. За гроші вони готові обливати брудом одних та розхвалювати інших без жодних моральних вагань.
Не буду просити вирішити цю простеньку задачу на логіку і пані Міллер, переважно з другої причини. Чому так? А тому що пані Міллер в своїй статті крім іншого дає посилання на узагальнену інформація про фінансування проекту основними благодійниками з офіційного сайту благодійного фонду "Дитяча лікарня майбутнього". При цьому там же в розділі "фінансова звітність"
можна побачити узагальнений фінансовий звіт Благодійного фонду "Дитяча Лікарня майбутнього" за 2006-2010 рр.
В ньому наведені надходження та видатки фонду. Так от всі надходження за всі роки склали 143 млн 444 тис 484 гривні 75 коп. Причому з них благодійні внески склали 98 млн грн 640 тис 212 гривні 90 коп, в тому числі в іноземній валюті 999 тис 985 доларах США, 292 тис 096 грн в натуральній формі (ймовірніше за все, якесь обладнання), все інше – в гривнях. Ще 44 млн 804 тис 271 гривня 85 коп. – це пасивні доходи, тобто проценти по депозитах.
За період з 2006 по 2010 роки всі видатки у грошовій формі склали 71 млн грн 825 тис 318 грн 59 коп.
З них видатки на "проектні та вишукувальні роботи" – 55 млн 703 тис 894 гривні 78 коп. Хто зіштовхувався з будівництвом розуміє, що це реальна цифра і цілком відображає витрати за подібні роботи.
"Підготовчі роботи на будівельному майданчику. Авторський та технічний нагляд" – 7 млн 941 тис 706 гривень 18 коп.
"Адміністративні видатки" – 7 млн 067 тис 630 30 коп.
Безперечно, можна доволі багато закидати Президенту Ющенку, який не зміг вивести реалізацію цього проекту за межі фундаменту майбутньої лікарні, якої скоріше за все може і взагалі вже не бути. Але при цьому слід пам'ятати, що в Україні бюрократичні процедури погоджень будівництва розтягуються на роки. Ще нещодавно для початку будівництва було потрібно зібрати півтори сотні підписів різних державних контор. Якщо не давати хабарів чиновникам, то цей процес розтягується на роки. І жодні погрози та окрики на адресу чиновників на діють, навіть, коли є реальна можливість їх покарати за зволікання. А от у Президента Ющенка можливостей покарати когось не було. Практично вся виконавча вертикаль підпорядковувалась уряду та міністрам.
Зрозуміло, що при наявності більш дієвого менеджера, все це можна було би проштовхувати значно швидше. Але як свідчить досвід, чого абсолютно не вмів робити Ющенко – це підбирати професійну команду, тому провал з реалізацією цього проекту повністю на його совісті.
Але при всьому цьому, не було ніяких "сотень мільйонів гривень", які були зібрані для "Дитячої лікарня майбутнього" та "якось випарувались з благодійного фонду Ющенка". Пані Міллер це знала, але свідомо казала неправду, підключившись до кампанії лайнометання в бік Ющенка.
У зв'язку з постійними заявами, що, мовляв, Ющенка не притягують до кримінальної відповідальності бо в нього є домовленості з Януковичем, хочу ще дещо пояснити тим, хто справді намагається самостійно мислити.
Річ у тім, що притягнути колишнього президента до кримінальної відповідальності доволі важко при всьому бажанні. Як правило, можна притягнути до відповідальності посадову особу, незалежно чи це стосується державного службовця, чи керівника в приватній компанії, у зв'язку з виконанням ним розпорядчих функцій. Тобто посадовець прийняв якесь рішення (віддав письмове розпорядження), яке потім визнається незаконним, бо порушена процедура чи було зроблено з корупційною метою. Але Президент України фактично позбавлений можливості прийняти розпорядче рішення. Він не приймає когось на роботу, не видає розпоряджень про використання коштів та активів. Тому покарати колишнього Президента можна лише, наприклад, якщо буде доведено факт корупції, тобто прийняття рішення в інтересах приватних осіб та передачі/перерахування ними коштів чи активів йому. Можна також спробувати звинуватити його в корупції, якщо будуть покази свідків, які стверджуватимуть, що він вимагав від них прийняття заздалегідь незаконних рішень в інтересах якихось приватних осіб.
Не буду заперечувати можливості подібних дій з боку Президента Ющенка, але довести їх в судовому порядку не просто важко,а дуже важко. Ось чому всі розмови про те, що Віктора Ющенка не притягують до кримінальної відповідальності, бо він має домовленості з Януковичем щодо своєї недоторканості, є або свідомою брехнею, або емоціями людей, які не дуже розуміються в цьому питанні.
P.S.
Я розумію, що активізація лайнометання в бік Ющенка викликана планами утворення "правиці", яка самостійно піде на парламентські вибори. При цьому на чолі цієї "правиці" має бути Віктор Ющенко
Для того, щоби не було закидів на мою адресу щодо мовчання з цього приводу, оприлюднюю свою позицію, яку я виклав ще в січні цього року на передостанньому ЦП Української Народної Партії.
Я повністю підтримую ідею формування потужної правоцентристської (консервативної) партії на основі УНП, "Нашої України", КУН, незважаючи на певні ідеологічні розбіжності між ними.
Причому ці вибори мають стати першим кроком розбудови такої "правиці" на наступний політичний цикл, пов'язаний з обранням Президента України в 2015 році, виборами до місцевих органів влади в 2016 році та парламентськими виборами в 2017 році.
В той же час в мене є серйозні заперечення щодо того, щоби на вибори така "правиця" йшла в тому форматі, який планується, та на чолі з Ющенком.
По-перше, очевидно, що Ющенко несе значну частину особистої відповідальності за політичний безлад, який вся країна спостерігала протягом 2005-2009 років. Те що саме його дії та бездіяльність привели до того, що країна в 2010 році була змушена обирати між двома видами зла, є фактом беззаперечним. Крім того принцип підбору кадрів, виходячи з того, наскільки ті чи інші особи лестять та проголошують дифірамби на його честь, категоричне несприйняття критики на свою адресу, довів Ющенка та партію "Наша Україна" до того стану, який ми спостерігаємо зараз.
Слід також згадати, що Ющенко не відрізнявся принциповістю, коли мова йшла про подарунки та послуги, які ті чи інші бізнесмени робили йому та членам його родини ще з часів головування в Нацбанку. Хоча він чудово розумів, що жодної щирості та безкорисливості в цих подарунках та послугах немає. Все це не могло не призвести до його дискредитації вже з першого року президентства. І це була дискредитація не просто його особисто. Це була дискредитація надій, заради яких люди вийшли на Майдан в 2004 році.
По-друге, для будь-якого політика посада президента країни – це вершина політичної кар'єри, до якої вій йде все життя. Продовження політичної діяльності після того – це лише спуск з політичного Олімпу. Президент може і повинен після закінчення строку своїх повноважень залишатися важливим чинником соціально-політичного та громадського життя країни. Але він має займатися громадськими проектами, опинятися над політичною схваткою, ставати одним з арбітрів нації. Бути рядовим депутатом парламенту – це не те, що може і повинен робити президент країни після завершення своїх президентських повноважень.
І, по-третє. Формування "правиці" та її похід на вибори матиме сенс, якщо її очолюватимуть нові обличчя. Ті, хто зробив дуже багато для проголошення української незалежності, викликають величезну повагу та шану, але парламентські вибори – це формування майбутнього. Немає сенсу йти на вибори з політичним іконостасом на чолі. Якщо ж йтимуть саме в такій спосіб, з чим я категорично не погоджуюся, то це означає закриття можливостей для кардинального політичного оновлення, яке потрібне цій частині українського політикуму.
