продавці безпеки
складається враження, що стан справ в країні якось пов'язаний з, перепрошую, моєю в ній присутністю. при чому здається, що країні стає краще, коли я їду. очевидно, це така собі спроба самовиправдання, але вона має серйозний ґрунт: виглядає, що країнам, до яких їду, також незле.:)
якщо коротко, збіги такі: киргизстан подолав криваві корупційно-етнічні сутички, спромігся затвердити парламентську республіку, прийняти найліберальнішу конституцію в регіоні, яка обмежує президентство одним строком, затвердити жінку президентом.
україна ж тим часом також продемонструвала неабиякий поступ: чутки про важкий стан української інтелігенції та люмпенізацію решти країни виявились дещо перебільшеними – в країні з'явився кандидат на нобелівську премію.
я обома руками за першого українського нобелівського лауреата. навіть не проти, аби ним був президент україни. але погодьтеся – президент україни матиме більше шансів на нобеля, якщо ним буде не віктор федорович, а інший відомий письменник.
пропоную андруховича. при чому якби юрій говорив не тільки про можливість донецьку та криму відокремитись, але й заперечив припустимість насильницьких методів боротьби, думаю, він мав би нехилі шанси не тільки на письменницьку, але й на премію миру.
між іншим, висловлювання про припустимість насилля чомусь залишили "неприятный след в душе" борців невидимого фронту не юрій андрухович з безвідповідальною заявою "окупантові слід чинити опір – для початку ненасильницький" (бо коли закінчується цей "початок"?) чи тарас возняк з не більш притомною пропозицією "асиметричного виходу" ("діапазон варіантів – від пацифізму ганді до терору єврейської воєнної організації "іргун", яка не гребувала і террором"), а блоґґер зі значно меншими, принаймні на разі, аудиторіями та трошки іншою суспільною вагою.
звісно, людей зі "смолоскипу" простіше продавати начальству та країні у якості загрози національній безпеці та стабільності, ніж письменників (чи сбу просто андруховича не читає й творчими планами наших інтелектуалів не цікавиться?). чи розрахунок співробітників "декадебізованої" сбу на те, що резонанс й відповідь спільноти на наїзд на "маленького українця" буде меншою? панове з тонким складом душі злякались наслідків?
справа в тому, що людей, які через певний збіг обставин опинились в офіційних кабінетах нашої країни, не треба лякати. вони перелякані вже багато років, якщо не десятиліть. параноя віктора федоровича сягає 2004го, стає на перешкоді свободі слова та зібрань, становить смертельну загрозу учасникам дорожнього руху.
хвороба людей, які обмежували в'їзд ніко ланґе, сягає кадебістського виховання, в якому підозрілість є синонімом професійності, для безцеремонного втручання в особисте життя завжди знайдеться якась надзвичайна загроза, а для юридичного оформлення – прокуратура.
якщо ж загроза не знайдеться, її можна організувати. режим януковича робить це систематично. кількість, характер та склад візитів в україну найкращих представників російської "секулярної демократії" може з останнього флегматика зробити не тільки "бандерівця", але й екстреміста. й тоді вибухи в запоріжжі можуть видатись дитячими жартами.
зрозуміло, що у сбу та віктора федоровича багато роботи, тому їм складно зустрітися одне з одним для "профілактичної розмови" щодо створення ними загроз безпеці громадян. та й не зрозуміло, хто кому мав би тоді робити "профілактику". тому бесіди проводяться з блоґерми. це безпечніше для кар'єри, хоча й складніше. й незаконно.
тому в тонких душах треба намагатись залишати приємні сліди. і не тільки завантажених ризикованою роботою, травмованих кадебістським вихованням та патріотичною боротьбою за незалежний совок. коли таке минуле має третина виконавчих та представницьких структур країни (це за найобережнішими підрахунками) – ніколи не знаєш якого наступного нормативного монстра народять сутінки їх сумління та чи минуле взагалі колись скінчиться.
параноя не завжди має погони, але на душевні травми рідко відповідає шляхетно. тому тільки ненасильницькі методи. застосування насилля тільки додає попиту на провайдерів безпеки і перетворює їхнє минуле на наше майбутнє. десятиліттями.
так, ненасильницькі методи сьогодні непопулярні в країні. так, багато кого розчарування в надмірних очікуваннях від помаранчевої революції змушує думати й говорити й про відмову від методів, які принесли нам перемогу в 2004му. так, їх неефективне застосування підважує довіру. так, треба все починати спочатку. так, треба дати можливість донецьку та криму відокремитись.
справа в тім, що андрухович нагадав режиму класичну політичну дилему – фактично переможцю торгів за наші голоси пропонується заплатити заявлену ним ціну, спроба розрахунку за якою докорінно змінить цінності та практики заявника, або знищить його як політичну сутність.
на цю дилему відповіді у режиму нема. значно простіше перекрутити ідею та представити її як пропозицію розділу країни, ніж як можливість відокремлення та самовизначення, якої вільних громадян насправді ніхто не може позбавити. не вважати ж профілактичні розмови з учасниками северодонецького з'їзду та обіцянки його організаторів не розділяти країну перешкодою на шляху справжніх борців за незалежність?
втім, навряд в цьому донецьку та криму допоможуть їх сьогоднішні політичні представники. "лідери" партії регіонів зрадили не тільки ідею сепаратизму, але й регіоналізму. прагнення антипомаранчевого реваншу змусило їх знов піти за владою в київ. бажання монопольного доступу до перерозподілу фінансових потоків змушує їх централізувати прийняття рішень.
тому навіть незначний поступ в ненасильницькому спротиві й звільненні буде перемогою донецьку та криму над тим, що досі багатьма в цих регіонах вважається "помаранчевою загрозою", а насправді є імперсько-радянською традицією сподівання на доброго царя-батюшку.
що наблизить "синьо-голубих" й "помаранчевих" до свідомості громадянина та добробуту, як не такий поступ? що зробить актуальними інші сепаратизми – сепаратизми від примусу, корупції, та совку? які інші сепаратизми об'єднають нас в громадянську націю?
історія знає успішні приклади ненасильницької боротьби за звільнення. І хто інший може допомогти донецьку та криму, як не українці, які уможливили безкровний захист виборів в 2004му та перемогу одного зі спікерів помаранчевої революції на президентських виборах та призначення іншого прем'єр-міністром?
доля любить україну. не знаю чому.
можливо, через кількість та статус тих таки хворих.
але всі ми вкотре маємо шанс зробити щось краще.
