Хаос, потрібен ДОГОВІР
Спостерігаючи за політичним процесом в Україні, мимоволі ловиш себе на думці, що сьогодні його можна порівняти з маятником, який зменшує амплітуду перед літнім політичним вакуумом.
Ситуація у владі звична. Три її центри: Президент, Уряд і Парламент перебувають у стані перманентної війни. Самі собою просяться аналогії щодо нинішнього стану елітного середовища з Гоббсівською Bellum omnium contra omnes (Війна всіх проти всіх). Він характеризував щоправда "додержавне" суспільство, яке знаходиться в стані війни, поки індивіди не вирішують відмовитися від якоїсь частини своїх прав при укладенні Суспільного договору. Ними наділяється держава, яка, у свою чергу зобов'язався зберегти права, що залишилися.
У середовищі української політичної еліти поки що стан "війни всіх проти всіх" без жодного сумніву законсервовано. Невдала спроба укладання Пакту еліти провалилася: Універсал не став, на жаль, регламентаційним документом буття вітчизняного правлячого класу. Передумови були. Але! Не було виконано головну умову: ніхто з суб'єктів не був готовий пожертвувати хоч частиною своїх повноважень в ім'я торжества елітного консенсусу. Горезвісні "правила гри" еліти (про яких зараз багато говорять експерти) не можуть виникнути "з повітря". Повинно бути щось, якийсь інститут, який би забезпечував арбітражну функцію в українському політикумі. Не люблю спортивних аналогій, але суддя (чи то на рингу, чи то на футбольному полі) – це невід'ємний інструмент спортивного змагання. Інакше свято спорту перетвориться на банальну бійку.
Чому ж сьогодні в середовищі політеліти відбуваються постійні "бої без правил" і ніхто з їх учасників не готовий до того, щоб пожертвувати невеликою частиною повноважень і ідеологем, в ім'я суспільної згоди? Адже не так складно узяти схеми, що пропрацювали і були випробувані європейською і світовою практикою і пересадити їх на рідний грунт. При чому навіть "процес пересадки" теж можна підглянути у сусідів. Звичайно, від політичних ураганів і торнадо не застрахована жодна політична система в світі. Суб'єктивний чинник в будь-якому явищі вносить свої корективи (Наприклад, чинник Берлусконі в італійській моделі). Бо суб'єкти політичної дії досягають влади – це їхня мета. Але у нас вона є самоціллю, головним призом, а у наших сусідів – інструментом реалізації програми.
Можливо слід, не будучи скупим на самокритику, проаналізувати як це буває "у нас", і "у них". Чому у нас ради утримання влади – готові поміняти всі правила гри і "переорати" державу, як Барбаросса Мілан; у теж час "у них" – влада (яку у всьому світі суспільство розглядає як якесь єдине ціле) існує як "загальний механізм", в якому задіяні і ті, що виграли і ті, що програли. Тим паче, що і перші, і другі знають: через певний час вони поміняються місцями. Ось такі, на перший погляд банальні, умовиводи приводять нас до невтішного висновку: український правлячий клас живе за законами первісної епохи, а західноєвропейський, як і належить, – в постіндустріальної. І хоча "навскидку" при суто правовому аналізі систем "у нас" все виглядає майже як у "них", а насправді – кардинально відрізняється.
