Залишити неможливо звільнити: чи буде в МОЗ новий очільник?
Хто буде очолювати Міністерство охорони здоров'я після формування нового складу Уряду? Після зміни владної команди це питання стало чи не найбільш резонансним. Та політично активним громадянам я пропоную поставити зовсім інше запитання: Яка доля спіткає МОЗ, якщо за нової законодавчої і виконавчої влади керівництво міністерства залишиться незмінним? Враховуючи наш попередній досвід, питання можна вважати риторичним. Очевидно, що для нового політичного істеблішменту бажано, щоб на чолі міністерства була людина з команди. Тоді ця людина апріорі матиме підтримку з боку Президента, з боку Прем'єра та Верховної Ради.
А якщо немає ані підтримки влади, ані підтримки опозиції? В нашій системі координат та з нашою політичною культурою це фантастика, щоб міг ефективно працювати міністр, який немає підтримки ані влади, ані опозиції. За майже 30 років незалежності таких прецедентів я не пам'ятаю.
Власне, невдачі та провали медичної реформи багато в чому сталися саме через відсутність злагодженої роботи різних гілок влади та відомств і повної закритості своєї діяльності. Уляна Супрун мала підтримку тільки з боку Прем'єра. Крім того, їй непогано вдалося налагодити канали комунікації із суспільством. І цей фактор є основним у сьогоднішньому вирі емоцій, який не вщухає довкола персони нового очільника МОЗ. "Популярність" заважає реально оцінювати ситуацію в нинішній медицині.
Моїм читачам я пропоную відійти від оцінок персоналій на користь оцінки роботи Міністерства, адже наша спільна стратегічна мета – це побудова якісної системи охорони здоров'я для кожного громадянина безвідносно того, хто саме буде очолювати Міністерство.
Для того, аби конструктивно оцінити роботу профільного міністерства, достатньо проаналізувати виконання запланованих Урядом заходів. У листопаді 2017 року був затверджений План заходів з реалізації концепції реформи фінансування системи охорони здоров'я на період до 2020 року. Цей документ у відкритому доступі на урядовому сайті, і з ним може ознайомитися кожен.
Почнімо з успіхів роботи МОЗ. З січня 2018 року в силу вступає закон "Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення". Цей Закон визначає державну політику у сфері медичного обслуговування. Був затверджений новий механізм медичної допомоги, коли держава в особі Національної Служби Здоров'я України (НСЗУ) оплачує конкретну послугу – так званий принцип "гроші ідуть за пацієнтом". Поки що цей принцип діє лише для первинної ланки медицини.
Для лікарів первинки були спрощені умови отримання ліцензії для ведення приватної медичної практики. Завдяки таким змінам все більше сімейних лікарів, терапевтів та педіатрів працюють як ФОП, укладаючи договір із НСЗУ. Власне, на створенні НСЗУ та частковому виконанні реформи первинної ланки медичної допомоги успіхи МОЗ закінчуються.
А тепер про провали. Одним із перших завдань для МОЗ було визначити гарантований пакет медичної допомоги. Його планують оприлюднити восени цього року, та все це під великим знаком питання, враховуючи роботу Міністерства над пакетом безоплатних діагностичних процедур. Програма МОЗ "Безкоштовна діагностика", на яку було виділено 2 мільярди гривень на поточний рік, повністю провалилася. Через непродуманий план реалізації програми і відсутність інструментів, "Безкоштовна діагностика" відтермінували на 2020 рік. Та, враховуючи підходи та принципи, якими керується команда МОЗ, є великий сумнів щодо цього терміну.
Не втомлююся повторювати, що найкращим піаром для Міністерства охорони здоров'я будуть реальні справи, які поліпшують здоров'я нації. Натомість від нинішнього міністерства ми бачили зовсім інші сигнали. Кричущим прикладом може слугувати кампанія з підписання декларацій із лікарями первинної ланки. Складалося таке враження, що команду МОЗ зовсім не хвилюють ті численні проблеми у системі eHealth, які й досі не вирішені. Натомість, чи не щомісяця були звіти щодо кількості мільйонів підписаних декларацій, що аж ніяк не може бути показником ефективності.
Що стосується системи електронного здоров'я України, то згідно із планами Кабміну, її формування мали завершити вже у 2018 році. Коли бачиш такі строки виконання, то розумієш, що урядовці просто не розуміють, з чим вони мають справу. eHealth – це складана система, над якою потрібно працювати роками. Через відсутність стратегії розвитку eHealth, ми так і не отримали систему електронного здоров'я, та найголовніше – ми втратили час та довіру професіоналів, які від початку готові були долучитися до розбудови eHealth в Україні.
Ще одна проблема, яка досі лишається нерозв'язаною – автономізація медичних закладів. Якщо подивитися на мапу України, то побачимо суттєві відмінності між рівнями автономізації лікарень по областях. Лідером тут виступає Полтавська область, де вже більше 85% медзакладів мають статус некомерційних комунальних підприємств. Але в Закарпатській області – всього 13% таких закладів; у Івано-Франківській – 23%; Миколаївській – 29%; у місті Києві – 18%. Загалом по країні більше половини медичних закладів неавтономізовані, а це означає, що вони не зможуть отримати фінансування від НСЗУ. І це проблема не тільки МОЗ, а й інших відомств, насамперед, Міністерства Юстиції, Економрозвитку, Фінансів, а також місцевих органів влади.
Серйозним викликом для української медицини залишаться питання стандартизації медичної допомоги, які вже давно розроблені в країнах Європи. Для прикладу, поточна ситуація із медичними протоколами є хаотичною та невпорядкованою. Нове керівництво відмовилося від українських протоколів, спонукаючи лікарів переймати міжнародний досвід. Лікарям МОЗ пропонує брати до уваги клінічні протоколи інших країн, з якими можна ознайомитися онлайн. Та чи можна це вважати "перейманням міжнародного досвіду"? Сьогодні фахівці скаржаться на повний хаос у питаннях стандартизації медичної допомоги. Наприклад, можна почати лікувати пацієнта протоколом штату Арізона, а закінчити протоколом, яким користуються лікарі в Угорщині.
Говорити про якісні перетворення у системі охорони здоров'я можна тоді і тільки тоді, коли знижуються показники смертності, а громадяни на собі відчувають, що медицина стала доступнішою. Наразі ж ситуація із системою охорони здоров'я нагадує хаотичний броунівський рух, де на уламках старої системи так і не створюється нічого нового. Чи є ця проблема тимчасовою – питання відкрите. До того ж, питання "тимчасовості" є відносним, адже, як відомо, немає нічого більш постійного, ніж тимчасове.
На сьогодні маємо майже паралізовану систему, яка не здатна задовольнити потреби населення, крім регуляції черг. Звичайно, що можна знайти сотні виправдань такому становищу, та основою усіх невирішених проблем лишається відсутність політичної волі. Керівництво МОЗ, на жаль, і досі відмовляється дослухатися до думки експертів, які вказують їм на помилки та шляхи вирішення проблем. Так, нас майже ніхто не чув, коли ми "на всіх перехрестях" говорили про те, що реформу вторинної ланки медицини слід запроваджувати одразу після реформи первинної ланки. Зволікання із реформою вторинної ланки медичної допомоги призведе до соціального напруження серед лікарів, адже кардіолог, чи гінеколог, який отримує в рази менше, ніж терапевт чи педіатр – це несправедлива та демотивуюча система, яка й досі залишається незмінною. Все, що ми маємо сьогодні із реформою вторинної ланки – це пілотний проект у Полтавській області. За планами Національної Служби Здоров'я України, пілотний проект триватиме до кінця 2019 року. А що далі? Це вже проблеми наступників. Чи можна буде цю модель втілити на всій території України? За моєю інформацією – ні. Україна поки що зовсім не готова до таких змін, що з часом тільки посилюватиме стан напруженості.
Відсутність стратегічного підходу та злагодженої командної роботи призвела до повного провалу реформи екстреної медичної допомоги та електронної системи охорони здоров'я, яка, по суті, ще не створена у нашій країні. І в даному випадку відповідальність лежить не тільки на діючому МОЗ, а й на всіх гілках влади (в тому числі і місцевих органів), які так чи інакше задіяні в реформі системи охорони здоров'я.
Наступному очільнику МОЗ варто продовжувати всі якісні перетворення, які були анонсовані попередниками, але новій владі роботу варто почати із незалежного аудиту – а що ж все таки дійсно зроблено? І ми наполягаємо на тому, що це має бути незалежна міжнародна група експертів, яка займатиметься аудитом та зробить свою незалежну оцінку нормативно-правової бази. Ця інформація має бути відкритою для експертів та громадських організацій, що залучені до охорони здоров'я нашої країни. Ми маємо розуміти поточний стан справ аби виробити національну стратегію реформування на довгострокову перспективу. І це можна запустити паралельно до невідкладних дій, що потрібно робити вже зараз. Таким чином через деякий час з'явиться об'єктивна картинка ситуації, по якій можна робити реальні висновки. Якщо все добре – молодці, а якщо ні – вибачайте. Це нормальна світова практика. Таке важливе соціальне міністерство не має бути настільки закритим як сьогодні, абсолютно без зворотного зв'язку з реальністю, а оцінку проводити на підставі лайків у соцмережах.
І на останок хочу закликати нових можновладців – давайте виконувати "Закон про державні фінансові гарантії". Згідно з цим законом, фінансування системи охорони здоров'я має бути на рівні не менше 5% від ВВП. Сьогодні ж це лише 3,8%. За висновками експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я, 5% – це та риска, нижче від якої починається руйнація медичної галузі. Якщо ж ми хочемо, аби наша медична галузь розвивалася, то на систему охорони здоров'я потрібно виділити мінімум 9% від ВВП. Але для початку непогано було дотримуватися закону і виділити прописаних 5%, замість тих 3,8%, які є сьогодні. Без належного фінансування ні про яку реформу не може бути і мови!
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
