Ціна освіти
Так сталося, що я викладаю в університеті ім.Драгоманова два предмети – "Теорію та практику реклами" та "Теорію та практику піар". По суті, знаходжуся на чверті ставки, і в місяць за це отримую щось близько 125 грн. Чотири рази на місяць я їду по пробках на пари, і витрачаю на бензин десь таку саму суму. Зрозуміло, що викладаю я не заради грошей.
Втім, в повільному транспортному потоці непогано думається про "превратности профессии". Адже якось мають виживати вчителі і викладачі, для яких це є основна робота. Так, якщо я отримую 125 грн в місяць за чотири години на тиждень, то за повноцінний 8-годинний робочий день викладач університету буде отримувати в десять разів більше – 1250 грн. Припустимо ще різноманітні надбавки за вчені ступені, за індивідуальну роботу і т.д., але в будь-якому разі зарплатня не буде перевищувати 3-4 тисяч грн. Якщо не посідати адміністративних посад, звичайно.
Виживати, звичайно, можна по-різному. Багато хто обирає для себе тернистий шлях хабарництва – так, на іспиті в кінці семестру можна підняти декілька тисяч грн. Дехто пише статті, працює науковими редакторами, працює на додаткових місцях, де отримує зарплатню. В деяких вузах взагалі була побудована система (в першу чергу, навіть психологічна, а не методом тестування чи якимось іншим), в якій хабарництво не змогло прижитися. В цих установах викладачі мусять ще більше "крутитися" – отримувати стипендії, їздити закордон, організовувати наукові студії, громадські організації, отримувати гранти, нарешті.
Звичайно, такі викладачі не можуть із дня в день читати лекції по 8 годин – вони не мають на це часу. Однак їхні знання, за рахунок постійного руху, участі в практичному житті, роботі закордоном, є набагато ціннішими і кориснішими для студентів. Хабарництво в вузах небезпечне не так своєю корупційністю і нечесністю, але тим, що створює неякісну освіту по суті. Освіту, в якій з десятиліття в десятиліття переходять начитки термінів з підручника, написаного ще в 60-і роки.
Навряд чи можна чекати дива і вимагати від держави збільшити зарплати викладачам до реально потрібних. Звичайно, це можливо – я особисто впевнений, що оптимізація бюрократичного апарату Міносвіти дозволила б збільшити фінансування зарплатного фонду як мінімум вдвічі. Але переламати апарат не просто складно, а дуже складно – і не тільки в Україні, почитайте прекрасну книжку "Так, пане міністре" про реалії британських чиновників.
З тої самої причини слабко віриться у можливість боротьби з хабарництвом, адже явище є системним, і потребує вирішення на всіх рівнях. Змія поки не готова себе кусати з хвіст.
Натомість надання більшої свободи вузам, автономії у виборі програм, напрямків розвитку, фінансових партнерів несе в собі величезний потенціал для розвитку і меншою мірою загрожує існуванню гідри Міносвіти – принаймні на перших етапах.
Адже і закордоном основне фінансування вузів є приватним або через громадський сектор. Великі підприємства фінансують факультети, дослідницькі лабораторії, надають гранти і стипендії. Громадські організації (які в тому числі фінансуються підприємництвами) та благодійні фонди підтримують дітей з бідних сімей тощо.
Звичайно, це відбувається на паритетних основах – за свої гроші навіть благодійні організації отримують відповідні, нехай і неофіційні, бонуси. Імена щедрих підприємців тиражуються, їх запрошують на обід з президентом, вони мають доступ до найкращих студентів, держава з повагою ставиться до їхнього бізнесу. Створена система неформальної співпраці – якщо ти допомагаєш державі виконувати ті функції, які вона не здатна повноцінно виконувати сама, то держава підтримує твої проекти.
В Україні, на жаль, системне бачення не є однією з сильних сторін законодавців. Так, слабкий розвиток вітчизняної соціальної реклами пов'язаний, в першу чергу, з тим, що в законі "Про рекламу" написана одна стаття: "На осіб, які безоплатно виробляють і розповсюджують соціальну рекламу, та на осіб, які передають свої майно і кошти іншим особам для виробництва і розповсюдження соціальної реклами, поширюються пільги, передбачені законодавством України для благодійної діяльності". Що це означає на практиці – не знає ніхто. Я не знаю нікого, хто міг би скористатися такими пільгами, або хоча б назвати їх. Це є пуста норма, яку роками ніхто не хоче наповнити смислом. Хоча цього смислу було в рази більше, ніж заборони реклами еротичного характеру.
Така сама ситуація і в освіті. Підприємці не зацікавлені підтримувати вузи, бо їхній статус не захищено. Вони не мають гарантій, що студенти будуть працювати потім в них. Вони не мають гарантій, що їхня діяльність буде оцінена, помічена, і заступник міністра освіти буде щорічно вітати їх з днем знання.
Звичайно, є проблема і в самому рівні вітчизняних спонсорів. Так, в січні стартує єдина в Україні програма "Магістеріум політичного менеджменту" (MPM) – платна освітня програма для студентів, в якій викладають провідні політологи, політтехнологи, рекламісти, журналісти – багато хто з них пише на блогах УП. Проект є унікальним, адже дозволяє в стислі строки отримати якісну, хоча й неофіційну політтехнологічну освіту. Свого часу я прослухав аналогічну програму з політичного менеджменту в Будапешті – її фінансував один великий міжнародний фонд.
Однак в Україні знайти спонсора для такого проекту – непроста задача. Оскільки неформальних преференцій в державі не створено, спонсори починають шукати комерційний зиск – скільки разів наш логотип засвітиться на блокнотах, як довго ми зможемо виступати перед студентами з рекламою нашого продукту. Мало хто розуміє, що імідж – це не є логотип і обличчя директора на білборді. Це складна робота по створенню смислів. Іноді ці смисли треба створювати роками.
Загалом в нашій країні гостро не вистачає людей, здатних бачити системні рішення. Це стосується всіх секторів. І освіта в даному випадку є тим джерелом, з якого ці люди можуть братися. Однак вже сьогодні необхідно кардинально міняти ставлення до освіти, до університетів, що незалежних проектів. Натомість нам морочать голову простими і непринциповими речами – десять років чи одинадцять, тести чи іспити, той вуз чи інший тощо.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
