Приватизація в часи війни, як тест зрілості держави й бізнесу
Конференція з відбудови України в Римі показала стійкий інтерес іноземних інвесторів до розвитку бізнесу в Україні. Попри намагання показати, що захід носив більше іміджевий характер і мав певні організаційні вади – складно піддавати критиці той факт, що як політичне, так і ділове представництво на URC було на найвищому рівні. І великі черги були, в тому числі, через те, що багато людей прагнули потрапити на цю конференцію.
Підтверджують це і публікації в іноземних медіа. Так, звернув увагу на статтю IBTimes UK про великі угоди воєнної приватизації, яка підтверджує впевненість інвесторів у нашому майбутньому. Зокрема, авторка дуже влучно схопила головне: попри ракети й судові "заморозки", Україна не лише тримає фронт, а й продовжує продавати великі держактиви за відкритими правилами, конвертуючи ризик у дохід бюджету та сигнал інвесторам. Це – лакмусовий папір реформи та довіри до країни.
Можна говорити про реалізацію якірних проектів – угод, які символізують чіткий зсув політики держави. Так, три воєнні продажі змінили настрій ринку. Готель "Україна" на Майдані, який придбав Максим Кріппа (через Ola Fine) за ₴2,5 млрд, – символічна ставка на відновлення туризму та сервісної економіки столиці після перемоги. NEQSOL Holding Насіба Гасанова купив Об'єднану гірничо-хімічну компанію за ₴3,94 млрд і заявив про сотні мільйонів гривень капексу та власну логістику для виходу на глобальні ринки титану. BGV Group Геннадія Буткевича забрав у держави конфіскований актив AEROC за ₴1,89 млрд – подвійна користь: і очищення балансу, і кошти в матеріали для відбудови. На контрасті – "паперовий" продаж заводу "Більшовик" консорціуму Іванов-Баранов, який три роки блокується в судах: це нагадування, що прозорий молоток аукціону не гарантує чистого реєстру без інституційної доводки.
Успішні угоди важливі не лише сумами. Вони демонструють: домашній капітал і стратегічні міжнародні гравці готові діяти в Україні, якщо є зрозуміла процедура та прийнятний профіль ризику на вході й виході. Саме так народжується інвестиційна історія країни "під час" – а не "після" війни. Неуспішні угоди підтверджують це ж правило, просто як важливий елемент необхідності прозорості.
Чому це важливо? У воєнній економіці приватизація – це не "закрити дірку бюджету". Це переведення активів у руки професійних власників, які приносять з собою капекс, управлінські стандарти, ринки збуту. Коли Кріппа, Гасанов, Буткевич, Іванов-Баранов беруть на себе ризик, вони несуть на своїх плечах ще й віру в країну: для громадян – сигнал, що відбудова матиме приватного драйвера; для зовнішнього капіталу – доказ, що "ризик Україна" керований. Саме цей меседж і підкреслює IBTimes: цінності приводять ще більші гроші.
Матеріал чесно описує вузькі місця – від судового рецидиву (арешти, спроби зірвати перереєстрації) до логістично-страхового WACC-преміуму й турбулентності в керівництві ФДМУ. Частина ліків очевидна: спеціалізований позовний підрозділ, страхування воєнних ризиків у зв'язці з MIGA/EBRD, професійна наглядова рада Фонду. І ще – валютні "рейки": без механізмів FX-хеджу у гривневих торгах іноземний капітал буде обережним.
Окремий блок – титули власності та земля. Поки у 40% великих активів дірки в земреєстрах, жоден EBRD не профінансує покупця під розвиток. Тому підготовка активів – це не презентація і фото для Prozorro.Sale, а "санітарна ревізія" документів до стану, коли банк-ко-інвестор каже "так".
У статті прямо сказано: цифрові аукціони конвертують ризик у гроші, коли правила прозорі й однакові. У цьому й сила Prozorro.Sale: упорядкований попит, конкуренція ставок, публічний ланцюг рішень. Так ми міняємо історію "держактив = токсичний актив" на "держактив = платформа для розвитку". Але відкриті торги мають підкріплюватися неперервністю державної позиції: судовий арешт після молотка – це удар по довірі дорожчий за будь-яку PR-кампанію.
Чому саме ці інвестори – сильний сигнал?
IBTimes добре структурує мотивацію сторін:
Кріппа зводить вертикаль – від культових активів у центрі столиці (Hotel Ukraina, Parus, IEC) до можливості створювати подієву економіку й робочі місця. Будемо сподіватися, почне проводити кіберспортивні мейджори в Україні вже найближчим часом.
NEQSOL/Гасанов диверсифікують телеком-бізнес ресурсним активом (титан), додаючи логістику і валютний експортний кеш-флоу.
Буткевич/BGV підсилює ланцюг матеріалів для відбудови та скорочує імпортозалежність.
Іванов-Баранов несуть потенціал редевелопменту міського промвузла на мільярд доларів – але тут державі треба зняти регуляторні блоки й забезпечити правову чистоту угоди.
Ці історії – не про "вдалу закупку". Це про готовність працювати з активом, а не лише придбати його. Саме тому таких покупців у матеріалі названо дороговказом для тих, хто сумнівається.
Тут для них є куди рухатися. Лінійка ФДМУ на рік – Центренерго, ОПЗ, шість обленерго, друга хвиля конфіскованих активів. Оціночна місткість – до $3 млрд. Це вже не точкові продажі, а ринковий сезон, який можна або виграти, або змарнувати. Ключ до перемоги простий: стабільна судова практика після аукціону, зрозумілі "входи-виходи", страховий контур воєнних ризиків і відпрацьована земельна документація. І так, планку варто ставити вище за консервативний показник бюджету: минулий рік показав, що перевиконання реальне.
Тож важливо підкреслити: велика приватизація у війну – це стрес-тест інституцій і барометр довіри. Коли Кріппа, Гасанов, Буткевич, Іванов-Баранов заходять у складні активи, вони роблять більше, ніж бізнес. Вони дають сильний внутрішній сигнал ("ми віримо у відбудову і беремо на себе ризик") і зовнішній ("український ринок працює за правилами, ризики керовані, капітал окупається"). Завдання держави – не загубити цю довіру: захистити результати аукціонів у судах, підготувати активи до фінансування, дати інвестору страхування війни та валютний інструментарій.
Тоді 2025-й стане роком, коли приватизація перестала бути жестом відчаю – і перетворилася на системний інвестиційний кейс України.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
