Український визвольний процес триває!
Чи не найбільшою тривогою напередодні проведення референдуму 1 грудня 1991 року переймалися національно свідомі українці – ті, що боролися за свободу рідної землі не один десяток років.
Їхнє хвилювання було цілком закономірним, адже проведений у березні цього ж року Всесоюзний референдум продемонстрував прагнення більшості громадян СРСР і надалі перебувати у імперському ярмі. Проте події української історії 1991 року, що слідували одна за одною, з-поміж них проголошення Верховною Радою Акту про незалежність України, сприяли просвітленню національної свідомості.
1 грудня 1991 року більшість громадян України підтвердила своє прагнення жити у вільній державі. Уже наступного дня хвиля визнання вільної й незалежної України та встановлення з нею дипломатичних зв'язків прокотилася усім світом. До кінця грудня 1991 року Заяви про визнання нашої держави зробили уряди 68 держав світу, серед яких США, ФРН, Великобританія, Швеція, Італія, Японія. Найвизначальнішими стали останні дні 1991 року, коли Україну визнали всі держави "Великої сімки", що засвідчило остаточний перелом у позиції світової громадськості стосовно нашої держави.
Та сьогодні ми констатуємо, що, попри задекларовану незалежність, наш етнопростір не є вільним. Політологи, з-поміж них відомий правозахисник Юрій Бадзьо, наголошують на тому, що український народ виявився "настільки потовчений історією, що не зміг опанувати ситуацією, що склалася тоді". Нині маємо визнати, що в Україні відверто діють антидержавні й антинаціональні сили.
Одразу після підписання міжнародних документів проти українського народу була широко застосована ідеологічна та психологічна обробка. З високих державних трибун, у виступи авторитетних вчених та політиків вкраплялися ідеї, метою яких було потрактування нашої історії в антиукраїнському ключі. Все робилося для того, щоб затоптати паростки відновленої самосвідомості українців, поступово зламати національну волю. При цьому не гребувалося ніякими засобами: від спотворення історії, до відвертої брехні. Так були "обкатані" міфи, що й нині панують в українському суспільстві.
Найпоширеніший із них – міф про відсутність давньої історії українського народу: приписується її початком вважати середньовіччя. Таким чином народ позбавляється свого коріння. Механізм впливу цього міфу на свідомість такий: щоб позбавити народ майбутнього, досить відібрати у нього минуле.
Іншим міфом був міф про те, що "національна ідея не спрацювала". Про це на всю планету заявив колишній президент Леонід Кучма. У тій ситуації належало констатувати діаметрально протилежне: на національну ідею не працювали ті, хто мав би це робити за своїм службовим становищем.
Офіційна влада в Україні стала могутнім і послідовним гарантом реалізації інтересів антинародних і антидержавних сил. Саме вони, за рахунок переважної більшості громадян України, побудували суспільство не для українців.
Кінець 2004-початок 2005 року дав нашому суспільству черговий історичний шанс. Впродовж декількох холодних місяців на головному майдані держави було визначено наші основні національні пріоритети, окреслено подальший шлях розвитку нації.
Після тих подій української історії, які зворушили світ, минуло 5 років, яким був цей проміжок часу для нас? Нажаль, політично нестабільним. У вищих ешелонах влади продовжує точитися тотальна боротьба антиукраїнських сил проти Президента Віктора Ющенка, який гідно уособлює український визвольний процес. Фактично, у ці дні ми, як нація, проходимо тест на те, як не віддати нашу свободу, найбільше завоювання українського духу.
17 січня наступного року в Україні – нові вибори, а, отже, матимемо ще один шанс консолідувати національні сили, об'єднатися, щоб утвердити свою етнічну сутність.
Український визвольний процес триває!
