Ольга Богомолець Народний депутат України

20 лютого... Фрагмент книги ''Майдан. Не за них''

20 лютого 2019, 19:19

20 лютого 2014-го – Роковини по смерті мами... Тяжкий день.

8.30 – Зайшла з Майдану додому. Взяла квіти, зібралася на цвинтар.

Уже в дверях задзвонив телефон – афганська сотня.

- Снайпер у районі готелю "Україна", медиків немає.

- Біжу...

Ігор одягнув бронежилет, простягнув мій.

- Вдягай!

- Пізніше. Тяжко бігти.

- Зараз одягай!

Взяли поліетиленові пакети з медикаментами, бинтами, шприцами, побігли від Бессарабки по Хрещатику – до Майдану. Стелла. Барикада.

- Далі не можна. Стріляють.

- Мені нагору треба. Там медиків нема.

- Накриємо. Проведемо.

Разом із хлопцями, які прикривали мене і свої голови дерев'яними щитами, ми піднімалися вгору по Інститутській, туди, де стріляють снайпери.

Зайшла в "Україну".

Готель працює у звичному режимі... У холі поодинокі туристи і журналісти, за стійкою – причепурені адміністратори.

- Мені потрібен директор. Покличте...

У хол вийшов чоловік.

- Заступник директора.

- Ольга Богомолець. Координатор медслужби Майдану. Дозвольте зробити в холі медпункт.

- Що від нас потрібно?

- -Прибрати килими.

Ми зсунули журнальні столики і накрили чотири операційні столи.

9.30. У холі троє медиків і двоє вбитих. Поранення смертельні. Помирали миттєво. Шансів врятувати не було. Вбивали холодно і майстерно.

Набрала помічника.

- Оголосіть на Фейсбуці, якщо є вільні медики на Майдані – потребуємо допомоги в готелі "Україна". Потрібно більше медикаментів, системи для переливання, одноразові інтубаційні комплекти, дефібрилятор...

Підходили медики. Мовчки дивилися на мертві тіла. Мовчки одягали одноразові халати і писали маркером на халаті "Анестезіолог", "Хірург", "Травматолог" – без імен.

Мовчки ставали і працювали поряд. За годину у нас було все, що потрібно, навіть дефібрилятор.

Медики в повній бойовій готовності стояли у дверях готелю, стискаючи в замерзлих руках наповнені шприці. Економили секунди, щоб почати рятувати як скоріше.

Волонтери несуть ще одного пораненого – забігають у двері.

- Пульс!

- Систему!

Ставили систему у вену прямо на ношах у дверях. Берегли кожну хвилину...

- На стіл!

- Перевертаємо.

- Рана в ділянці серця – вхідне на грудях, вихідне на спині.

- Дихання немає.

- Серцебиття відсутнє.

Друга бригада – на дверях двоє нових поранених!

Забігає група афганців.

- Зі зброєю когось бачили?

- Ні, у нас поранені.

- Над вами в готелі працює снайпер. Зараз будемо підпалювати готель.

- Дайте хоч 15 хвилин на евакуацію!

- Пройдемо нагору, пошукаємо його в номерах. Готуйтеся на вихід!

Починаємо спаковувати медикаменти та обладнання.

Афганці вертаються.

- Снайпер утік. Підпалювати немає сенсу. Працюйте.

Це було пекло. Саме так воно виглядає.

Коли у тебе на очах одного за одним убивають безвинних, беззахисних людей, а ти не можеш нічого вдіяти...

14.30 – У холі вже 12 тіл.

Мозок просто розривав голову.

На моїх очах відбувається і триває бійня, вбивають людей, а я нічого не можу зробити!

Я нічим не можу допомогти цим людям, я не можу ці вбивства зупинити!

Що робити, коли один за одним помирають убиті на руках?

Що ще зробити?...

Виходжу на центр холу і звертаюся до ЗМІ – вимагаю, щоб народні депутати приїхали до готелю "Україна", подивилися на власні очі, що робить із беззбройними людьми злочинна влада!

Заявляю, що снайпери в центрі Києва просто вбивають мирних людей.

Політики мають прийти сюди і подивитися, що робиться з їхньої вини – розстрілюють невинних беззбройних людей.

Наша єдина охорона на дверях – юрист зі Львова Володя кричить:

- Зверху знову наступ!

До холу забігає група протестувальників, вигукують:

- Усім забиратися, зараз буде захоплення готелю "Беркутом"!

Забираємо тіла побратимів...

- Куди ви заберете тіла? Що з ними зробите? Я лишуся з ними тут. Мертвих не чіпатимуть. Ідіть...

Люди були в стані шоку. Не розуміли, що робити.

У хол забігає ще одна група -з вимогою забрати тіло свого загиблого побратима, щоб негайно везти ховати його до Західної України.

- Ми забираємо тіло зараз!

- Ні, не можна!

- Що ти собі дозволяєш? Хто ти така? Це наш побратим – ми повеземо його додому!

- Не можна забирати тіло! – я відступала і закривала тіла собою, хлопці наступали і кричали. Прийшли батьки загиблого.

- Чому не віддаєте сина?!!

- Тому що перший же патруль на виїзді з міста вас зупинить, відкриють кримінальну справу і ув'язнять! Що ви скажете у відповідь на запитання, чому у вас у машині вбита людина без труни і довідки про смерть. Вас зроблять убивцями, і ви будете в тюрмі!

Я повторювала ці слова десять разів підряд, закриваючи спиною тіла.

І знову надривно стукало в голові: Чому???

Сама не знаю, що дозволяло мені триматися. Побратими зривалися. Родичі загиблих в стані шоку не розуміли навіть простих слів.

Протестуючих не зупиняли пострілами. На людей полювали.

І коли сьогодні мені кажуть, що це були якісь випадкові постріли, а снайперів не було, – мене в цьому ніхто ніколи не переконає.

Коли чоло і лобні долі прострілені в такому місці, що навіть міліметри виміряти важко, це означає, що хтось дуже спокійно і чітко наводив приціл, щоб рознести голову – без шансів на порятунок.

Хтось дуже чітко наводив приціл, щоб потрапити просто в серце. Хтось наводив цей приціл так, щоб потрапити прямо в коронарні артерії, коли не можна зупинити кровотечу. Людей просто розстрілювали.

Підходить один із волонтерів.

- Там на барикаді мозок.

- Як мозок?

- Від оцього, голова на виліт прострелена. Тіло тут, мозок там. Що з мозком будемо робити?

"Боже, поможи якось тверезо думати... Мертвому мозок не потрібен. Але залишити мозок на барикаді – наруга над пам'яттю". Кажу:

- Беріть рукавички гумові і в цей файл зберіть усе, прив'яжемо до тіла, в судмедекспертизі визначаться... Зможете?

- Зможу, я патологоанатом. Ваша мама мене вчила. Світла жінка була, сувора, але справедлива.

- Сьогодні роковини маминої смерті, а я на цвинтар не попала.

- Нічого, мама зрозуміла б.

В одній половині холу ми лишили медпункт, в іншій – одноразовими простирадлами я відгородила ділянку для тіл загиблих.

18 лютого, коли загиблі учасники "мирної ходи" не були ідентифіковані, і ми віддали їх безіменні тіла в морг, ми не знали їхньої подальшої долі, збільшувалася кількість зниклих безвісти.

Тому 20-го ми прийняли рішення про те, що кожен загиблий має бути ідентифікований.

Брали телефон загиблого. Дзвонили на останній номер. Мені стало сил зробити лише один такий дзвінок.

-Не зможу більше...

-Давай я.

Продовжив Юра – волонтер медичної служби, родом із Донбасу.

Після попередньої ідентифікації записував на папері ім'я, прикріплював його до тіла і чекав на прихід побратимів чи родичів.

З кожною годиною у нас ставало дедалі більше і більше членів родин загиблих.

Матері і батьки стояли на колінах коло своїх дітей, побратими вклонялися, прощалися і йшли назад на барикади.

Медики комусь давали заспокійливі, комусь серцеві...

Той біль і почуття розпачу неможливо передати словами...

Ніхто і ніколи вже не пробачить ту владу вбивць. Не пробачить!

20.00. Мені вдалося, нарешті, по телефону домовитися зі "швидкою", що з іншого боку Майдану на Прорізну приїде машина – щоб перевезти тіла до моргу на судмедекспертизу.

Побратими почали приносити ноші.

Уся підлога в холі була у величезних червоних калюжах.

Кров.

Навколо було море крові...

Снайпери влучали прямо в серце і магістральні судини.

Тіла лежали білі, знекровлені, вся кров їхня була в них на одязі і навкруги на підлозі.

Коли тіла почали піднімати і вантажити на ноші, з них струменіла потоками кров.

На колінах стояли батьки і побратими.

- Почекайте.

Як зробити, щоб ці хвилини прощання були не такими страшними у пам'яті рідних людей?

Між нами був один священик. Тихо молився.

- Прочитайте нам молитву! Прошу всіх медиків стати струнко. Після молитви разом співаємо Гімн України, поки не винесуть усіх!

...

- Ще не вмерла України ні слава, ні воля...

Завантажили на ноші першого, весь закривавлений, кров ллється з одягу на підлогу...

- Ще нам, браття українці, усміхнеться доля...

Другий ніяк не хотів вміщатися на ноші, падала то рука, то нога, кров хлюпала об підлогу...

- Душу й тіло ми положим за нашу свободу...

Третій був чистий, майже без крові, той, кому прострелили голову на виліт, поряд, у прозорому файлі, лежав мозок...

- І покажем, що ми, браття, козацького роду...

Заголосила мати, тримаючи за руку сина, цілуючи його лежачого на ношах...

Увесь час, поки вантажили на ноші кожного вбитого і проносили через наш стрій, ми співали Гімн.

Раз у раз...

Аж поки не винесли усіх загиблих.

Ми вийшли на сходи і дивилися, як тіла несли через увесь Майдан, повз сцену, з якої тихо линула "Плине кача".

Їхні душі вже відлетіли на небо, а тіла ще пливли над натовпом на Прорізну, де чекали перевозки, щоб доставити тіла в морг.

Уже спливло стільки років після того, та як тільки звучить Гімн України, пам'ять миттєво "закидає" у те 20-е лютого...

Знову, ніби вчора, та кривава реальність перед очима.

Тому поки інші співають Гімн, я можу лише зціпити зуби і стояти мовчки... Тоді не плакала, тепер сльози навертаються на очі, стискають горло...

powered by lun.ua
Aтака Путіна1160 Уряд реформ369 Корупція1246 Україна та Європа1016 Мовне питання184
АВТОРИЗАЦІЯ І ВХІД ДЛЯ АВТОРІВ


УвійтиСкасувати
Якщо ви новий читач, будь ласка, зареєструйтесь
Забули пароль?
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter