Друга річниця. Важко – але не соромно
Сьогодні, мабуть, кожен з нас напише про одне й те саме. Про той день, коли наше життя розділилося на "до" і "після" початку повномасштабного вторгнення, повномасштабної війни проти нашої країни.
Так, я розуміла, що повномасштабна війна буде. Життєвий досвід навчив не вірити політикам, які намагалися приспати тривогу хибними обіцянками, натомість вірити іноземним розвідкам, які декілька місяців в один голос попереджали про скорий напад.
Згадувала покоління наших батьків, коли свідомі люди брали інформацію з "ворожих радіоголосів", а не з офіційних радянських новин...
Отже знала, що війна буде.
Я готувалася до неї свідомо й заздалегідь. Усі документи зібрала в коробку. Зібрала теж старі сімейні паперові фото (єдине, що неможливо потім відновити). Розробила інструкції дітям.
Заготували запас їжі, води і бензину, трохи готівки, щоб вижити в перший час, коли банківська система обвалиться. Роздрукувала для всієї родини адреси, де можна зустрітися, коли не буде звʼязку...
В клініці в Києві ще в грудні були підготовлені медичні запаси (знеболюючі та перевʼязка) для роботи з пораненими на три місяці вперед в разі відсутності поставок.
Проведені збори зі співробітниками, розроблені план евакуації для тих, хто планував виїхати, і план дій для тих, хто залишався. Створені комунікаційні групи.
Відкладена "фінансова подушка", щоб виплатити зарплату, якщо банки не будуть працювати.
Іноземні лідери говорили, а логіка та здоровий глузд підказували: вторгнення неминуче.
Але серце відмовлялося вірити, що у ХХІ столітті, посеред Європи, яка ледь-ледь загоїла травму другої світової війни, хтось розпочне ще одну велику бійню.
Та повірити в жорстокість і віроломство північних сусідів мені було значно легше ніж усім іншим – померлі на руках герої Небесної Сотні стали німими свідками падіння сталого світового порядку.
Наставала нова ера насильства та дискримінації, коли більш сильна і багата тоталітарна країна на власний розсуд нищить своїх слабших сусідів, нехтуючи міжнародними пактами й конвенціями.
Для мене війна почалася не два роки тому, а десять. Але уявити, що повномасштабна навала розпочнеться так швидко, все одно було тяжко.
Того страшного ранку я не спала – готувалася до доповіді на наступний день на Конгресі з дерматоскопії. Аж раптом почула вибухи за вікном. Перевірила новини. Розбудила чоловіка. Розбудила дітей. Тим, які були не поряд, подзвонила, щоб виїздили з середмістя Києва за місто.
Зробила перекличку співробітників, які продовжували працювати всі наступні дні – кому і яка потрібна допомога.
А ще – "Замок Радомисль", Музей "Душа України"... Постійна напруга – що з ним буде? Що буде з тими скарбами, які збиралися протягом тридцяти років? Де сховати, як уберегти їх від прильотів ворожих ракет? Міністерству культури було не до нас – усе доводилося вирішувати самій, переховувати ікони і інші експонати в надійних місцях.
Зранку почали писати друзі й колеги з різних куточків світу. Просте питання: "Як ти?", – надовго стало універсальним кодом небайдужої людини.
На війні слова втрачають силу й красу, війна цінує лаконічність. У ці два короткі слова вмістилася безліч сенсів: "Чи жива? Чи не поранена? Чи в безпеці? Чи в порядку твої рідні, твій дім, твоє місто? Як тримаєшся? Чи всього вистачає? Що відбувається навколо?"
24 лютого і наступні дні, до окупації Бучі, ми нікуди не їхали, були вдома. Але той день запам'ятався величезними заторами на всіх трасах. Сотні тисяч людей намагалися одночасно врятуватися зі столиці та інших великих міст.
Евакуаційні шляхи не були готові. Київ не мав (та й досі не має, здається) плану на випадок, якщо людей знадобиться евакуювати. Про це я неодноразово наголошувала на військових нарадах.
Для кожного району нашого міста мають бути прораховані маршрути виїзду на випадок небезпеки з різних боків – це можливо і потрібно зробити. Цьому важливо й необхідно навчити людей, щоб не було паніки, щоб навіть у військовий час були порядок і безпека.
Якоїсь мовчазної згоди дійшли разом із чоловіком – лишаємося й намагаємося бути корисними там, де ми є. Хоча пізніше, коли вже палала Буча, я змушена була залишити чоловіка, щоб вивезти на захід дітей.
Ми всі знаємо, що було далі. І жах, і сум, і гордість за наших захисників. Кошмар Бучі й Ірпеня, й радість від звільнення Київщини. Варварські бомбардування Києва й околиць, важкий дим палаючих нафтобаз, повітряні бої в небі над головою – і "русскій воєнний корабль", який дійшов-таки туди, куди його відправили. І не один.
Моторошні кадри біженців під зруйнованим мостом, розстріляні цивільні автівки на дорогах... Але разом з тим – відчуття, що Україна крізь кров та вогонь здобуває-таки незалежність. Справжню, а не подаровану з великодержавного плеча.
Ми з чоловіком у цей час збирали всіх наших співробітників-добровольців на фронт, облаштовували бомбосховища в Києві (хоча це повинна була зробити влада), розвозили воду і продукти харчування військовим... Займалися самоорганізацією. Так почалася наша війна.
Прекрасну фразу скаже потім Валерій Залужний: "Нам ще буде дуже важко, але точно вже ніколи не буде соромно".
Під цим гаслом лише частина України і українців зустріла свою Війну за Незалежність. Під ним ця частина живе й досі.
Але буде і ще один день, коли всі ми з вами знову напишемо про одне й те ж саме. Це буде день завершення війни і день нашої перемоги над російськими загарбниками.
Нелюди, які паплюжать нашу землю, вбивають наших захисників, наших дітей, вбивають цілі родини, стирають з лиця землі міста, села, підприємства, знищують нашу націю – будуть покарані раз і назавжди.
Так само як і вороги внутрішні, що продовжують красти, брати хабарі і наживатися на горі людей.
Наша дивна і сильна нація загартовується, мудрішає і формується в кривавій боротьбі.
Слава Україні і Слава нашим Героям!
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
