Спогади про Вчителя

В цьому році, 13 серпня, виповнюється 100 років з дня народження Бориса Тихоновича Глухенького – справжньої легенди української дерматології й венерології, людини виняткової наукової ерудиції, вченого й водночас практика.

Борис Тихонович належав до того типу вчителів, які формують зі студентів не лише професіонала, але й людину, її світогляд, ставлення до життя.

Коли ти ще зовсім молодий лікар і в тебе з'являються перші вчителі, в той момент ти не так їх цінуєш, як тоді, коли вже прожив життя. Мені дуже пощастило з учителями. Першими вчителями були, звісно, мої батьки, які вчили мене головним принципам і чеснотам. А головне – професійній медичній гідності, щоб не схибити. А другим моїм учителем, уже після того як я закінчила медичний інститут і прийняла рішення бути дерматологом, став Борис Тихонович Глухенький.

Коли я після медичного інституту, де нас, студентів, "шугали" й не поважали як особистостей, прийшла в перший день свого навчанні в клінічній ординатурі з дерматології на кафедру до Бориса Тихоновича Глухенького, він звернувся до мене на "ви" і з пошаною. І це був зовсім інший рівень людського спілкування, сповнений гідності й відповідальності. Ти починав себе відчувати значно краще, відчувати себе людиною й майбутнім лікарем. Це те, чого дуже бракувало під час навчання в студентські роки.

У Бориса Тихоновича був позивний, яким його називали і всі студенти і всі лікарі між собою "БТ". Він це знав, але ніколи не ображався.

І саме професор Глухенький був моїм науковим керівником під час підготовки кандидатської дисертації, яка була присвячена алергодерматозам (я писала її тоді ще на друкарській машинці). Борис Тихонович мене спрямовував і у виборі теми для дисертації, і в подальших наукових публікаціях.

Професіоналізм Глухенького завжди був відкритим. Він ніколи не тримав свої професійні секрети при собі. Та власне у нього їх і не було. Була натомість унікальна пам'ять, унікальний досвід. Мало того, що він міг по пам'яті відтворити найкращі підручники зі свого фаху (в тому числі один німецький) – він тримав у голові кожен унікальний випадок, із яким йому доводилося стикатися.



Тож не дивно, що Борис Тихонович завжди нас надихав. Навіть його рецепти не були схожі один на інший. При цьому бралися під увагу всі фактори – вік і стать, пацієнта, тип шкіри, обставини, за яких виникла та чи інша проблема. І всім своїм професійним досвідом і знаннями він готовий був поділитися зі студентами і співробітниками. А ми записували його рецепти, його рекомендації.

До Бориса Глухенького їхали пацієнти з усієї України, яким роками не могли встановити правильний діагноз, чиї складні хвороби роками не могли вилікувати. А Борис Тихонович... Було таке враження, що коли людина заходила в кабінет, то він уже на льоту знав її діагноз. Він консультував надскладні випадки після того як ніхто не міг знайти правильне рішення.

Одного разу в нас на консультації була мама, яка привезла з собою дев'ятирічну доньку. Дівчинка практично не говорила, окрім простих слів типу "мама, тато". В неї прогресувала деменція. При цьому в першому і другому класі вона була відмінницею, а деменція в неї почала прогресувати буквально протягом року, коли вона була в третьому класі. У неї не було жодних шкірних висипів, жодних шкірних проявів. Але її проконсультували вже всі фахівці, які тільки могли – неврологи, психіатри, інфекціоністи... І ніхто не міг встановити діагноз.

Борис Тихонович почав ставити запитання – і його діагноз був неймовірним: пізній вроджений сифіліс! Його не було діагностовано у мами, і лише потім, за допомогою складних серологічних аналізів підтвердили, що мама була прихованим носієм інфекції, яка вчасно не була виявлена. А дитина, на жаль, при народженні отримала цю хворобу, яка перебувала у неї в сплячому стані аж до 7-8-річного віку.

Після дообстеження, яке тривало кілька тижнів, дитині підтвердили цей діагноз усіма лабораторними аналізами. А потім почали рятувати дівчинку.

А щодо життєвих уроків Бориса Глухенького, то мабуть, головними з них були: ставитися з повагою до колег і учнів, бачити в них особистість, не принижувати, не кидати своїх у біді, не прогинатися, залишатися собою. Завжди спокійний і впевнений у собі, він інколи не виявляв своїх переживань, налаштовуючи нас на позитив. Його важливим життєвим уроком була прищеплена нам здатність нікого й нічого не боятися, завжди відстоювати свої переконання, у професії і в житті.

Значна частина професійної та викладацької діяльності Бориса Глухенького припадала ще на радянські часи. Тоді багато значила так звана "політична благонадійність". Але для професора Глухенького важливі були інші речі.

Він з усіх сил захищав своїх працівників перед профкомами і парткомами, не соромився "обивати пороги високих кабінетів". Борис Тихонович, зокрема, брав на роботу евреїв-"відмовників" – тобто тих, кому з різних причин було відмовлено у репатріації до Ізраїлю...

Треба зазначити, що в радянські часи київська школа дерматовенерологів вважалася однією з кращих. І в цьому значну роль відіграв професор Глухенький. Насамперед – своєю здатністю мислити на перспективу. Ще півстоліття тому він прагнув розглядати вузькоспеціалізовані дерматологічні клінічні випадки в контексті прикладної імунології. На той час це був цілком новий неосвоєний напрямок у науці, і то до нього почали звертатися лише в перше десятиліття 2000-х років!

Не буде перебільшенням твердження, що саме Борис Глухенький багато в чому визначив сучасне обличчя вітчизняної дерматології. І мабуть не тільки вітчизняної. Підготовлені ним науковці працюють у багатьох країнах. Серед них, наприклад, Сергій Грандо, нині професор кафедри дерматології Каліфорнійського Університету (м. Девіс, США). До речі, один з небагатьох лікарів – вихідців з СРСР, хто домігся підтвердження на Заході всіх своїх дипломів. І не в останню чергу – завдяки Борису Глухенькому, із котрим він підтримував людські і професійні стосунки після свого переїзду до США і навіть написав із ним спільну статтю.

А ще згадується почуття гумору Бориса Тихоновича, яке було просто легендарним. У нього на кожну життєву ситуацію, навіть найекстравагантнішу, завжди знаходився анекдот. Він залюбки розповідав ці анекдоти, допомагаючи нам, молодим лікарям, зняти стрес, розслабитися, коли ми втомлювалися на консультаціях.



Якось, відповідаючи на запитання однієї жартівливої анкети, Борис Тихонович написав: "Чи вважаю себе старим? Очевидно, трохи постарів, бо почав звертати увагу на молодих жінок і дівчат. Краще пізно, ніж ніколи!"

Але інший випадок із Борисом Тихоновичем залишив у моїй душі неймовірно глибоку рану.

Це було в його останні роки, коли потрібно було максимально його шанувати й дати йому можливість проводити лекції, навчати нас, лікарів. І ми якраз були свідками, як його ж учениця, яку він навчив, якій він допомагав писати дисертації (ми тоді були лише клінічними ординаторами, аспірантами), почала його через адміністративні ресурси знищувати. Вона стала професором (за сприяння Бориса Тихоновича!) і хотіла сама очолити кафедру дерматології та венерології.

На жаль, вона перемогла. Ми нічого не змогли зробити, оскільки були просто клінічними ординаторами без права голосу.

Борис Тихонович тоді перестав читати лекції, перестав навчати. Але продовжував консультувати пацієнтів. І ми продовжували його підтримувати, ходити до нього на консультації. В останні роки Борису Тихоновичу не давали бути максимально ефективним. Мені неймовірно болісно від того, що з ним вчинила так його учениця.

Цей випадок для мене завжди нагадував історію святого Пантелеймона, зрадженого своїми колегами-лікарями і відданого на тортури через таку от лікарську конкуренцію.

Я вважаю себе продовженням школи Бориса Тихоновича. До цієї ж школи належить і згаданий вище Сергій Грандо, і Андрій Курченко (нині професор, завідувач кафедри кафедри клінічної імунології і алергології Київського національного медичного університету ім. Богомольця), з яким ми навчалися разом.

І я теж із гордістю вважаю себе ученицею Бориса Тихоновича Глухенького, спадкоємицею його школи, його підходів, його людяності. Він назавжди залишиться в моїй пам'яті неймовірним Вчителем, неймовірною людиною.

Я дуже хочу, щоби ми зберігали пам'ять про цю унікальну особу, унікального професіонала.

Вже в цьому році, 14 листопада, пройде Конгрес ImunoDermOS, присвячений проблемам хвороб шкіри (імуно- і алергодерматозів) та імунітету. Він буде присвяченій пам'яті Бориса Тихоновича Глухенького. На ньому виступатимуть найкращі фахівці. І ми, окрім усього іншого, говоритимемо також про медичну етику і деонтологію.

Про те, як потрібно шанувати своїх вчителів і як потрібно бути гідними їх пам'яті.

Без цього у нас не може бути гідного майбутнього.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.