Богомольці. Шість поколінь лікарів
Якщо берешся за справу – роби її добре. У медичній династії Богомольців цей принцип спадково передається вже протягом шостого покоління.
Якось я зазирнула в календар пам'ятних дат нашої родини. І відзначила для себе, що в 1867 році Олександр Михайлович Богомолець вступив до Київського університету св. Володимира на медичний факультет. Отже, якщо рахувати історію медичної династії Богомольці з цього моменту, то вона нараховує, ні багато, ні мало, 158 років.
Не знаю, чи можна вважати нашу лікарську династію найстарішою в Україні. Але те, що вона одна з найстаріших – це безсумнівно. Започаткована Олександром Михайловичем Богомольцем (1850-1935), земським лікарем і революціонером-народником.
Можливо, саме від Олександра Михайловича його нащадки успадкували не лише прагнення служити людям своєю працею і професійну вимогливість до себе, але також загострене почуття справедливості і власної гідності.
Доля не була до нього ласкавою – тюрма, заслання, негласний і гласний нагляд. Попри те, Олександр Михайлович не шукав полегшення для себе. Якщо він і просив щось у влади для себе – це повернути йому можливість займатися лікарською практикою, щоб допомагати товаришам по засланню і мешканцям тих міст, в яких йому доводилося жити.
Олександр Михайлович володів рідкісним даром бути для свого сина, Олександра Олександровича Богомольця (1881-1946) не лише батьком, але також найкращим другом.
До речі, Олександр Богомолець-молодший спочатку хотів стати правником-криміналістом. І якби він справді обрав цей шлях, наша династія могла би й не відбутися. Однак медицина переважила.
Нині Олександр Олександрович – гордість нашого роду. Президент Академії Наук УРСР, основоположник української школи патофізіології, ендокринології і геронтології, засновник перших в Україні науково-дослідних закладів медичного профілю.
Розроблена ним методика консервування донорської крові використовується й понині фактично без змін. Винайдена ним імунна цитотоксична антиретикулярна сироватка широко застосовувалася в радянських шпиталях під час радянсько-німецької війни 1941-1945 рр.
Успадковане від батька загострене почуття справедливості спонукало мого прадіда захищати колег-науковців від сталінських репресій. Але не вдалося йому уникнути репресій після смерті. Сталін розраховував, що Богомолець запропонує йому еліксир довголіття (хоча академік ніколи не тішив диктатора цією надією). Однак цього не сталося і, зрештою, не могло статися.
Тому після смерті академіка Богомольця його вчення про сполучну тканину було оголошено таким, що не відповідає лінії партії. Засновані ним в Україні науково-дослідні інститути опинилися на межі закриття. Репресії припинилися тільки після смерті Сталіна.
Вірною колегою для Олександра Олександровича була його дружина – Ольга Георгіївна Богомолець з дому Тихоцьких (1891-1956), відома лікарка – дитячий невропатолог. До речі, мало хто знає, що, будучи студенткою жіночих медичних курсів при Саратовському університеті, вона здавала заліки своєму чоловікові, котрий був засновником і керівником цих курсів.
Єдиний син академіка Богомольця – Олег Олександрович (1911-1991), продовжив справу батька. Після того, як було реабілітовано науковий напрям, у якому працював Олександр Олександрович, Олег Богомолець завідував лабораторією патофізіології Українського НДІ фармакологи і токсикології (1953-1980). Водночас був завідуючим кафедрою патофізіології Київського інституту удосконалення лікарів.
Член кореспондент АН УРСР (1964), Олег Олександрович також мав почесне звання "Заслужений діяч науки і техніки УРСР". Це, окрім усього іншого, пов'язано з тим, що він був одним з ініціаторів використання комп'ютерних технологій у медицині.
Зараз комп'ютеризація – звичне явище в нашій справі. А тоді, ще в 1970-х роках, це питання тільки ставилося на порядок денний. І одним з тих, хто це робив, був мій дід, Олег Олександрович Богомолець.
Донька Олега Олександровича і моя мама, Катерина Олегівна Богомолець (1939-2013), відома своєю науковою і викладацькою діяльністю. Тривалий час працювала професором кафедри патологічної анатомії в Медичному інституті імені свого діда (нині – Національний медичний університет). Викладала на щорічних Всеукраїнських курсах підвищення кваліфікації дитячих патологоанатомів. За спогадами її колишніх студентів, вона могла викладати складні матеріали простою і зрозумілою мовою.
І мала вона теж успадковане від діда і прадіда загострене почуття справедливості, оскільки була відома нетерпимістю до прохань високопоставлених батьків "звернути увагу" під час сесійних екзаменів на їхніх нащадків.
Її чоловік і мій тато – Вадим Якимович Березовський (1932-2020), завідувач відділом Інституту фізіології ім. Богомольця, заслужений діяч науки і техніки України, кавалера ордена Ярослава Мудрого V ступеню. Він також займався викладацькою діяльністю, але більше науковою.
Доктор медичних наук, професор, фахівець у галузі клінічної фізіології та космічної медицини, лауреат Державної премії України і Премії імені О. Богомольця, тато був не лише теоретик, але також "польовий" дослідник. Майже щороку він брав участь у високогірних експедиціях, за результатами яких у 1975 році видав монографію "Напруга кисню в тканинах тварин та людини".
Вадим Якимович був віце-президентом Міжнародної академії проблем гіпоксії. Його гірські експедиції були також пов'язані з дослідженням реакції організмів на згадане явище. Він встановив два типи гіпоксії – та, що сприяє людському здоров'ю й довголіттю, і та, що здатна зашкодити людині.
Співпрацював в якості куратора напрямку "Космічна медицина" з Національним космічним агентством України. Саме Вадим Березрвський займався медичною першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка.
А ще тато був непримиренним борцем проти незаконних забудов. Заради справедливості не боявся йти на конфлікти, хоча і йому, і Катерині Олегівні, та й усій нашій родині це дорого коштувало.
Я не дивуюся, що, маючи таких батьків, я сама теж обрала свій життєвий шлях у медицину. Моя основна справа – Інститут дерматології і косметології. І в своїй професії, і в повсякденному житті я прагну реалізувати все найкраще, що успадкувала від мами і тата, дідуся, прадіда і прапрадіда.
І я тішуся надією, що медична династія Богомольців триватиме. Адже всі мої три доньки теж обрали медицину.
Катерина – випускниця Національного медичного університету ім. Богомольця, потім – університету Земмельвайса (Будапешт, Угорщина). Нині займається міжнародною медичною евакуацією в гарячих точках планети.
Анна закінчила факультет практичної психології Київського університету ім. Драгоманова та філософський факультет КНУ ім. Шевченка, нині сімейний психолог та тренер особистістного зростання.
Софія навчається на IV курсі Національного Медичного університету. Вона вже є сертифікованим тренером парамедиком і працює медсестрою в одній з Київських лікарень.
В моїх доньках надія на продовження нашої династії і нашого роду.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
