Україна і НАТО: моя непопулярна думка
Перша світова війна тривала 1568 днів. Друга світова – 2200 днів. Німецько-радянська (яку колись називали "великою вітчизняною") – 1418 днів.
У останній день цього року виповниться 1407 днів з початку повномасштабного російського вторгнення в Україну. Саме стільки наша країна тримається проти армії вторгнення, яку раніше вважали другою у світі.
Тримається, фактично, самотужки. Західні партнери, звісно, надсилають зброю і кошти, але воювати і жертвувати життями українцям доводиться самим.
Колективний Захід не поспішає воювати зі скаженою ядерною державою. Навіть безпольотну зону над Україною не створив. Навіть над своєю територією ракети і "шахеди" не квапляться збивати.
Багато хто вважає: все це через те, що наша країна не вступила до НАТО. Мовляв, якби були в складі Альянсу – от тоді...
А що, власне, тоді? У євроатлантичних країн одразу побільшає бажання воювати? А звідки воно візьметься?
Останніми роками в багатьох країнах НАТО пройшли опитування: чи готові тамтешні громадяни захищати свою батьківщину у разі збройної агресії? Результати не радують. Так, добровільно стати до оборони згодні 17% німців, 16% поляків та 11% британців.
Європа розслабилася. Воно й не дивно: десятиліття миру й добробуту, а також чисельні спільні проекти з росіянами та інша "м'яка сила" зробили свою справу.
Їм нині потрібно швидко міняти свідомість, аби зрозуміти масштаб загрози. А просто зараз – хто їх змусить воювати за чужу країну, хай навіть і члена НАТО, якщо вони і свої здебільшого боронити не готові?
Хтось скаже: але ж є знаменита Стаття 5 Статуту НАТО! Якщо, мовляв, на когось з членів Альянсу нападають, усі інші повинні заступитись!
Так-то воно так, але давайте звернемося до офіційного сайту цієї організації.
А там сказано буквально таке:
"У Статті 5 Північноатлантичного договору йдеться, що збройний напад на одного з членів Альянсу вважатиметься нападом на них усіх і тягне за собою ініціювання обов'язку усіх членів приходити на захист один одного".
Ніби все правильно. Але читаємо далі:
"Така допомога може як передбачати залучення збройних сил, так і не передбачати його, і може включати будь-які заходи, які держави-члени Альянсу вважатимуть за доцільне з метою відновлення і підтримання безпеки у Північноатлантичному регіоні".
І ще трошки нижче, для тих, хто не зрозумів:
"Кожна з держав-членів Альянсу самостійно вирішує, як виконувати зобов'язання із надання взаємної допомоги".
Розумному, як то кажуть, достатньо.
Тобто, якщо, приміром, росіяни атакують країни Балтії, а лідер якоїсь з держав Альянсу вважатиме за доцільне відправити в допомогу побратимам по НАТО сотню тактичних ковдр та тисячу добрих побажань – то жодної проблеми, обов'язок з колективної безпеки виконано?
Мабуть, так...
Вийде, як з горезвісним Будапештським меморандумом, який жодних дієвих гарантій безпеки не містив, і жодних конкретних заходів щодо захисту суверенітету України не передбачав. Навіть сказати, що українців обдурили порожніми обіцянками, не можна – нічого ж конкретного не обіцяли.
Так, існують Сили швидкого реагування НАТО. У кількості 25 тисяч. У той час, як лише для захоплення Покровська ворог зосередив 150 тисяч.
І навіть у такий, майже недієздатний Альянс нас, здається, і не збиралися брати!
Настільки західні країни бояться росіян та їхньої ядерної зброї. І настільки не хочуть з ними сваритися. То в них нафтопровід "Дружба". То заморожені російські кошти, які не можна передавати Україні, бо ж "міжнародне право", "переговорний процес" (а насправді – відсотки на чималеньку суму). То "Північний потік". То який-небудь популіст прийде до влади, непередбачуваний, як погода у березні.
Усі спроби України влитися у цю теплу компанію збивали на зльоті і в більш спокійні часи. А зараз, побачивши, що творять російські загарбники – не пустять нас туди і поготів.
То ж чому ми так тримаємось за наш курс в НАТО? Загарбники хочуть, щоб ми пообіцяли туди не вступати? Ймовірність цієї події й без того фактично нульова.
Я ніколи не агітувала за вступ до НАТО. Хоча й займалася у парламенті впровадженням стандартів НАТО щодо збереження життя на полі бою.
А тепер, скоріше, Україна може навчити Захід воювати, а не навпаки!
Тут хтось може подумати, що я проти військових союзів взагалі. Але це не так. Я за військові союзи та співпрацю в обороні. Навколо є чимало прикладів успішної співпраці в сфері безпеки. Наприклад, США – Південна Корея. Чи США – Тайвань. Або США – Ізраїль.
Ані Ізраїль, ані Корея, ані Тайвань (який взагалі не визнаний) ні в яке НАТО не входять. Але їх захищає Америка. Чому?
По-перше, з геополітичних міркувань: щоб контролювати певний регіон, супердержава повинна мати там вірних союзників.
По-друге, всі вони Вашингтону дуже й дуже корисні. Республіка Корея – промисловий гігант. Тайвань тримає левову частку виробництва комп'ютерних чипів. Ізраїль розробляє та впроваджує передові технології, в тому числі й військові.
Міжнародна політика – річ прагматична, ніхто не буде захищати нас просто тому, що ми хороші і прагнемо свободи.
Так чим же ми можемо зацікавити сильних союзників?
По-перше – військовим досвідом. По суті, у світі зараз є лише дві армії, які знають про сучасну війну: наша та... російська. Коли настане мир, десятки й сотні тисяч наших громадян шукатимуть, куди ці знання застосувати. З'явиться чимало приватних військових компаній, де українці відіграватимуть головну роль. Та й у вже існуючих наші бійці будуть нарозхват. Кому в цьому неспокійному світі не потрібна сила-силенна загартованих вояків?
По-друге – військовою промисловістю. Ще з радянських часів у нашій країні розробляли й випускали найрізноманітніше озброєння. І навіть зараз, під час великої війни, західні оборонні концерни інвестують у збройне виробництво в Україні – а в мирний час ці інвестиції зростуть у багато разів. То ж, у нас є усі шанси стати "світовою зброярнею".
Але є важливий нюанс. Щоб нас захищали, як Ізраїль, нам треба самим бути, як Ізраїль.
Тобто, мати такий рівень суспільної свідомості й таку волю до боротьби, щоб кожен агресор тричі подумав, перш ніж на нас нападати. Щоб служити в армії було доблестю, а не каторгою. Щоб люди добровільно йшли на захист Вітчизни, а не розбігалися, побачивши вдалині людей з ТЦК. Щоб у жодному разі не звучало у публічному дискурсі питання: "А заради чого тут воювати?!"
Я не дарма згадую тут саме Ізраїль. Там обов'язкову військову підготовку проходять усі – і чоловіки, і жінки. Та навіть діти і старенькі бабусі знають, що робити, куди бігти, де ховатись і кому дзвонити у випадку нападу. І при тому постійна бойова готовність і життя в режимі обложеної фортеці не заважає Ізраїлю бути однією з найрозвиненіших і найщасливіших країн на Землі.
Серед європейських держав мені подобається приклад Швейцарії – там усі громадяни проходять військову підготовку, тримають вдома армійську зброю, регулярно тренуються з неї стріляти й завжди готові до повної мобілізації в будь-який момент.
Швейцарія, що цікаво, ні в які об'єднання і блоки при цьому не входить, навіть до ООН доєдналася тільки у 2002-му. Вона цілком покладається на власні сили, власний народ і має один з найвищих рівнів життя у світі. Абсолютно мирна і нейтральна країна, що з усіма підтримує рівні відносини, але при цьому завжди готова дати відсіч будь-якому агресору.
А головний гарант її безпеки – особлива економічна філософія. Вона бере на зберігання кошти з усього світу, міжнародні резерви цілих країн. Тому навряд чи хтось вирішить напасти на "світову скарбницю".
Україна має довгі кордони. І, на жаль, далеко не всі наші сусіди бувають дружніми. Тому готувати українців до оборони – життєва необхідність. Від військової підготовки у школах до розбудови територіальної оборони.
Для цього у нас є чудові тренери – наші ветерани російсько-української війни. І їм робота у мирний час – і нам безпека від ворогів.
Що ж потрібно для того, щоб реалізувати цей план?
Щоб новий лідер нашої країни не боявся військових, розумів їх. А ще краще – сам би мав бойовий досвід.
Щоб думав не про політичну доцільність, а про захист країни.
Щоб розумів необхідність повної мобілізації, важливість ідеологічної і фізичної роботи для ветеранів.
Щоб розумів: захист країни формується зсередини, готуватись до оборони треба у мирний час, аби потім не жебракувати по світу в пошуках зброї і не закладати ресурси країни в борги
"Хочеш миру – готуйся до війни". Цей простий принцип збереже нам і кошти, і час, і тисячі й тисячі людських життів набагато ефективніше за будь-які блоки й пакти.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
