Нас, українців, у власній країні катастрофічно меншає. І це не перебільшення!
Кілька днів тому агентство Reuters написало те, про що я говорю вже багато років: Україна стоїть на порозі демографічного колапсу!
Нас було близько 42 млн до повномасштабного вторгнення. Сьогодні – менше 36 млн. Прогнози до 2051 року – близько 25 млн населення.
На одні пологи – три смерті. Середня тривалість життя чоловіків за час війни впала до 57 років, жінок – до 71.
Ще задовго до війни ми бачили стрімке падіння народжуваності та вибухове зростання смертності. Я казала: якщо так триватиме й далі – за шість поколінь українців може просто не лишитися.
Але справа не лише у війні – проблема значно ширша!
На першому місці в Україні – смертність від серцево-судинних захворювань (інфаркти, інсульти). Це ті смерті, яких можна було б уникнути за наявності системної профілактики.
Зростає кількість смертей молодих людей у ДТП. І тут має бути невідворотність покарання, як у цивілізованих країнах.
Мільйони українців виїхали й не повернулися. І ми або стаємо нацією, яка свідомо формує політику для трудових мігрантів, або перетворюємось на заручників їхнього остаточного рішення не повертатися.
Демографія – це не про статистику. Це про те, чи буде кому захищати країну, працювати, створювати економіку, народжувати дітей, доглядати старших, утримувати інфраструктуру.
Порожні пологові будинки, закриті школи, цілі регіони з критично низькою кількістю населення – це не прогнози. Це ми вже бачимо зараз.
Що ми мусимо робити негайно?
• Створити умови для повернення українців. Не каральні заходи, а цивілізовані стимули й адекватні правила;
• Інвестувати у профілактику: онкоскринінги, кардіологію, психічне здоров'я, реабілітація поранених;
• Створити чесну й прозору політику підтримки народжуваності. Реальну, а не декларативну;
• Посилити відповідальність за ДТП та інші злочини, що забирають життя молоді;
• Ввести обовʼязкове медичне страхування;
• Припинити корупцію, яка з'їдає ресурси і на фронті, і в медицині, і в демографічній політиці. Кожна вкрадена гривня – це мінус у майбутньому країни.
Україна може вижити й відродитися лише тоді, коли людське життя стане найвищою цінністю – не у промовах, а у реальних рішеннях.
Я щиро хочу, щоб через 30, 60, 100 років на цій землі жили українські діти та онуки – а не лише були згадки про нас у підручниках історії.
Ми маємо рухатися в напрямку, де людей мотивують народжувати, жити, повертатися додому – і не боятися робити цей крок у власне майбутнє.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
