Щастьоліття
Я довго вагалася, чи маю право писати цей текст саме зараз, коли триває війна. Коли щоденні новини не залишають простору для абстрактних роздумів. Коли говорити про довге і спокійне життя здається майже недоречним.
Але іноді думки приходять не тоді, коли зручно, а тоді, коли їх уже неможливо відкласти.
Останнім часом я дедалі частіше думаю не про плани і не про роботу. Я думаю про вік. Про той момент у житті людини, коли вона перестає жити наперед. Коли життя перестає бути переліком завдань і стає присутністю.
Майже 20 років тому я вперше почула про це від унікальної людини, яка не повчала і не формулювала істин. Він просто жив так, ніби знав щось дуже важливе заздалегідь. Це був мій життєвий учитель – академік, професор і лікар Юрій Кундієв. Мені було 40, а йому – 80.
У його кабінеті було відчуття вічності. Були гори книг і його ідей. Ми пили чай. Він говорив повільно. І ніколи – про марне. Саме від нього я вперше почула ідею, якої тоді ще не було ні в медичних текстах, ні в публічних розмовах. Саме тоді в мені з'явилося слово, коли я просто намагалася його розсмішити.
"Щастьоліття".
Тоді воно здалося мені смішною і красивою альтернативою довголіттю, але напрочуд далекою ідеєю. Мені здавалося, що про це ще рано. Що попереду – робота, відповідальність, боротьба, життя "на повну".
Лише з роками я зрозуміла: він говорив не про старість. Він говорив про інший стан і смак життя.
Юрій Ілліч згадував мого прадіда – академіка Олександра Богомольця. Він добре його пам'ятав і говорив про нього не як про постать із підручників, а як про людину, котра все своє життя намагалася зрозуміти, що таке довголіття і скільки ж нам відміряно жити.
Мій прадід вивчав довголіття як наукову проблему: фізіологію, механізми, вплив середовища і внутрішніх ресурсів. А Юрій Кундієв говорив мені про інше. Він казав: мало жити довго. Важливо як ти живеш ці роки – наскільки активно і ефективно, продуктивно і щасливо.
Він говорив, що після певного віку життя змінює свою якість. Що приблизно після вісімдесяти років у людей зникає головне джерело напруги – потреба щось комусь доводити. Відходять на другий план кар'єра, амбіції, змагання, рольова метушня. Навіть те, про що не заведено говорити вголос – пригоди, сексуальне суперництво, прагнення подобатися.
І з'являється тиша. Не як порожнеча, а як простір.
Здатність цінувати день. Ранок. Світло у вікні. Голос близької людини. Чашку чаю без поспіху.
На мій погляд, щастьоліття як раз і починається після 80 років. Не тому, що життя стає легким. І не тому, що зникають хвороби чи біль. А тому, що з життя зникає зайве.
До цього віку людина часто живе майбутнім – планами, очікуваннями, страхами. Після – починає жити теперішнім.
І саме це я вважаю справжньою розкішшю щастьоліття.
В Україні до щастьоліття доживають одиниці.
Середня тривалість життя у нас значно коротша, ніж у більшості європейських країн. Особливо у чоловіків. Особливо через хвороби, які можна було б виявити вчасно і врятувати.
Ми втрачаємо людей не лише через війну. Ми втрачаємо їх через страх діагнозів, звичку відкладати обстеження, недовіру до лікарів, відсутність доступної медицини, неякісні ліки, байдужість до сигналів власного тіла.
Як лікар, я щодня бачу, як пізня діагностика краде у людей майбутнє. Не абстрактне, а дуже конкретне – ті роки, в яких життя могло б стати спокійнішим і глибшим.
Саме цьому я навчаю пацієнтів і лікарів. Саме тому говорю і пишу про ранню діагностику знову і знову. Саме тому не мовчу, бо особливо болить те, що реально можливо змінити.
Моя мета – не просто продовжити життя. Моя мета – щоби більше українців мали шанс дожити до років, у яких день стає важливішим за рік, а життя – тихішим, але повнішим. Дожити до свого усвідомленого щастьоліття.
Можливо, ці роздуми здадуться вам не на часі. Але війна дуже жорстко нагадала нам, що майбутнє не гарантоване. І що життя, відкладене "на потім", може так і не настати.
Щастьоліття – це не заперечення війни. Це відповідь на неї. Бо довголіття – це про роки. А щастьоліття – про життя.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
