SILENTIUM
"Keeping silent is also a way of speaking."
(Мовчання також є способом спілкування)
Мартін Хайдеггер
Ми звикли уявляти тишу як відсутність звуку. Як паузу між справами, як перепочинок після дня, в якому забагато голосів.
Але справжня тиша починається не там, де зникає шум. Вона починається там, де зникає потреба постійно відповідати світові – відповідати роллю, темпом, обов'язковістю, очікуванням.
Саме тому тиша так близька до того, що я називаю щастьоліттям.
Щастьоліття не є просто "довгим життям" і не є "приємною старістю". Це інша якість років, коли життя перестає бути проектом, а стає присутністю.
І якщо існує поріг, через який людина переходить у цю якість, то цей поріг дуже часто має ім'я – тиша.
У філософській традиції тишу можна розділяти принаймні на два виміри.
Є silentium externum – зовнішня тиша. Вона з'являється тоді, коли навколо меншає голосів і запитів, коли відходить соціальна метушня, коли світ більше не вимагає від тебе постійної видимості.
І є silentium interius або quies interior – внутрішня тиша, яка не залежить від того, скільки людей поруч, і не вимірюється тим, наскільки "тихою" є кімната.
Ці два види тиші легко сплутати, і саме тут народжується страх. Бо silentium externum часто приходить не як нагорода, а як наслідок: люди йдуть, справи закінчуються, ролі знімаються, коло звужується. І в цей момент людина може відчути не спокій, а порожнечу – наче світ вийшов із діалогу. Це та тиша, яка інколи звучить як вирок: "Тебе вже не чекають".
Але щастьоліття не починається там, де світ замовкає. Воно починається там, де людина перестає доводити собі й іншим, що вона має право бути.
Саме тому внутрішня тиша – silentium interius – не є автоматичним продуктом віку. Вона не приходить сама лише тому, що пройшли роки. Вона приходить тоді, коли людина погоджується на найскладніше: бути з собою без втечі.
К'єркегор писав, що відчай – це не самотність, а нездатність бути собою. У цьому визначенні є прихована правда про тишу. Вона не лякає нас як звук. Вона лякає нас як дзеркало. У тиші чути те, що в шумі ми не чуємо: власний страх, власну втому, власну незавершеність, власні невисловлені питання.
І тому найчастіша реакція на тишу – заповнити її.
Люди заповнюють тишу не лише словами. Вони заповнюють її справами, новинами, інформацією, нескінченними подіями, навіть тривогами. Вони заповнюють її так, ніби порожнеча небезпечніша за виснаження.
Але тиша небезпечна не сама по собі. Небезпечним є стан, коли в тиші немає внутрішнього ґрунту.
Стоїки називали внутрішній спокій ataraxia.
Це слово часто неправильно розуміють як холодність. Насправді йдеться про інше: про здатність не бути розірваним між страхом і бажанням. Про рівновагу, яка не скасовує почуттів, але знімає їхню владу.
Це дуже близько до щастьоліття.
Щастьоліття не в тому, що ти не відчуваєш болю, а в тому, що біль не відбирає в тебе життя.
Симона Вейль говорила про увагу як про найчистішу форму щедрості. Увага можлива лише там, де є тиша. Не зовнішня, а внутрішня: де думка перестає бути бігом і стає зупинкою без насильства. Тиша, в якій можна по-справжньому подивитися на людину поруч, на власне життя, на день, який ще є.
Тиша, в якій дрібне перестає бути дрібним.
Хайдеггер вводив поняття Verschweigen (буквально – "промовчання"). Це не просто мовчання, а усвідомлене не-проговорення. Є речі, які не потребують коментаря, бо коментар часто підміняє присутність.
Ця думка важлива для щастьоліття: коли життя стає глибшим, воно стає менш пояснювальним. У щастьолітті менше декларацій і більше тиші, в якій видно правду.
Окремий досвід тиші подарувала нам війна. Парадоксально, але саме війна показала, що тиша може бути не порожнечею, а цінністю. Коли ти живеш у країні, де сирена здатна розірвати ніч, тиша стає не просто комфортом – вона стає знаком, що ти ще маєш право на звичайний ранок. Тиша між тривогами – це не пауза, а можливість. Вона вчить берегти простір без загрози, навіть якщо він тимчасовий.
І тут виникає важливий місток: якщо ми навчилися цінувати зовнішню тишу як дар – то, можливо, ми можемо навчитися створювати внутрішню тишу як практику.
Не чекати, поки життя саме вимкне гучність, а навчитися знімати з себе зайве раніше: надмірні доведення, надмірні змагання, надмірну залежність від оцінки.
Щастьоліття не є втечею від людей. Але воно дуже часто вимагає від людини розлучитися з тим, що робило її рабом шуму.
Воно вимагає вміння бути в тиші – не як у самотності, а як у просторі. Бо тільки в просторі стає можливим просте: цінувати день, чути близьких, помічати світло у вікні, не квапитись там, де квапитись уже не треба.
Можливо, найточніше визначення тиші як порогу щастьоліття звучить так: тиша – це момент, коли життя перестає бути доказом і стає подією.
Коли ти не пояснюєш, чому живеш, а просто живеш. Коли не треба "встигнути", а треба "бути".
Тиші не треба боятися. Її не завжди можна отримати як дар, але її можна створювати як внутрішній порядок. Створювати так, щоб зовнішня тиша – навіть коли вона прийде з віком, втратами чи завершеннями – не стала пустелею. Щоб вона стала тим, чим у своїй найкращій версії є щастьоліття: простором, у якому життя нарешті не минає повз тебе.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
