Крихка памʼять – Memoria fragilis
Є втрати, які приходять раптово і боляче.
І є втрати, які тривають довго – день за днем, повільно, невблаганно, і не менш болюче.
Деменція належить саме до таких. Вона не забирає людину одразу. Вона забирає її частинами – спочатку пам'ять, потім орієнтацію, потім здатність впізнавати близьких. А найболючіше – вона забирає взаємність.
Я знаю цей біль не з книжок. Тато мого тата, дідусь Акім, ішов з життя після вісімдесяти років із важкою деменцією. Два роки швидкого розумового згасання. Два роки, які навчили нашу родину тому, про що зазвичай не говорять уголос: виходити з дому по черзі, спати по черзі, щоб не пропустити нічну втечу чи іншу прикрість.
Тому я можу зрозуміти кожного, хто пережив або переживає зараз цей стан – зі своїми батьками, дідусями, бабусями, близькими людьми.
Невимовно боляче дивитися, як людина, яку ти знав усе життя – добра, розумна, активна, тепла – поступово стає іншою. Не тому, що вона змінює ставлення. А тому, що її мозок більше не може утримувати світ у цілісності.
Те, що раніше було логікою, стає хаосом. Те, що було любов'ю, іноді проривається агресією. Те, що було звичкою бути поруч, перетворюється на втечу.
Особливо боляче, коли рідна людина перестає впізнавати своїх. Коли дивиться крізь тебе. Або – ще гірше – дивиться з недовірою. Коли раніше добра людина раптом проганяє близьких, кричить, замикається, відштовхує.
Сльози болісних спогадів, мабуть, навертаються у всіх, хто зараз читає ці рядки і впізнає себе. У цьому стані немає "правильних реакцій". Є лише біль і розгубленість.
Деменція – це не характер і не "старечість". Це згасання мозку. Поступове ушкодження нейронів, розрив зв'язків між клітинами, втрата здатності орієнтуватися в реальності.
Пам'ять зникає не тому, що людина не хоче пам'ятати, а тому, що шлях до спогадів стає фізично недоступним. Найчастіше уражаються зони, відповідальні за пам'ять, мову, орієнтацію і контроль поведінки. Саме тому людина може забути ім'я доньки, але пам'ятати мелодію з юності. Саме тому логічні аргументи перестають працювати, а емоційні – навпаки, стають головним каналом зв'язку.
За даними міжнародних досліджень, ризик деменції різко зростає після 65 років, а після 85 років ознаки когнітивного згасання має кожна третя людина.
Частіше деменція трапляється у жінок – не тому, що вони "слабші", а тому, що живуть довше.
Ризик деменції також збільшують серцево-судинні захворювання, цукровий діабет, гіпертонія, ізоляція, депресія, низька когнітивна активність упродовж життя.
І тоді та людина, яку ви бачите перед собою – це не та людина, яку ви знали раніше. Хмара затьмарює її мозок. Людина не усвідомлює того, що бачите ви. Вона не розуміє, що робить дивні або небезпечні речі. Її мозок заходить у безумство – можливо, щоб не усвідомлювати власний відхід.
Дехто починає вставати вночі й іти "в нікуди". Тікати з дому. Шукати місце, яке існує лише в уламках пам'яті.
Це страшно. Але це не злість і не зрада. Це втрата орієнтирів.
Саме тому так важливо сказати всім, хто зараз поруч із людиною з деменцією: не звинувачуйте себе. Ви не можете повернути людину логікою. Ви не зможете переконати її аргументами. Але ви можете дати те, що деменція не забирає до кінця – відчуття безпеки.
Людина з деменцією дуже схожа на маленьку дитину. Але вона вже не впізнає, вже не розуміє, що відбувається. Губиться у просторі й часі. Однак вона надзвичайно чутлива до інтонації, дотику, погляду, тепла.
Маленькій дитині не потрібні пояснення. Їй потрібні прийняття, повторюваність і спокій. Те саме потрібно людині з деменцією. Мозок може забути імена, але довго пам'ятає інтонацію. Може стерти факти, але зберігає емоційні сліди. Саме тому дотик, голос, музика, знайомі ритуали іноді працюють краще за будь-які слова.
Я дуже шкодую, що колись не бачила фільму "Голова повна меду". Його мають дивитися і дорослі, і діти – не для страху, а для готовності. Щоб розуміти: деменція – це не зникнення любові. Це зникнення мови, якою ми звикли її отримувати. Згасання пам'яті і деменція не знищують щастьоліття, якщо навколо є прийняття і любов.
Щастьоліття – це не щастя як емоція. Це стан внутрішнього спокою, коли зменшується тривога і життя перестає бути боротьбою. І навіть тоді, коли пам'ять зникає, цей спокій може залишатися. Але за однієї умови: людина не залишається наодинці зі своїм згасанням.
Важливо також знати: здаватися не потрібно. Навіть тоді, коли здається, що вже пізно.
Існують способи уповільнення деменції: прості вправи для мозку, спільні заняття, спів, читання вголос, рух, прогулянки, контроль тиску, сну, слуху. Це не лікує деменцію. Але уповільнює її і зберігає якість життя.
Для дітей і рідних щастьоліття в цій ситуації – це дозвіл перестати вимагати від людини того, чого вона більше не може. І водночас – не відмовлятися від неї внутрішньо. Не здаватися раніше, ніж це зробить тіло. Можливо, найважче – прийняти, що впізнавання не завжди є умовою любові. Що навіть коли людина не називає тебе по імені, вона може впізнавати тебе на рівні спокою. На рівні відчуття: поруч – безпечно.
Згасання лякає, бо нагадує нам про крихкість того, що ми вважаємо собою. Але щастьоліття – це не тріумф пам'яті. Це стан, у якому життя перестає бути напруженням навіть тоді, коли воно стає простішим. І якщо є щось, що ми можемо зробити напевно, – це не залишати людину сам на сам із її згасанням. Бути поруч. Говорити, навіть коли відповіді немає. Любити, навіть коли нас не впізнають.
Бо щастьоліття – це не пам'ять про любов. Це відчуття любові тут і тепер.
"Любов триває довше, ніж пам'ять". (Віктор Франкл)
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
