У мерців кращі шанси
(останім часом мене цікавлять лише три теми: шахи, брутал-дез-метал та зомбі. Пропонована на вашу увагу колонка, написана для газети "Лівий берег", – це номер третій у моєму сьогоднішньому хіт-параді)
Джордж Ромеро, який сорок років тому започаткував жанр зомбі-муві, навряд чи здогадувався, що його епічний цикл фільмів про живих мерців стане однією з найкращих метафор українського сьогодення.
Ромеро ще не завершив свою історію, але на півкроку випереджає наші демократичні мутації. Україна-2008 – це ще не "Земля мерців". Бо наші громадяни все ж таки трохи змінилися відтоді, як закінчилася "Ніч живих мерців". Десь між цими двома стрічками відбувається дія більшості вітчизняних громадсько-політичних вистав, змагань та мордобоїв.
Перші пригоди обдертих і непривабливих для зовнішнього світу трупів – це хаотичне і безжальне пожирання усього живого. Як і вітчизняні бізнесмени періоду початкового нагромадження капіталу, вони не здатні думати про те, що всі ці надбання на той світ не забереш. Хоча б з тієї причини, що самі щойно звідти причалапали. Відтак кожен прагне спожити побільше плоті. Це досить обмежений ресурс, тому ніякої взаємодії між мерцями нібито не передбачається. Кожен сам за себе. Єдине, що може згуртувати зомбаків того часу – поява легкої здобичі в особливо великих розмірах. Тоді вони пруть гуртом і дружно клацають зубами. Коли їм не вдається поділити свій моторошний харч, живі мерці забувають, що вони вже мертві, – й чудово ворогують між собою.
Здавалося б, ніщо не змінить цих зомбі. Й нічого їм не допоможе, крім винищення. Але варто людям зрозуміти цю елементарну істину – й зомбі починають змінюватись. Для них це, безперечно, еволюція. Для всіх ще не мертвих – нова низка випробувань.
У "Землі мерців" зомбі-хаос набуває ознак впорядкованості та самоорганізації. З'являється лідер, здатний згуртувати за собою ватагу мерців. Його авторитет – така ж випадковість, як і тимчасовий альянс між мисливцями за плоттю. Трупи потихеньку починають опановувати важливі для виживання їхнього "виду" знання, – насамперед йдеться про поводження зі зброєю. Час од часу вони стріляють самі в себе, але не здатні сприймати такі конфузи, як застереження. Між колись мовчазними потворами закладаються основи комунікації. Поки що це лише гарчання та жести, проте незабаром хтось із них таки скаже своє перше слово, і є великі сумніви, що це буде "мама" чи "тато". Перспективи зомбі-соціалізації зрозумілі й передбачувані: не за горами нові змагання за владу. Армія у них не дуже боєздатна, хоча й чисельна, про систему охорони здоров'я можна й не дбати.
У фіналі "Землі мерців" люди перестають боротися. Вони доведені до такої межі розчарування та звиродніння, що доля живих мерців дедалі частіше видається їм не такою вже й кепською. Принаймні, в часи тяжкої кризи краще почувається той, хто зовсім не переживає, коли у нього відвалюється рука чи півголови. Мерці обступають резервацію людей. Вони репетують дедалі гучніше – і це вже можна називати свободою слова та показувати по кількох телевізійних каналах. Сенсу в такому белькотінні немає, натомість у ньому вчувається пристрасть і бажання боротися за справедливість. Різниця між уявленнями про цю абстрактну цінність у таборі людей та у середовищі зомбі поступово нівелюється, – і саме ця ідея найефективніше стимулює до об'єднання суспільства.
Джордж Ромеро вважає, що шанси живих мерців на подальші демократичні перетворення – набагато вищі. Адже вони краще знають, що їм потрібно для самозбереження. Люди ж занадто перейнялися ідеєю виживання (ба навіть схильні сприймати її за ідеологію) – і тепер самі нагадують ходячих трупів у момент їхнього виповзання з-під землі: кожен сам за себе, за свій кусень, за свою приватну територію. Чи варті ми того, щоб нас рятувати? – питає Ромеро в минулорічному фільмі "Щоденники мерців". Поки що ми можемо й не відповідати. Еволюція суспільства триває.
