''Повернення''. Вісім років по тому.
У будній день я цей пост не писав би. Але у вихідний – трохи ностальгії.
Після довгої перерви я вперше згадав про цей текст, коли почалися перипетії з вручення-неврученням Шевченківської премії Шкляру. Вдруге – коли Дарка пішла на Банкову. А зараз, коли Кучма ходить в Генпрокуратуру, частіше, ніж колись в АП, вперта пам'ять повертає мене до того славнозвісного чаювання.
У 2003-му на УП ще не було блогів, тому більшість полемік, які зараз "взривають" блогосферу і соцмережі – велися на першій сторінці "Української правди". Найбільш знакова з них – дискусія, яку спровокував Андрій Шевченко своїм, як його тоді назвали, "маніфестом".
Для мене вона особлива ще й тим, що "допивали чай" (а було і до чаю) у мене на квартирі. Два любих моєму серцю Андріїв – Шевченко і Бондар – зійшлись тоді "не на страх, а на совість".
Ми тоді були молодими, впертими і безкомпромісними. Було більше надій, менше розчарувань.
Для тих, хто пам'ятає – освіжу пам'ять. Для тих, хто прочитає вперше – щоб розуміли, що багато речей ми вже "проходили".
Дискусія за вісім років не втратила актуальності, хоча вона і не дає відповідей на ті питання, які зараз стоять перед нами. По багатьох питаннях у мене також відповідей немає...
Ось, власне, "маніфест"
http://www.pravda.com.ua/news/2003/05/26/2993973/
Повернення
У цьому матеріалі півтисячі слів. Це погана стаття – тут немає ні новин, ні аналізу. Це оголошення: МИ ПОВЕРТАЄМО КРАЇНУ СОБІ.
... Уже допивали чай, і хотілося посперечатися, і хтось став доводити, як недобре достойним українським письменникам брати шевченківську премію з рук негідного глави держави. Сильні аргументи: не можна згинатися перед тим, кого зневажаєш (навіть з дулею в кишені), не можна ковтати гачок хитрої влади, треба пам'ятати про відповідальність – одним словом, або премія, або честь. Красива, струнка логіка, гідна оплесків, жирного шрифту в підручниках історії, – логіка, яка... вбиває цю країну.
Вся наша свіжа історія – суцільний відступ. Іноді здається, ми поділили країну на НАС, бездоганних, і на НИХ, підлих, з однією метою: щоб НАМ було кому програвати – з насолодою, красиво, картинно.
МИ віддали ЇМ кабінети, портфелі, мандати і суди.
МИ поступилися ЇМ газопроводами, заводами й залізницями.
МИ сплавили ЇМ журналістику, телебачення, музичні фестивалі і навіть футбол.
Сьогодні МИ готові віддати ЇМ і ЇХНЬОМУ Президенту шевченківську премію. Завтра МИ відмовимося від "Ще не вмерла...", тому що ВОНИ встають під неї.
Як часто, коли постає вибір між кимсь з НАС, і кимось з НИХ, МИ просто відступаємо: краще не вимазуватися, чужа гра, ще не час!... І з яким захватом МИ підтримуємо НАШИХ "переможців". МИ носимо на руках тих, хто залишив роботу, відмовився від нагороди, або віддав посаду – пишаємося ними і ставимо їх у приклад один одному. Красива, могутня, витончена стратегія – і абсолютно самовбивча. Дикий результат: МИ без бою віддали країну ЇМ. Ми просто тікаємо від неї – відсиджуємося за кордоном, у внутрішній еміграції, у несвоїй роботі – скиглимо й чекаємо.
Пора стати собою – сильними й справжніми. Це у НИХ повинні мокріти долоні, коли ВОНИ будуть вручати НАМ премії, це ВОНИ повинні думати про те, як дивитися НАМ в очі, як ВОНИ почуватимуться поруч з НАМИ і що ВОНИ можуть від НАС почути. І нехай ВОНИ сперечаються поміж собою про колабораціонізм і про ціну компромісів з НАМИ. Для НАС усе зрозуміло: ми просто повертаємо цю країну собі.
Все це, як у дзеркалі, – у журналістиці. Тут похмурий пейзаж: зґвалтоване телебачення, німе радіо, роздроблені газети, слизький Інтернет. Жодних ілюзій: ринок оформився, стає прибутковим і навряд чи зміниться навіть після президентських виборів.
Але у цій видимій безвиході – величезний оптимізм. Раніше ми знаходили купу відмазок – мовляв, дочекаємося виборів, почекаємо поки виросте нове покоління, поки ВОНИ "перебісяться". Тепер рішення очевидне: чекати безглуздо – пора діяти. Це як у вирі – ноги вже намацали дно, пора відштовхуватися вгору.
За останні місяці журналістика згадала призабуте відчуття перемоги: парламентські слухання, профспілка, закон про цензуру і навіть рідкісне почуття солідарності, як це було з демаршем у Генпрокуратурі. Усе це здобуто нелегко, але впевнено – знайшлися можливості, а коло партнерів виявилося набагато ширшим, ніж здавалося.
Саме час нарощувати оберти. Законодавство, безалаберні кримінальні справи проти журналістів, громадське телебачення – усе це може стати нашими новими перемогами. Досвід сміливців уже показує, що вільні медіа можливі у кожному із секторів ринку, і, є надія, найближчі тижні принесуть нові потужні приклади.
Ми знаходимо місце для мізинця, ставимо туди ступню, працюємо, якщо потрібно, ліктями і розширюємо простір свободи. Ми не мріємо і не будуємо схеми – ми діємо. Ми не боремося – ми доносимо наші цінності і втягуємо інших у нашу гру. Невідкладно.
Це не гра проти влади і не гра за опозицію. Це не війна. Це не донкіхотство. Це просто повернення країни собі.
Зрештою, це єдиний шлях покінчити з дурним розподілом на НАС і на НИХ. Гра, у якій виграють усі.
Андрій Шевченко, голова Київської незалежної медіа-профспілки
А тут відповідь Бондара:
http://www.pravda.com.ua/news/2003/05/27/2993992/
Реванш аутсайдерів
Із приводу маніфесту "Повернення" Андрія Шевченка
Не можу похвалитися жодними промовисто-гучними реґаліями, на кшталт "голови незалежної медіа-профспілки", чи іміджем опозиційного журналіста. Так само не навчився писати в жанрі оголошень і маніфестів: чи то становище не зобов'язує чи просто ця чорно-біла романтика вже добряче набила оскомину... Так само, каюся, звик у своїх статтях оперувати конкретикою, а не абстракціями: мовляв, сиділи, допивали чай і раптом "хтось став доводити, як недобре достойним українським письменникам брати шевченківську премію з рук негідного глави держави".
Наважуся нагадати Андрієві Шевченку – чесному й безкомпромісному борцеві за свободу мас-медіа й свободу взагалі, – що ведення агітації годилося б провадити, згідно з усіма правилами сумлінного цитування. Добре пам'ятаю те "чаювання" і наше сперечання. І вважаю, що, коли вже виносити "чайні дискусії" на широку публіку, то вони мають бути персонально означеними: бо ж не з янголами сперечався Андрій і не з порожніми оболонками абстрактних ідей, а з конкретним носієм конкретних поглядів. Нагадаю також Андрієві, що тим "Хтосем" був я – поет і есеїст Андрій Бондар, носій якнайсамовбивчішої логіки, яка "вбиває цю країну" (залапковані місця належать Андрієві Шевченку).
Я ніколи не претендував і не претендуватиму на остаточність і "єдиноможливість" власних поглядів та ідей. І аж ніяк ніколи не накидав їх іншим людям. Просто висловлював свої власні думки, міркував, сперечався. І так само ніколи не ділив світ на чорних і білих, "наших" і "німців", добрих і поганих, як це дуже часто велося в нашому дитинстві.
Можливо, моє особисте щастя полягає в тому, що я не політичний журналіст, а все-таки митець. А митець у будь-якій ситуації має право на власне судження. Як ніхто в цій (і будь-якій іншій) країні, наважуся припустити. Митець, і письменник, зокрема, – це взагалі специфічна інстанція, яка, мала би втрачати сумління останньою, після всіх. Іншими словами, намагатися його не втрачати у принципі. Знову-таки, це не догма і не аксіома.
Просто я особисто у цьому переконаний. Так само, як переконаний у сказаному на тій "чайній дискусії". Ні, в моїх словах годі дошукуватися логіки, хоч Вам дуже й кортить її знайти і назвати (само) убивчою.
Я ж не дошукуюся логіки, а користуюся зовсім іншими знаряддями, досі вірячи у відповідальність митця, який має право на відсутність логіки, але не має права на втрату сумління й честі. Що ж: кожному своє, як сказав один одіозний чоловік. Я не фахівець, і тому не можу авторитетно твердити про якісні зміни в журналістиці, в порівнянні з радянською добою.
Однак, я чудово знаю, що механізм стосунків "влада-митець" у нашому українському контексті є незмінним. І я про це вже не раз писав. Існують сталі методики "заохочення" митця в обмін на лояльність і мовчання. Ще зі сталінських часів нічого посутньо не змінилося, і Шевченківська премія – це промовистий уламок тієї системи ідеологічного контролю та заохочення. Інша справа, що не так уже й просто зараз державі "купити" митця.
Адже існує певна верства вільних митців, які знаходять у собі сили відмовитися. І коли я критикую цей статус-кво, то говорю в термінах "держави", а не "країни". На мою думку, справа навіть не в конкретному режимі чи президентові Кучмі, а в тому, що структурно нічого не змінилося. Кому, як не Вам, краще знати, що означають у нашій ситуації дилеми "гроші – свобода" чи "професійна кар'єра – диктат політичних обставин".
Мені трохи моторошно стає від прозорої простоти подібних побудов. Конструюється зрозумілий двополюсний світ і робиться це інфантильно: "ми повертаємо цю країну собі". Це сказано вельми яскраво, з постколоніальним пафосом. Саме так говорять ідеологи поневоленої нації, коли закликають до скидання ярма, або... коли вже немає чого сказати. Усе це трохи нагадує відомий фрагмент з пєлєвінського "Чапаєва й Пустоти": "Знаєте, Петре, коли доводиться розмовляти з масою, зовсім неважливо, чи сам розумієш вимовлені слова"...
Чи Ви насправді вважаєте, що якби київським "Динамо" володів Порошенко, а не Суркіс, а "Таврійські ігри" і "М1" належали не Баграєву, а Поплавському, щось посутньо би змінилось? Чи Ви насправді вважаєте, що наступного року "Експрес-Інформ" і "НБМ" стануть джерелом об'єктивної інформації?
Річ у тім, що я, мабуть, належу до тих, хто не втрачав цієї країни, оскільки не міг у принципі втратити те, що мені ніколи не належало і не належатиме. І взагалі, чи має право інтелектуал (політичний журналіст він чи письменник – не має значення) говорити в термінах привласнення? Чим, окрім власної свободи, має володіти людина слова? Це дуже скидається на реванш аутсайдерів, які мислять у категоріях "втраченого раю".
Я точно знаю, що належить мені: це стіл, комп'ютер і вільне право вистукувати на ньому те, що мені диктує моє сумління й талант. І я не претендую на щось більше. Це і є мій "бій", у якому я відстоюю свою, за висловом Юрія Андруховича, останню територію. Бо іншої не маю. І стараюся не говорити абстракціями, не "скиглячи й чекаючи", не накликаючи романтичні реванші.
Шевченків маніфест "Повернення" – це ще одна спроба догматизації опору, але в термінах привласнення, ще одна небезпека "інституціоналізації опозиційності" (за словами Едварда Саїда), ще одна некритична розмова про "солідарність трудящих" журналістів. Варто іноді критично оцінювати власні маніфести, аби не потрапляти в лабети собою ж і створених ідеологічних конструктів. Ще один тривожний симптом – риторика внутрішнього примусу, коли пригноблений прагне посісти місце пригноблювача.
Однак, як казав згаданий мною Саїд, "завжди актуальною залишається потреба втримати на першому місці спільноту, а не примус, критичність, а не просту солідарність, пильність, а не згоду".
Зрештою, маніфести завжди були просто поганою літературою. Може, варто, нарешті, знайти нові жанри? Не треба примушувати себе бути вільним, треба просто бути ним.
Андрій Бондар, письменник, оглядач газети "Дзеркало тижня"
