СТРАТЕГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Усяка соціальна революція завжди йде поряд з декількома пов'язаними революціями – політико-економічною революцією, технологічною революцією, культурною революцією, а також пов'язаними з останньою – науковою революцією, освітньою революцією, сексуальною революцією і т.д.
Соціальна революція 2014-го року в Україні все ще не призвела до культурної революції, хоча процес такий започаткований.
Дві спроби стратегування розвитку культури в післяреволюційній Україні
В Україні сьогодні є два процеси стратегування культури – мінкультівський і волонтерський.
Волонтерський проект "Платформа стратегічних ініціатив" стартував в серпні 2014-го року (сайт проекту відкрився в жовтні 2014-го року) і має бути завершений в грудні 2015 року.
Мінкультівський проект в своєму нинішньому змістовному вигляді є адміністративною стратегією розвитку української культури, старт якої можна відлічувати від жовтня 2014-го року, коли з'явилася аналітична записка "Актуальні проблеми державної підтримки інновацій у культурній політиці" Національного інституту стратегічних досліджень. Презентація мінкультівського проекту Довгострокової стратегії розвитку української культури відбулася 16-го квітня 2015-го року, а її громадське обговорення триватиме до 15 травня 2015 року.
Перш за все, варто відмітити революційну активність в сфері стратегування культури як громади, так і влади, а отже є що аналізувати і є що порівнювати.
Волонтерська стратегія в розумінні процесу є більше тривалою за часом розробки, більш ґрунтовною за намірами і більш методологічно пропрацьованою, хоча ця методологія є всередині західного менеджерського підходу, який, на мою думку, для культури не підходить.
Мінкультівська стратегія є менш тривалою за часом розробки, більш формальною, і методологічно дуже низького рівня. Адміністративна методологія сильно програє навіть бізнесово-менеджерській методології, використаній волонтерами.
Якщо ми, українці, справді хочемо успіху у розвитку української культури, стратегію потрібно робити інакше, за принципово іншою методологією. І тут нам не допоможе ані адміністративний підхід, ані бізнесово-менеджерський підхід.
Щоб стратегувати культуру, потрібно зрозуміти, що таке культура, що таке розвиток культури, що таке стратегія, коли вона буває необхідна, а вже потім починати розбиратися з тим, як можна розвивати українську культуру на стратегічних засадах.
Що таке стратегія в сфері культури?
Стратегія і стратегування є складними процесами з особливою сферою компетенцій, так що зовсім коректно буде говорити про особливу стратегічну культуру стратегування як про такий спосіб роботи з майбутнім, коли є спротив середовища чи спротив інших стратегічних суб'єктів.
Стратегія потрібна, коли ми працюємо не з розподілом ресурсів за допомогою планів, не зі створенням об'єктів чи об'єктних сфер за допомогою проектів, не з управлінням процесами за допомогою програм, а з цілою реальністю за допомогою теоретично підтвердженого концептуального бачення, намагаючись когнітивно переграти інше концептуальне бачення (іншого стратегічного суб'єкта) і зробити цю сукупну реальність своєю.
Стратегія в сфері культури потрібна лише тоді, коли ми в ній концептуально уявляємо три речі: 1) довгострокове подолання опору середовища (ситуації); 2) довгострокове подолання опору чи контргри інших стратегічних суб'єктів; 3) цілісну реальність, яка формується на концептуальному рівні. Коли всього цього немає, стратегія є надлишковою, натомість потрібні плани, програми, проекти і т.д.
В 2007-му році я написав цикл з 10-ти статей "Популярно про стратегію та стратегування". Якщо коротко, то згідно описаних там підходів ось що має містити стратегія щодо культури.
1. Сфера стратегування, яка описується концептуально і виражає структуру, а також те, як збирати цю структуру докупи. Якщо структура культури розтягнута між владою та громадою, то де позиція, яка збирає культуру у ціле? Це може бути мережева позиція, але вона має бути. Якщо нема культури як цілого, то стратегувати її неможливо в принципі, бо нема чого. Окремо має бути поставлена проблема розвитку сфери стратегування – що таке цей розвиток та як він можливий.
2. Процеси зіткнення сфери стратегування (культури) з позакультурним середовищем, яке їй опирається, та з іншими конкуруючими стратегіями-суб'єктами (агресивно трансльованими іншими культурами). Де позиція управління базовими стратегічними процесами? Якщо її нема, то стратегування не відбувається, а відбувається підпорядкування зовнішнім процесам.
3. Мислительні установки, підходи, принципи та концепти, які дозволяють створити свою реальність з позитивною перспективою, яка поглинула б конкуруючі реальності. Де позиція випрацювання та зміни мислительних установок? Якщо її нема, то стратегія не може бути масштабною (творити нову реальність) та довгостроковою (творити на довгу перспективу).
З мінкультівського стратегування взагалі не виникає розуміння, навіщо їм здалася стратегія. В волонтерському стратегуванні розглядається проблемний підхід, тому можна погодитися, що там люди працюють з опором середовища (ситуації). Але навіть там немає розуміння ситуації конкуренції культур в глобалізованому світі.
Стратегія розвитку культури є можливою лише тоді, коли ми розуміємо, опір якого середовища чи середовищ ми долаємо, з якими іншими стратегічними суб'єктами ми вступаємо в стратегічний двобій.
Стратегія розвитку культури не може бути банальною і зрозумілою більшості. Якщо щось таке формально-банальне є, то це точно не стратегія.
Що таке культура?
Давайте для початку опишемо сферу стратегування, тобто власне культуру.
Всупереч обивательським уявленням, культура це не всяка духовність і творчість. Культура в її широкому розумінні є зразки, еталони і норми в процесах їх трансляції (не тільки всередині країні, але і за її межі), відтворення у відповідних середовищах на живих носіях (через процес освіти, через клуби, через культурні рухи, через мережі – як умінь, звичок, компетенцій і установок), збереження (в музеях, архівах і т.д.), а також оновлення та інноваційного творення нових зразків, еталонів, норм у процесі творчості (креації).
Мінкульт може мати повне відношення лише до першого (трансляція) та третього (збереження) процесів. Ці процеси Мінкульт програмує та фінансує безпосередньо. В решті процесів Мінкульт може пропонувати лише культурну політику підтримки, стимулювання.
Громада митців дуже обмежено може мати відношення до трансляції та збереження, там вона виступає лише в якості виконавців або самостійних активних учасників культурної політики міністерства. Громада митців може мати відношення щонайбільше до другого (відтворення у середовищах) та четвертого процесів (оновлення та створення наново – креації).
Отже культура в нинішній державі з міністерством культури, є обопільною сферою влади та громади, і стратегія має виконувати роль узгодження довгострокового бачення обох сторін для створення цілісного феномену – української культури як такої.
Теоретичне уявлення про сучасну національну і водночас глобалізовану культуру я дав у своїй роботі "Онтологізація взаємодії культур".
По-перше, я виділив одиницю взаємодії культур в глобалізованому світу. Одиницею взаємодії культур в цій теорії виокремлено смислообраз: 1) просто описується, містить більш складний смисл, підлягає декодуванню своїми ж засобами; 2) оперує універсальними поняттями або характеристиками, тому не залежить від культури чи мови; 3) є оригінальним у якійсь культурі й унікальним для інших, унаслідок чого в реальності покидає її межі (поширюється у світ, у інші культури); 4) може інкорпоруватися іншими культурами і інтерпретуватися ними в своїх культурних продуктах.
Вміння створювати глобальні смислоообрази в літературі, кіно, на телебаченні, в малярстві, театрі і т.д. це окрема мультикультурна компетенція, якою наші митці все ще не володіють. Якось мені довелося на Гогольфесті молодим письменникам читати цілу лекцію з цього приводу, декодуючи найбільш відомі смислообрази. Як негативний приклад я наводив роман Андруховича "12 обручів", показуючи як не потрібно створювати смислообрази. Як позитивний приклад я наводив смислообрази Роулінг, Пелевіна та ін.
В методологічному аспекті ця моя робота побудована на творчому розвитку та ускладненні уявлення про культуру доглобальної епохи, яке методологічно було розроблено в СМД-методології Г.П.Щедровицького, щодо якого існує схема "трансляції та відновлення культури".
Ця схема дає уявлення про те як здійснюється трансляція та відновлення культури через середовища живих носіїв зразків, еталонів і норм, показуючи їх належність до різних просторів (простір виробництва культури і простір культурного середовища) з різними правилами організації та взаємодії.
Водночас побудований мною теоретичний підхід до розвитку культури глобального світу ставив такі попередні цілі: 1) побудувати схему культури глобального світу, де відбувається взаємодія культур; 2) показати взаємодію культур як ситуацію зіткнення культурних стратегій; 3) виокремити одиниці об'єктивації та процеси культури у ситуації зіткнення культурних стратегій.
Цих цілей я досягнув, запропонувавши більш складну схему "виробництва діяльності та взаємодії культур".
Фактично запропонована в цій роботі схема дозволяє, рухаючись по ній, розписати не тільки всю культурну політику країни, але і задати основні моменти стратегії розвитку культури у ситуації глобалізації. Там виділено 16 основних процесів культури і відповідних управлінських позицій, які може займати або влада, або громадянське суспільство. Культурна політика це змістовно описані процеси створення, підтримки, блокування, заміщення і перетворення цих 16-ти процесів.
Якщо не подобається цей концепт, можна запропонувати інший, не менш складний. Але всередині стратегії концептуальне розуміння культури має бути обов'язково.
Що таке розвиток національної культури?
В сучасному кризовому світі це одне з найскладніших запитань. І воно складне не тому, що складна культура сама по собі. Воно складне тому, що мультикультуралізм як один з процесів глобалізації при всій його критиці з боку деяких політиків став реальністю. Розвиток культури в ситуації мультикультуралізму, тобто глобалізованих домагань і світової експансії культури сильних цивілізацій (США, Європа, зокрема Британія, Франція, Німеччина, Китай, Індія, Росія) за умови поширення політики культурної толерантності, є проблемою для інших національних культур.
Розвиток культури в сучасному світі принципово не може бути національним. Сподіватися на розвиток національної культури можна лише в єдиний спосіб – шляхом світової ізоляції, приблизно так, як це сьогодні намагається робити Росія. З цього звичайно нічого не вийде, навіть у Росії.
В Україні цього не вийде тим більше. Бо, по-перше, Україна не збирається ні архаїзуватися, ні ізолюватися. По-друге, Україна всерйоз намагається інтегруватися в ЄС, а це і є для неї процес глобалізації.
Водночас безліч чиновників і навіть експертів все ще не співставляють ці два процеси – інтеграцію в ЄС і розвиток національної культури.
Отже розвиток національної культури в ситуації глобалізації має постати перед нами як проблема, на яку в стратегії культурного розвитку має бути дана відповідь.
Культурна політика в ситуації взаємодії культур це конфлікт (конкуренція чи навіть війна) еталонів, зразків норм, де перемагають більш універсальні. Культура сьогодні це конфлікт культур в глобальному світі. Культура непримиренних норм глобальної експансії це війна. Хто не хоче воювати, той повинен бути готовий втратити свою культуру в перспективі.
Водночас є проблема внутрішнього розуміння розвитку культури.
Що таке розвиток культури – реформи (заміна російських зразків, еталонів та норм на європейські) чи інновації? Якщо інновації, то які і на що зорієнтовані? А це вже філософське питання. Жодна культурна інновація не виникає як орієнтована на свою націю і не буває національною на етапі виникнення. Тобто творчість не є національною, а от продукт творчості через практику трансляції може бути націоналізований та/чи глобалізований. Водночас в сучасному глобалізованому світі націоналізовані творчі продукти не встигають стати культурою, вони витісняються глобалізованими творчими продуктами.
Відповідно є дуже проблемним розвиток культури, яка: 1) має установки на переважання етнічних традицій; 2) є постколоніальною, а отже несе в собі всі ознаки колоніальних установок, тобто знаходиться в ситуації переходу від одного покровителя (Росії) до іншого (ЄС); 3) слабко технологізована, інтернетизована, віртуалізована. Ні в мінкультівській, ні в волонтерській стратегіях немає відповіді на це питання.
Водночас відповідь на це питання можлива, але вона не сподобається націоналістам-етніцистам – лише універсальна за змістом культура і національно-унікальна за формою має шанс вижити в глобалізованому світі. А це означає кінець етніцизму, кінець націології і виникнення нарешті замість неї нової дисципліни – постнаціональних студій.
Розвиток української культури можливий лише шляхом інновацій, які мають на меті універсалізацію української культури, значну втрату її унікальності і неповторності. Якщо українці зроблять це самі, вони мають шанс зберегти щонайбільше унікальних рис української культури, перевтілюючи їх в універсальні змісти. Якщо це зроблять за українців інші країни-цивілізації, то українці втратять набагато більше унікальності своєї культури.
Відтак крикуни за збереження етнічності української культури є справжніми ворогами української культури, бо де-факто вони виступають або за ізоляцію країни, або за безконтрольне знищення унікальності української культури під тиском процесів глобалізації.
Нариси стратегування розвитку національної культури України
Отже тепер, у нас є уявлення про процес стратегування та концептуальне уявлення про національну культуру в ситуації глобалізації (взаємодії культур).
Тепер ми можемо описати базові процеси спротиву чи конфлікту (конкуренції чи навіть війни), для подолання яких виникає стратегування розвитку української культури.
1) Постколоніалізація української культури. Українська культура має розірвати відносини залежності від російської культури – розірвати жорстко і нещадно, бо російська авторитарна імперська культура в принципі не вміє будувати культурні відносини з іншими культурами на засадах рівності та партнерства, тільки на засадах конкуренції (як от з культурою США) чи підпорядкування іншого (як от з культурою України).
2) Європеїзація української культури. Українська культура неминуче буде інтегруватися в європейську культуру. Європейська культура не менш потужна, ніж російська, і українській культурі доведеться вибудовувати складні багаторівневі конкурентні відносини з багатьма європейськими культурами, які позірно здатні до рівноправності та партнерства.
3) Глобалізація української культури. Українська культура технологізується, інтернетизується, віртуалізується, тобто це не формальні зміни, а змістовні. Окрім того, українська культура має бути поширювана в світі, але для цього вона повинна почати виробляти всю лінійку культурної продукції, якої зазвичай в нас не було (кіно, театр, гуманітарна наука, філософія і т.д., які можна перекладати на інші мови). Ми маємо колоніальну структуру культури, і лише постколоніальна (тобто повноцінна, вся лінійка продукції) може бути трансльована в світ.
От саме такий опис ситуації, саме такі рамки вперше пояснюють, чому нам потрібна стратегія розвитку культури. Нам потрібна стратегія розвитку української культури, бо ми опиняємося в ситуації 1) постколоніальної емансипації і конфліктної конкуренції з російською культурою; 2) європейської інтеграції і необхідності неконфліктно конкурувати з декількома не менш складними, ніж російська, культурами Європи; 3) глобалізації (технологізації, інтернетизації, віртуалізації) та необхідності глобальної трансляції своєї культури в сучасних кодах та форматах.
Постколоніальна емансипація означає, що Росія за будь-яку ціну намагатиметься втримати українську культуру всередині своїх кодів та форматів. Європеїзація означає, що нам намагатимуться нав'язати процеси спеціалізації та позірної культурної різноманітності, а не "повної лінійки" (як це можна бачити уже в попередніх документах волонтерської стратегії). Глобалізація означає, що ми постійно повинні або боротися з чужими технологіями, кодами та форматами, або пропонувати свої, які будуть виступати конкурентно в глобальному світу. От саме вирішення цих проблем і є стратегією.
Ці три стратегічні виклики мають стати рамками стратегування розвитку української культури. Рамки означають, що кожен з напрямків культурної політики, які ми можемо розглядати в стратегії як завгодно (навіть у галузевій структурі), мають так чи інакше описуватися в цих рамках.
Водночас цих рамок не видно ні в мінкультівській стратегії, ні в волонтерській.
Установки мислення мінкультівської та волонтерської стратегій культури
Установки мислення в мінкультівській стратегії розвитку культури заслуговують на критику.
Українська культура в принципі поки що не може мати провідну роль у побудові майбутнього, бо в Україні ніколи не було і досі немає культури роботи з майбутнім. Робота з власним майбутнім це завдання, яке може бути поставлене в рамці створення постколоніальної культури, інтегрованої в Європу культури, технологізованої, інтернетизованої і віртуалізованої культури. А все це означає необхідність культурних інновацій, які зовсім не сподобаються традиціоналістам та етніцистам. Отже необхідно придумувати ще й як долати їх опір в публічній соціо-культурній комунікації.
З іншого боку, лише поява культури стратегування, програмування, проектування, планування, прогнозування (моделювання та сценування) дозволяє створити інноваційну культуру. Без цього майбутнє в українській культурі не може з'явитися інакше, ніж через мавпування інших цивілізацій – чи то російської, чи то європейської.
Провідна роль в революційному суспільстві має належати не культурі, а культурним інноваціям, які руйнують наявну українську культуру – колоніальну за типом, вузько-національну за спрямуванням, провінційну за змістовним наповненням, корумповану за типом державної інституалізації, дезорганізовану і хаотичну за способом управління (хоч державного, хоч корпоративного).
Культура принципово не може бути спрямована на національний розвиток в сучасному глобалізованому світі. Це суперечить процесам європейської інтеграції та глобалізації, в яких Україна намагається брати участь. Культура має бути спрямована на світовий розвиток, на взаємодію з європейськими культурами та на їх розвиток.
В тексті мінкультівської стратегії є традиційні помилки адміністративного сленгу: слів "посилити", "забезпечити", "удосконалити", "підтримати", "підвищити" і т.д. в стратегії в принципі бути не повинно, бо це все не суб'єктна дія, це дія реакційна.
Хороший момент стратегії – відмова держави від примусової культурної ідентифікації, тобто надання права на вільну культурну ідентифікацію громадянам. Хоча поки це не зафіксовано в Конституції, це всього лиш позиція Мінкульту.
Тобто установки мислення мінкультівської стратегії розвитку культури геть неадекватні і неперспективні. Така стратегія використанню не підлягає, має бути перероблена на 90%.
.........
Текст волонтерської стратегії мені подобається набагато більше. Хоч там є поки що "оновлена дорожня карта". По-перше, там процес ще не закінчено, а отже є час врахувати недоліки. По-друге, там з самого початку зайнялися проблематизацією. По-третє, там розуміють культуру більш складно, ніж в Мінкульті, хоч і не достатньо складно, ніж це потрібно. По-четверте, там є пошук стратегічної позиції та поставлене завдання створення стратегічної комунікації між владою та громадою митців.
Структура волонтерського розуміння культури, а отже і базової сфери стратегування – культура і креативність – має бути розширена і розглядатися принаймні в чотирьох сегментах: 1) трансляції, 2) відтворення у середовищах на живих носіях, 3) збереження, а також 4) оновлення та інноваційного творення нових у процесі творчості (креативності в їх розумінні).
Наполягання на необхідності культурного розмаїття та різноманітності форм культурного вираження є помилковою установкою. Надзвичайно важливим є зміна цієї установки на іншу – "повна лінійка культури", тобто створення такого стану культури в Україні, коли всі культурні процеси, всі типи і види культури присутні, всі важливі світові культурні продукти вчасно локалізуються, а всі українські культурні продукти вчасно глобалізуються. Культурне розмаїття – це установка для колоніальної і провінційної культури, яку нам намагаються нав'язати в Європі. Не купуйтесь на цю дурню.
Уявлення про дерево проблем, дерево цілей і т.д. щодо масштабних явищ (як от культура) є доволі примітивними – в менеджменті це ще якось працює, бо часто в менеджери йдуть люди малоосвічені. Але от для стратегування української культури цього примітивізму не потрібно.
Процеси спротиву середовища та культурної конкуренції мають бути відрефлексовані, особливо в ситуації, коли: 1) в стратегії явно використовується менеджерський підхід, який дуже слабко працює відносно масштабних явищ, як от національна культура; 2) в стратегії передбачено використання іноземних консультантів, натомість немає навіть уявлення про необхідність концептуального бачення культури, теорії стратегування та виокремлення мислительних установок самих стратегів; 3) в стратегії зберігається галузеве бачення культури, що є архаїкою.
Хороші моменти стратегії: 1) більш-менш адекватно виділені ключові сфери; 2) значну увагу приділено інфраструктурі; 3) непогано розроблена проб лематизація.
Моя рекомендація – взяти за основу волонтерський проект культурної стратегії, допрацювати, врахувати виказані тут зауваження, просунути його для влади і прийняти для використання.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
