Як ми уявляєм перемогу?

Недавно один дуже віруючий у перемогу звинуватив мене в тому, що я не вірю в перемогу.

Більшість думає, що уявлення про перемогу у всіх однакові. Тобто раз не віриш в перемогу в чийомусь уявленні, то й зовсім не віриш в перемогу Але це не так.

Традиційно перемога формулюється в світлі єдиного уявлення про націю-державу-територію, за умови визнання загального блага. Тобто "одна перемога, одна на всіх, ми за ціною не поскупимося". Але як бути у світі, де держава, нація та територія відокремилися одне від одного, як казав ще покійний Зігмунт Бауман?

Я вірю в перемогу, але я вірю у якусь іншу перемогу, ніж багато моїх співбесідників. Тобто проблема у тому, що ми досі не домовилися, у яку перемогу ми віримо.

Є принципово різні уявлення про перемогу, які залежать від виховання, вірувань, не обов'язково лише релігійних, ідеологічних переконань, кругозору і масштабу бачення, інтелектуальних здібностей та уяви, зрештою, багато залежить від психологічного чи особистісного статусу (індоктринація, ресентимент, психічний суверенітет і т.п.)

Отже різні далі запропоновані варіанти – це не про те, яка може бути перемога, це не про її сценарії, а про те, як ми уявляєм перемогу, від чого зрештою дуже залежить, яка буде перемога.

Отже які в принципі у нас є уявлення про перемогу у війні?

1. Перемога як домінація. В цьому уявленні вважають, що оскільки війна – це гра з нульовою сумою, то хтось має перемогти, а інший має програти. Це перемога з повним знищенням армії ворога, його капітуляцією, окупацією та руйнуванням столиці, міжнародним судом і т.д. Або така ж повна поразка, третього не дано.

Це уявлення включає версію "піррової перемоги". Для України це значить ситуацію, коли в результаті перемоги фактично не залишиться ні міст, ні родючої землі, ні демографічно продуктивного населення, ні можливостей для відновлення.

Це уявлення ресентиментальне, воно робить правду релятивною. Тобто тут нема сенсу вважати "правда на нашому боці і ми переможемо". Тут все навпаки: "хто переможе, того і правда".

Таке уявлення не підтримує більшість наших союзників, партнерів поза військовою допомогою нам, бо це уявлення не просто знищує державну структуру ядерної країни, а взагалі повністю змінює світ, значно посилюючи Китай, або повністю знищує Україну, роблячи з неї пустку.

2. Перемога без домінації або зупинка війни без перемоги. Це уявлення включає зниження активності агресора через його ослаблення невійськовими методами – революцією, переворотом, іншою інтервенцією; взаємне виснаження сторін та призупинка війни не невизначений час по факту або договірна заморозка на обумовлений час.

Це так звана перемога стратегією непрямих дій, стратегією дива, стратегією відкладених дій. Саме така перемога стає більш імовірною, коли військові дії заходять у глухий кут, тобто війна затягується, а військових здобутків жодної зі сторін нема. В такій ситуації можуть зустрічатися вже і непрямі дії, і дива, і відкладені дії.

Саме цю перемогу нав'язують нам наші союзників, безліч партнерів, більшість бізнесменів, у тому числі вітчизняних (треба торгувати, а не воювати, треба домовлятися, а не сратися).

3. "Перемога як зміни усіх". Це означає відсутній в історії приклад і тому малоймовірну річ – порозумнішання обох сторін через їх радикальні зміни і вихід на міждержавний договір про зміну світового порядку і зміну місць сторін у новому світовому порядку.

У цьому уявленні війна – це гра з додатною (позитивною) сумою, відома як гра "win-win". Щоб так уявляти перемогу, потрібно працювати з уявленнями про легітимні зміни обох сторін. Тобто обидві сторони війни мають змінитися так, щоб їх правда була не десь посередині, а в іншому смисловому і перспективному просторі та дозволила їм обом вийти з війни, зберігши залишки гідності.

Таку перемогу можна здобути у нересентиментальних суспільствах дорослих та розумних. Тобто у суспільствах, які здатні зрозуміти війну як помилку обох сторін. Але схоже, що війна Росії та України це війна ображених нерозумних дітей. Це точно не вирішується на рівні Realpolitic, це масштабна цивілізаційна робота, на яку сьогоднішні політичні лідери обох країн нездатні.

4. Перемога як зрада чи самозречення довоєнної ідентичності. Такою може бути сприйнята після війни будь-яка перемога, якщо в повоєнному суспільстві не припиняється масовий ресентимент. Тобто така перемога це пролог до наступної війни.

Отже в цьому уявленні мова йде про зміну довоєнної ідентичності через солідаризацію з ворогом проти більшого ворога. Наприклад, Україна і Росія починають війну проти Європи чи проти Заходу взагалі за підтримки Китаю. Або лукаве перемир'я з Росією як пролог до наступної війни.

Тобто це уявлення є варіантом або версією попереднього уявлення, коли війна припиняється не задоволенням бажання ресентименальної справедливості, а весь ресентимент просто перенаправляється на інших – ще більш чужих, чи у майбутнє на нову війну з ворогом.

5. "Імітація перемоги" або "Перемога у будь-якому разі". В цьому уявленні все, що неповна поразка, є перемога. Це так звана концепція "малих справ", втілена у результатах війни. Будь-який результат війни слабша її сторона може назвати перемогою, бо могло бути набагато гірше.

Причому втрати у війні будуть визнаватися такими, які будуть вважатися втратами чужого і чужих. Це, знову ж таки, ресентиментальне уявлення про перемогу слабкої сторони.

Ми протистояли другій армії світу і змогли вистояти з втратами. Окупований Донецьк і Луганськ? Ну і добре, все одно у них була інша, неукраїнська генетика. Окупований Крим? Ну і добре, все одно там мало було українців. Окупований Південь та Схід? Ну і добре, там все одно більшість російськомовних жили. Окупований Київ? Ну і добре. Все одно він був зросійщений. І так далі.

Звичайно це не перемога, але це дозволяє якось задовольнити індукований та форсований ресентимент в суспільстві.

6. "Своя перемога". В цьому уявленні перемога заперечується, як загальне благо, а відстоюється лише індивідуальне благо, благо своєї сім'ї чи благо своєї політичної групи. Це фактично індивідуальна чи групова корупція.

В Україні це індивідуальна корупція, бізнес на крові, олігархічний відкуп від переслідування участю у допомозі фронту, просування інтересів політичної сили супроти політичних інтересів всієї країни.

Основний мотив такої перемоги, якщо переможу я, переможе моя сім'я, моя корпорація, моя політична сила, то це і буде перемога усіх. А усі тут – це ті, хто мене чи мою групу підтримує, решта перемоги не заслуговують, є зрадниками, відщепенцями, маргіналами і т.д. В цьому уявленні є "правильні і неправильні українці", "свої та чужі в країні", "країна є внутрішньо окупована" і т.д.

В такому уявленні все виправдане: безповоротна еміграція, політичне кілерство, "шакалячі експреси", розкол суспільства (російськомовні і україномовні, фронт і тил, емігранти та ті, хто лишилися, віруючі у перемогу в першому уявленні і віруючі у перемогу у другому уявленні), корупція, крадіжки на крові, доноси в ТЦК, а також протилежне -шпигунство та передача інформації ворогу, колаборація, зрада і перехід на бік ворога.

7. "Негідна перемога". Це парадоксальне уявлення, коли війна відбувається в першому уявленні, але до миру змушують ззовні у другому уявленні, і це називають перемогою, що трактується як здобута значним чином завдяки чужим ресурсам, зусиллям і активності.

Уявлення про негідну перемогу можливе лише у суспільствах, де є традиція інтелектуалізму та легітимності моральних авторитетів. Бо інакше така перемога називається "у нас не було іншого вибору", хоча вибір завжди є.

Саме з утвердження гідності починав війну Черчилль: "у вас був вибір між війною і ганьбою, ви вибрали ганьбу, тому отримаємо війну". І саме в перші місяці війни ми теж намагалися воювати, зберігаючи гідність та свободу. Але потім ресентимент з'їв наші гідність та свободу.

Наприклад у Кореї в минулому столітті під час війни не було достатньо інтелектуальної мужності, щоб це зрозуміти. Можна сьогодні бачити Південну Корею та Північну Корею. Там довелося розділитися – гідність і нелюдяність у Північної Кореї, а негідність і людяність у Південної Кореї.

Не дай Бог робити українцям такий вибір. Хоча суспільство це і не помічає, розплачуватись доведеться багатьом поколінням. Взагалі у більшості суспільств "зовнішнє управління" та продаж активів країни як плата за перемогу настає малопомітно для суспільства.

8. "Перемога як більш масштабний проект українства". В цьому уявленні незалежно від результатів війни і стану-ситуації в Росії можна побудувати українство наново, за межами довоєнної держави Україна – як проектно-програмні регіони, як мережу гуманітарних кластерів, як республіку спільного розподіленого господарювання, як зародок людства.

Це уявлення доволі малозрозуміле та маргінальне для українців. Мало хто його розуміє, тому воно тут наведено як масштабніший варіант третього уявлення, лише для України, без Росії.

Що нам дає цей розмай уявлень про перемогу?

Чи вірю я в перемогу? Для мене це не просте питання.

У ті два уявлення перемоги як можливі сценарії дійсності, у які вірить більшість (1 і 2), я вірю теж, але для України це не дуже перспективні перемоги. У варіанти 4 і 5 я не хочу вірити, хоча вони дуже імовірні, тому що їх просувають патріоти-активісти. Варіанти 6 і 7 – це те, у що вірить меншість, але вони дуже заважають нам. А у ті дві найбільш перспективні для України перемоги (3, 8) я слабко вірю, хоча з усіх сил просуваю саме їх. Тобто те, у що вірить більшість, я не вважаю перспективним. А у що вірю сам як найбільш перспективне, не вважаю швидко здійсненним.

Всі ці уявленні при деякій схожості принципово відмінні – вони не просто з різних картин світу, вони з різних бачень смислів та перспектив по-різному угляданого цілого, зокрема світу.

Чи є позитивним перше уявлення? При всьому самозрозумілому нібито позитиві повної перемоги над Росією, така перемога принесе Україні більше проблем і бід, ніж переваг та користі. Більшість цього не розуміють. Але це так.

Позитивних уявлень про перемогу тут мало – лише третє та шосте. Решта – уявлення ризиковані або прямо негативні.

Позитивні уявлення про перемогу можливі не з бажання приниження Росії в результаті повної над нею перемоги і не з відчаю поразки національно-державницького проекту, тому що такі підходи лише живлять ресентимент, який забирає усю енергетику дії.

Позитивні уявлення можливі як футурокур – втілення майбутнього з натхнення, розмаю та співучасті.

Лише на перший погляд здається, що позитивні уявлення між собою, а ризиковані та негативні уявлення між собою сумісні – так, що одне позитивне може переходити в інше позитивне, а одне негативне може переходити в інше негативне. Але це не так. Перехід з уявлення до уявлення пов'язаний з кризою ідентичності, кризою особистості, життєвою кризою через тривалий період невизначеності, а також жорсткою політико-економічною та соціально-культурною кризою України.

Нас можуть змусити змінювати уявлення, але лише ціною відчаю та депресії. В той же час війна – чудовий час для переосмислення себе, своєї групи ідентичності, своєї спільності як набору договірних ідентичностей, виходу за межі ідентичності у самовизначення і домовляння для масштабних змін.

Всі ці уявлення існують у людей до війни, під час війни і після війни. На ці уявлення війна слабко впливає. Бо уявлення – це те, що всередині нас, що не змінюється іноді навіть на межі життя та смерті. Тобто навіть солідаризація персонального уявленням з будь-яким уявлення публічним – першим, другим чи п'ятим – не означає, що ми внутрішньо згідні з ним.

Уявлення про перемогу – це не лише про війну. Це, перш за все, про самість, її транзит крізь буття, а також про її гідне перебування в екзистенції через транзистенцію. Незмінність в екзистенції – є вадою, а не перевагою. Зрештою хто є герої: ті, хто померли і не змінились, чи хто змінились і не померли?

Так і чую радикальних патріотів, які заявляють: Перемога є лише одна! Це означає, що у них є лише одне уявлення про перемогу, а хто його не поділяє, той не українець. Але такий радикальний патріотизм саме і є причиною того стану розбіжностей, який у нас зараз у суспільстві.

Ми ж не працюємо з уявленнями українців ніяк інакше, окрім пропаганди, агресивної цензури (хейтерства) і шельмування та цькування ("шакалячих експресів"). Тому власне влада та патріотичні активісти вважають, що уявлення про перемогу є лише одне – їхнє і воно ж єдине правильне.

До цього уявлення також належить і більшовицька стратегія: перетворення війни зовнішньої імперіалістичної на війну внутрішню громадянську. Це власне може статися з нашими радикальними патріотами, які вважають Україну внутрішньо окупованою.

Давайте я покажу, як уявлення про перемогу впливають на перемогу. Вам не раз доводилось чути або читати, що заморозка чи примирення це погано для України. Аргумент – Росія в цій паузі перегрупується, доозброїться, домобілізується і вдарить ще сильніше. І жодного разу мені не доводилося почути такого: Україна ще більш домобілізується, доозброїться і вдарить сильніше за Росію.

А знаєте чому так? Бо вся уява українців не може такого уявити. Бо не вірять українці, що вони за час паузи можуть краще, ніж Росія, приготуватися до війни. Окрім того, є острах, що якщо ми на час паузи відкриємо кордони, то ще й частина армії втече з країни.

Здебільшого побоювання заморозки та такі аргумементи походять саме від радикальних патріотів та від лівих радикалів "щипачів гусей", які таким чином показують, що немає у них віри ні в українців загалом, ні у відкладену перемогу. Тож радикали вірять лише у примусову мобілізацію, а не у перемогу як прояв вільного волевиявлення. Тож саме від такого примусу українці тікають з України – не до Росії, а в інші місця з тезою: чума на обидва ваші доми.

Тому питання треба ставити принципово: навіщо нам Україна з примусу, якщо її свободу забирають або росіяни, або вітчизняні радикали? Нічий примус не є кращим для свободи.

Зрештою питання, які ми довго ігнорували і які вважали суто теоретичними, постали вже наочно і боляче нас б'ють і знищують: Хто ми такі? І навіщо нам таким різним бути разом?

Щоб перемога була одна, потрібно було чути ці питання до війни, узгоджувати відповіді, а потім домовлятися, домовлятися і домовлятися. Але всі хотіли лише домінування, і ніхто домовлятися не бажав.

Ще один віруючий недавно заявив про те, що нам потрібно домовитися про уявлення щодо перемоги.

Неможливо не домовившись про відповіді на ці принципові питання, окремо домовитись про спільну перемогу. Різні досі неузгоджені відповіді на ці питання породили різні уявлення про перемогу.

Тому перемога може бути різною і вона може не відповідати уявленням ані кожного, ані більшості.

Ми віримо не в одну перемогу. Ми віримо в різні перемоги.

Свобода віри – це найбільш сильна річ, навіть сильніша за свободу волі.

Бо віра – це не лише позірна індивідуальна гідність, це також соціальна конкуренція різних вір і гідностей.

Неможливо узгодити власну віру з іншими. Віра плекається власним прикладом всупереч узгодженням.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.