ПРОБЛЕМИ ТА НАПРЯМКИ СТРАТЕГІЇ ПЕРЕМОГИ

Чим далі рухається війна, тим більше ми готові до змін. Тим більше ми готові до серйозної розмови, в якій можемо визнавати неприємні речі.

Щоб просто підступитися до Стратегії Перемоги, ми маємо перевірити деякі свої уявлення на адекватність, осмисленість та перспективність.

Що таке "кордони 1991 року"?

Загальним уявленням про перемогу України над росією є "вихід на "кордони 1991 року".

Може вас це здивує, але росія теж воює за вихід на кордони 1991 року.

Тобто росія воює за кордони СРСР до 1 грудня 1991 року. А Україна воює за кордони незалежної країни з 2 грудня 1991 року.

Якщо ми маємо на увазі саме грудень 1991 року, то і цього замало для того, щоб вважати той час зразком для перемоги.

Давайте згадаємо роки незалежності України з 1991 року.

Україна мала квазісуверенітет над Кримом і до "Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією" (1997-1999), і після його ратифікації обидвома сторонами. Україна зберігала квазісуверенітет над Кримом і після так званих Харківських угод 2010 року. Це було обумовлено перебуванням російського флоту на території України, а саме – в Севастополі.

Більше того, російський інформаційний простір домінує в Україні аж до 2014 року. Російськи вплив на інформаційний простір України зберігався аж до широкомасштабної війни 2022 року.

Російська агентура присутня в українських органах влади, особливо за часів президентства Януковича (2010-2014). Російські агенти досі час від часу досі виловлюються у органах влади.

Україна втратила ядерний статус в 1996 році. Але і захист звичайною зброєю поступово втрачався.

Фактично до початку війни в 2014 року Україна могла лише ремонтувати старі танки чи якось їх модернізвати. Тобто танкобудування було втрачено.

Україна в основному втратила своє ефективне для війни ракетобудування в 2017 році.

Україна в основному втратила своє суднобудування до 2020 року.

Останні російськомовні канали в Україні закрилися перед широкомасштабною війною в 2022 році.

За часів президента Порошенка з 2015 по 2018 роки ми втратили неймовірну кількість боєприпасів. Причини вибухів не були розслідувані.

Окрім того, мовний та культурний кордон між Україною та росією українці почали жорстко проводити лише з 2022 року. Хоча не факт, що саме такі кордони є ознакою суверенітету, оскільки російськомовні українці воюють за Україну, не є агентами росії і загрозою суверенітету України.

Ми втратили суверенітет над Азовським морем в 2018 році. Суверенітет над берегом Чорного моря – в 2022 році. Суверенітет над портами – в 2023 році.

Відтак до 1996 року наші кордони умовно були захищені ядерною зброєю, до 2014 – танками, до 2017 – ракетами, до 2018 – боєприпасами, до 2020 – кораблями, з 2022 року – в інформаційному просторі.

Нафтогазову та електроенергетичну незалежність, а отже і відповідні кордони, жорстко українці почали проводити лише з 2022 року.

З початком широкомасштабної війни 2022 року Україна втратила свій фінансово-економічний суверенітет та громадянсько-політичний суверенітет вільної комунікації, відмовившись від політичних ток-шоу та перейшовши до телемарафону. Інакше кажучи, українці зараз живуть за чужі гроші і не ведуть суспільно-політичних дискусій.

Отже, чому саме ми вважаємо, що повернення до територіальних кордонів України та росії 1991 року буде означати перемогу України?

Вихід на територіальні кордони 1991 року не означає повернення суверенітету над морями (Чорним та Азовським) і над повітряним простором, який закрили в день початку широкомасштабної війни 24 лютого 2022 року.

А як бути з кордонами ВПК, електроенергії, економіки та фінансів, нафтогазових? Ми їх теж маємо повернути до стану 1991 року?

В чому найбільша проблема Стратегії Перемоги України?

З 2008 по 2019 рік Україна поступово переходила в ситуацію прямого зовнішнього управління. Яресько, Гонтарєва, Супрун – це все віхи радикального позбавлення суверенітету в державному управлінні.

З 2022 року України знаходиться в ситуації прямого воєнного зовнішнього управління, тобто українці не вирішують, чим, як і коли вони будуть воювати.

Українська влада в ситуації війни слабко намагається відновити військове виробництво та нищить український бізнес, бо її бюджет майже ніяк від нього не залежить.

В Україні відсутній стратегічний суверенітет з 1991 року дотепер.

В Україні жодна інституція не здійснює стратегування, навіть якщо має цю функцію в своїй назві.

Більше того, деякі політичні сили націонал-патріотичного спрямування багато зробили для громадянського розколу України.

Відтак ми не можемо говорити лише про зовнішні кордони України. Ми маємо також говорити про внутрішні кордони України.

Ми не можем говорити ні про які можливі зовнішньо-політичні переговори, допоки ми не проводимо внутрішні переговори в Україні.

Тобто головна передумова суверенітету України – внутрішній інтегритет або суспільна угода, або хоча б громадсько-політична солідарність, – в жодний момент незалежної України не були досягнуті. Цього нам не дали ні Майдан-2004, ні Майдан-2013-2014. Окрім того саме росія проводила політику внутрішньої дезінтеграції України.

Якщо ми не маємо відповіді на питання "Навіщо нам таким різним бути разом в цілісній Україні?", то будь-який ворог вдало використовуватиме принцип "розділяй і владарюй".

Без відповіді на це питання, ми не можемо мати солідарну культуру в Україні. У нас тому – культурний розлом. Культурний суверенітет вільної країни не може бути поєднаний з ресентименатльними політикою справедливості та політикою героїв, які є тезами президентської доктрини.

Треба визначитися, яку культуру ми творимо – культуру свободи чи культуру ресентименту. І те, і інше – не вийде.

Так влаштована оптика колективної пам'яті. Або ми критично бачимо громадсько-політичні помилки минулого і намагаємося їх стратегічно виправляти, або ми бачимо героїв, які змушені були за них заплатити життям, і некритично їх пам'ятаємо. І те, і інше – не вийде.

Можна сказати, що є залізний закон справедливості: справедливість це свобода одних за рахунок несвободи інших. І навіть не має значення, хто одні та інші, бо при цьому свобода постійно зменшується, несвобода зростає, а справедливість торжествує.

Треба вибирати – або справедливість, або свобода. І поки ми не домовимося, цілісної і договірної України не буде.

Солідарна та активна свобода – це інакше, осмислене та перспективне уявлення.

Навіть під час війни ми в Україні не досягли солідарної життєдіяльності. Війна є для всіх, окрім безвідповідального бізнесу та крадіїв бюджетів. Тобто Україна досі має конфліктний та розділений інтегритет, зовнішнє управління та фрагментарний суверенітет.

Найпопулярнішим питанням воїнів після війни буде: "За що ми воювали?" Проблема у тому, що у нас досі немає солідарних відповідей на це питання.

Відтак ми досі не знаємо, за що воюємо. У нас є здогадки і певні групові відповіді, але немає солідарних відповідей.

Уявіть, що воїни повернулися з війни, яку нібито завершили виходом на кордони 1991 року, а потім почали з'ясовувати, за що вони воювали, а відповіді у соціально-політичних груп дуже різні, бо комунікації під час війни між ними не було, а був єдиний телемарафон без можливості домовлятися.

Уявіть, що українці вийшли на територіальні кордони 1991 року, але Росія продовжує атакувати Україну ракетами, продовжує збивати наші літаки над нашою територією і не дозволяє нам відкрити повітряний простір, продовжує топити наші судна і не дає нам можливості користуватися доступними морями і портами.

Чи зможемо ми захистити наші сухопутні кордони, наш повітряний та водний простори нашою власною зброєю? Чи зможемо ми, навіть вийшовши на кордони 1991 року, в такій ситуації вступити в НАТО?

Чому торгівля "Наша кров – в обмін на вступ в НАТО" не спрацьовує? Адже ми саме таку торгівлю і ведем.

Уявіть собі, що ми нашим партнерам кажемо "Наша кров – дорожче ваших грошей і заліза". А нам такі самі націоналісти-трайбалісти, як у нас, лише їхні, кулуарно відповідають: "Так це дивлячись, чия кров, бо кров дикунів, дурнів і злодіїв нічого не варта." І що ви будете робити? За що боролись, на те і напоролись. Націоналізм-трайбалізм – дуже цинічна річ щодо чужих.

На основі вищесказаного я розглядаю уявлення про "кордони 1991 року" як шкідливу дурницю, яка говорить не про повну перемогу, а про якийсь квазі-стан, в якому мирне життя не може бути "as usual", в якому Україна не має майже ніякого суверенітету, не може управляти всередині країни і приймати внутрішні та зовнішньо-політичні рішення.

Переорієнтація Стратегії Перемоги України

Дійсною стратегією України не є повернення до стану суверенітету 1991, 2010, 2014 чи 2021 років.

Я не відповідатиму, але ви самі собі задайте запитання: чи досягла росія поставлених цілей війни: денацифікації і демілітаризації? Скажу лише одне – Україна вступила в давно прогнозовану Шосту Руїну.

Потрібно говорити про створення повного суверенітету України та створення цілісного інтегритету як громадсько-політичної солідарності України.

Найбільша проблема нинішніх стратегічних уявлень про перемогу полягає в тому, що ми не управляємо власною війною: власними цілями, власними ресурсами, часом, простором, стратегічним мисленням, уявою, волею, вірою.

Ніхто не може виграти війну, коли він нею не управляє. Нам не дадуть програти – нам не дадуть перемогти.

Потрібно говорити про вихід з зовнішнього управління війною, а потім – і про вихід з зовнішнього управління мирним життям.

В ідеалі, нам потрібно зупинити контрнаступ, перейти в глуху оборону, перевести економіку у режим війни, у режим повної, а не часткової, як зараз, мобілізації, і лише потім переходити в наступ по всьому фронту. Контрнаступами війни не виграють.

Але це, звичайно, дуже радикальний підхід. Українці не люблять радикальних підходів.

Напрямки Стратегії Перемоги

Нам потрібна не лише перемога на фронті "на нулі", але і на фронті всередині країни. Для того, щоб воїнам було за що воювати, щоб тим, хто в евакуації-еміграції хотілося повернутися, для того, щоб тим, хто в країні, хотілось залишитися, нам потрібна Стратегія Перемоги як Стратегія Суверенітету – повномасштабна, осмислена, перспективна.

Нам потрібні програми та проекти післявоєнного світу під міжнародним та внутрішньо-громадським контролем, щоб військові та ті, хто в евакуації-еміграції, знали, що дома їх чекає краще, ніж було до війни. Адже всі розуміють, що всяка типу "відбудова за західні гроші" – це знову буде олігархічно-корупційний дерибан.

Вихід на "кордони 1991 року" – не є ані мета, ані стратегія, ані якась нова якість України чи абсолютно необхідна умова. Скажу радикально – можна і без виходу на кордони 1991 року, якщо ми розуміємо, що і як робити осмислено і перспективно в контексті Інакшої України.

Тут ми розходимося з багато ким. Бо я вважаю, що довоєнної України вже нема і ніколи не буде. Ми починаємо це потроху розуміти, але не всі і не одразу.

Стратегію Перемоги України можна сформулювати так: Створення вперше повного цілісного суверенітету України і створення вперше інтегритету України.

Тобто Стратегія має складатися з пріоритетів і послідовності створення складного суверенітету, якого власне ніколи в Україні не було, а також зі складного створення солідарного інтегритету у стратегічній інтелектуальній комунікації "Навіщо нам таким різним бути разом?", чого також ніколи не було.

Не відбудова після війни – а творення інакшого світу після війни, в якому інакшій Україні буде важливе місце.

У світі, де все вирішують ООН, США, ЄС та НАТО, суверенній Україні місця нема. Невже ми цього не розуміємо? Скільки ще крові має пролитися, щоб ми це зрозуміли?

Отже, яка має бути стратегічна доктрина України не лише щодо війни з росією, а в світовому контексті і у внутрішній політиці?

1. Створення уявлення про інакший світ. Що замість ООН? Що замість НАТО? Що замість ЄС?

2. Перехід в режим довгої війни та повної мобілізації, створення власної обороноздатної військової промисловості, що би дозолило управляти власною війною.

3. Вихід з зовнішнього управління, отримання суверенітету над майбутнім у вигляді наявності хоч де-небудь місця непублічного власного таємного військового і невійськового стратегування.

4. Відновлення суверенітету над військовим кластером (колись ВПК), економікою та фінансами, нафтогазовою та електроенергетичною сферою, над повітряним простором та над нашими морями. Інакша освіта, відновлення інженерно-технологічних шкіл та осередків для інновацій, перш за все, для війни.

5. Створення суверенітету: перш за все, стратегічного (над майбутнім), інтелектуального (над виробництвом власних концептів), інженерно-технологічного (виробництво власних технологій та сучасної техніки) і лише потім – мовно-культурного, інформаційного і т.д.

6. Створення громадсько-політичної солідарності в сфері стратегічної комунікації, політики колективної пам'яті, мовної та культурної політики, місцевої політики, міських політик і т.д. Створення солідарного інтегритету щодо культури та гуманітарної сфери. Припинення ганебного телемарафону і повернення до стратегічної комунікації.

7. Усвідомлення того, що "після війни" настане дуже нескоро. Російсько-українська війна – це лише початок великих війн у світі. Інавація (від "інакше") світу та інавація України – це взаємопов'язані процеси. Ніхто не сховається ні в яких "європах" чи "азіях". Ніхто не відсидиться в країні, яка нібито перемогла у своїй війні, коли будуть іти несвої війни. Тому стратегічна програма "повернись в Україну" – окрема і недержавна.

Оце є напрямки Стратегії Перемоги, а не "вихід на кордони 1991 року".

Але, проживши більше півстоліття в Україні, думаю, може й не треба тут ніяка стратегія. Можливо вся Україна – це імпровізація. Україна – то джаз-банда: чи то банда, чи то джаз.

Може ми і на війні перемагаємо, поки на фронті граєм джаз.

Може й так. Тоді все, про що я писав, забудьте. Хай буде, як буде. Джаз – так джаз.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.