Катастрофа
Наша катастрофа має внутрішні причини, війна лише каталізувала кризу до катастрофи. Зазвичай ніхто не може підготуватись до катастрофи незмінним, бо це буде лише агонія: помреш стомленим. Катастрофа – не кінець, а примусовий початок інакшого, що не всі переживуть. Гідно пережити катастрофу – це змінитись.
Істини не мають задовольняти наші ціннісні потреби. Змінюється світ, змінюються істини, мають змінюватися цінності. Але цінності не змінюються самі по собі – їх змінюють агенти інаваційних (від інакше) змін. Хто не підкоряється новим цінностям, гине – від війн, від депресії, від помилок дезорієнтації або емігрує назовні чи йде у внутрішню еміграцію.
Агентів змін як громадських активістів в Україні менше, ніж громадських активістів консервативних цінностей. Агенти змін лише переконують інших у інакших уявленнях, іноді пропонують стратегії, проекти, програми і навіть СВОЇ плани. Агенти консервації ціннісно примушують інших і готові убивати, але не лише на фронті зовнішньої війни, а і у внутрішній громадянській війні. Між цими різними агентами не конфлікт, а вже наочне розмежування.
Квазіеліта, більшість інтелектуалів і професіоналів відмовились від участі у війні і не здатні ані до переосмислення істин-цінностей, ані до поширення інакших-нових цінностей через брак морального авторитету. Наша квазіеліта і наші консервативні активісти не люблять українців. Для них українці – несвідомі, яких треба навернути до своєї віри, витратний ресурс війни або сміття, якщо вони намагаються уникнути всього цього. Це катастрофа лідерства.
Основні цінності Майдану зруйновано: гідність, свобода, незалежність, солідарність. Це ціннісна катастрофа.
Гідності більше нема, бо гідність – це самостійність без егоїзму і самозвеличення; це благо для всіх; це "за нашу і вашу свободу"; це право на свою культуру, на яку не йдуть культнаступом; це заради миру в усьому світі; це заради людства, а не нації. Українці не хочуть більше гідності, бо навіть ціною усіх зусиль ми так і не змогли зупинити ворога.
Ми слабкі, бо наша гідність слабка, але ми собі брешемо, що наші ресурси менші, ніж ресурс ворога. Наш ресурс – це вся Західна цивілізація або навіть весь світ, якби ми були цього гідні у своїх цінностях. Націоналістам і альтернативно обдарованим зась до цивілізаційних ресурсів. Дикунам не дають ядерну зброю. Дикунам дають мало, і лише у борг, який не списують навіть після війни.
Свободи більше нема, бо об Конституцію витерли ноги; бо псевдопатріоти пішли у наступ на неправильних патріотів; бо економічні свободи знищено без воєнного контракту влади та бізнесу; бо мобілізація примусова, а загибель на фронті – не за стратегічні цілі, а за тактичні і безперспективні завдання; бо наш тил – це закордоні союзники, а не наші громадяни, якими нехтує влада, яким пудрить мізки Телемарафон і яких тероризують консервативні активісти; бо ми заборгували всьому світу так, що навіть онуки не розплатяться.
Незалежності більше нема, бо ми російського пана змінили на пана американського. Ба більше, ми американського пана вже ненавидимо ледь не більше, ніж російського. Рабів у НАТО та ЄС не пускають.
Солідарності більше нема, бо по всіх сутнісних питаннях у нас розкол. І навіть у питанні, чи є розкол, теж розкол. А розкольники – це ті, хто говорять про розкол. Солідарності ніхто не хоче – всі хочуть своєї окремої правди і свого окремого щастя.
"Руїна не в клозетах, руїна в головах".
Питання "за що ми воюєм?" розколює аудиторію, якщо його задавати у випадково набраній групі. І це моральна катастрофа.
Ми не бажаємо визнавати помилки, жорстко боротися з корупцією, проектувати післявоєнний світ навіть під великі гроші, які нам пропонують. Більшість колишніх лідерів та експертів інтелектуально мертві. Нових проривних теорій та концепцій ми не продукуємо. І це інтелектуальна катастрофа.
Єзуїтська мораль, яка запанувала в Україні, – не подвійна, а зворотна: правда – це брехня, свобода – це рабство, свійна вигода – це гідність, а союзники нам винні. Моральний шантаж перетворився на моральний терор. Правду стали називати ворожим наративом. Віри у перспективу чи смисл нема фактично ніякої. І це духовна катастрофа.
Ми брешемо публічно – про себе і про ворога, ми ненавидимо і збираємось у групи часто просто, щоб поненавидіти. Підважено саму суть та ідею улюбленого мого видання "Українська правда", яке з останніх сил намагається підтримувати знищену нині солідарність.
Любов до українців – це казати українцям гірку правду. Нелюбов до українців – це брехати їм під прикриттям того, що раз ми говоримо навпаки, ніж ворог, то це правда. Нема української правди – є лише українська брехня, ціннісно консервативна і мертва, яка всіх тягне до смерті.
Що робити? Змінюватись. Як і куди – це питання некоректне щодо змін, бо зміни – це інакше у невизначеності. Якщо знаєш, як і куди змінюватись, то це реформи. Зміни – не реформи. В катастрофі реформи не працюють. Якщо не пережив тривалу невизначеність, до змін не готовий. Якщо не знайшов чи не винайшов інакше, не вчепився за нього з усіх сил і з усіма жертвами, то змін не сталося.
В катастрофі не можна вірити колишнім лідерам, консервативним пророкам, хейтерам. В катастрофі нема моральних авторитетів, бо мораль пливе. Нікому не вірте, і мені також, лише своєму серцю. Хоча і серце під диктатом розуму в катастрофі теж може брехати. Нові пророки несуть любов та малозрозуміле інакше. Зрештою, довіряйте інтуїції.
Є позитивне бачення катастрофи – це коли ми самі встановлюєм інакші орієнтири, винаходим інакші істини, створюєм нові цінності.
Якщо хтось вважає, що "я помру, але не змінюсь", то це ваш вибір, і його варто поважати. Але не тягніть за собою живих, особливо дітей. Хай у дітей ваших будуть інші пророки, інші герої, інакші цінності.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
