Право на життя. Надія на гідність.
"Отче, прости їм, бо не відають, що чинять" (Лк. 23, 34)
Організатори і виконавці Голодомору, напевне, досить чітко усвідомлювали, що вони робили.
А чи усвідомлюють зараз ті, хто не визнає, а ще гірше, публічно заперечує штучність, спланованість, організацію і відповідальність організаторів за цю трагедію вселенського масштабу, що вони вчиняють таким своїм невизнанням, запереченням, а, іноді, навіть відвертою зневагою пам'яттю мільйонів цілеспрямовано закатованих голодом до смерті людей?
Скільки б не говорили про Голодомор, скільки б досліджень не було вже проведено, справ доведено і спогадів опубліковано, потрібно продовжувати це робити, доки, принаймні в Україні, не залишиться жодної людини, яка зможе собі дозволити зневажати (тим більше – публічно) пам'ять про мільйони загиблих за національною ознакою людей, таким чином відмовляючи українському народу у гідності, а людині – в праві на життя.
"– Поки годувала своїм молоком, - розказує тітка Ялина, – то така Саша була дівчинка, як огірочок, уже восьми місяців на ноги спиналася, ходити бралася. А тоді як не стало зовсім що виссати, вона не те що схудла, а просто скалічила: голова в плечі провалилася, ключиці повипиналися, руки й ноги рахітичні, почалися нариви по всьому тілу, словом, змучена, закатована голодом дитина. Мені нема чого їсти, опухла з голоду, і дитині виссати нема чого. Даю їй груди, але ж там порожньо...
Стьопа помер у 33-му. Десь узяла тітка Ялина буряка – цукрового чи кормового, словом білого, бо як натерла його на тертку, то Стьопа думав, що то капуста. Він як прибіг по лежанці на край і побачив, що мати перегортає ту "капусту" на сковороді, то все намагався вхопити її, а вона не давала, бо знала ж, що не можна сирового давати, хотіла припекти. Але він-таки вхопив пучечку і побіг у куточок, а мати ще й накричала на нього за це. Поки той буряк припікся і вже можна було його їсти, вона до дитини, а Стьопа вже мертвий. Так і закляк з тією пучечкою сирового буряка біля рота, не подужав з'їсти...
А Саша померла у 34-му, бо поправитися з того стану, в якому вона опинилася, вже не було як. Хоча вже й трохи краще стало, появилася їжа, але вже було пізно...
Багато людей повмирало вже як їжа з'явилася. Не втримався, наївся досита чого попало – і помер. А то ж дитина, скалічіла від голоду. Її навіть у майдан не брали, бо хто ж там такого інваліда буде доглядати. Лежало, бідне, вдома поки мати на полі копає. Бабушка час від часу заходила. Переповиє, дасть йому водички та тої бурубулуди, що й самі їли, а хіба ж то їжа для дитини в рік-півтора?
- Зайшла, – каже Федора, – якось до Ялини в хату, а вона лежить з дітьми на ліжку. Опухла вся, як колода. Підійшла ближче, подивилася – Стьопа мертвий, а мати і Саша ще дихають, значить живі...Сплять... Ялина не мала сил встати, так і лежала. А Татко збили ящичка і поховали дитину, щоб її не вкинули, як-небудь, на купу, в загальну яму на цвинтарі...
Дід Микола обох онуків поховав по-людськи, в окремих могилках. А більшість же людей звозили й закопували в одну яму. Тепер та яма опинилася посеред цвинтаря – величезна місцина, трохи запала земля, то можна впізнати, де була та братська могила...
У 33-му з весни тітка Ялина вже теж була опухла з голоду, але на роботу в колгосп ходила.
- Рятувало те, що було в мене у вузлі трохи солі, – згадує тепер. – То я нарву вакації цвіту, як уже появився, насушу, а тоді перетрушу його сіллю, наберу в кишені та й іду, бо як не скопаєш ту норму, що назначили, то не одержиш і того, що там дають, – якоїсь обмішки (за норму давали два фунти). Бо хіба ж то борошно було – таке щось, ніби послід розмелений чи висівки, але й такому раді були. Завариш на окропі, та ще й дивишся, щоб вистачило дотягти до завтрашньої пайки. А часом немеленого посліду давали, то й з нього куліш варили.
А норма була 6 соток – лопатою вручну треба було скопати. І копала. Ноги пухлі, Стьопу в майдан занесу, а Сашу вдома кидаю. Забавлю порожніми грудьми, щоб заснула з тим обманом, аби не чути, як вона плаче, хоч поки з хати вийду, а сама на поле, бо мусиш вижити...
Але ж це вже пізніше, ближче до літа, то було легше. Хто подужає, то липового листя нарве та насушить, а хто варить його на воді чи й так їли. Хто цвіту з акації. А з ранньої весни, то не було ніде й бур'янинки, – ні в березі, ні на городі – скрізь голо, все люди повискубували до чорної землі. Через та більшість вимерли ще ранньої весни. Та й тоді, як появилося вже дещо їсти, то теж не менше людей мерло. Той не міг зупинитися та через міру з'їв, а тому так уже нічого і не могло допомогти. Вижило дуже мало.
...
Тітка Ганна була найменшою в сім'ї і невідлучно жила з матір'ю, але від того життя її не було легшим. Ще поки було щось, – хоч буряки квашені в льоху, – то мати бувало розділить кожен бурячок на всіх. А настав час, що й буряки скінчилися.
- Якось Мамка пішли до льоху і виловили ще два бурячки, останні, – згадують обидві найменші сестрички (коли обом уже під 70 було) крізь сльози. – Якраз виходять вони з льоху, а тут шляхом іде якийсь хлопчик, років сім, може не більше. Ішов-ішов, та й сів у нас під тином. А Мамка питають:
- Куди ти, синок, ідеш?
- Іду до лікарні.
- А що ж у тебе болить?
- У мене все всередині болить. Так мені важко. Ось трошки посиджу, відпочину, та й піду, може в лікарні щось мені поможуть.
А сам такий опухлий.
- Мамка подивилися на нього й на нас, взяли один шматочок буряка розрізали на четверо, нам дали по кусочку всім трьом і тому хлопчикові дали кусочок. Він аж затрусився, як побачив той бурячок.
З'їв і пішов далі. А Мамка той шматочок, що лишився, і квас понесли, плачучи, до хати – варити "їжу" на всю сім'ю...
...
- Це було ще перед Настиною втечею з дому, – каже тітка Анна. – Якраз уже не стало зовсім нічого їсти, і бур'яну ще ніде не було. Ото тоді було найстрашніше. Цілий день ждемо-виглядаємо, коли Татко з Федорою принесуть щось з роботи чи Мамка зварять хоч ту бурбулуду. А вже як з'явився за городами часник, то я піду туди і їм його, скільки влізе. А потім додому йти вже не здужаю, то там і засну. Посплю, тоді встану й іду додому. А раз колись так заснула, що прокинулась, а надворі вже ніч...Так там і заночувала. Змерзла, скрутилася бубликом, приклякла до землі, боюся й поворухнутися, щоб місце тепле не вихололо... І на полі страшно, і додому берегом іти – ще страшніше. Але не кричала, бо сил не було. Та ніхто ж і не почує. Всі зморені, попадають, як ніч прийде, і раді, що можна хоч уві сні відпочити від голоду. Поплакала тихенько та й заснула знов.
А вдома ніхто мене й не шукав, думали, що я пішла до Ялини і там залишилася на
ніч. Не було ні в кого сил, щоб іще йти кудись перепитувати. Навіть через дорогу
перейти зайвий раз не було сил...
...
У льоху не було вже не тільки буряків у діжці, а й квас закінчився. Але ж літо є літо. Людей у селі ставало все менше і менше, а трава росла. Поки горщик закипить, тим часом діти нарвуть закришки – кінець липня ж надворі, падалишній кріп уже ріс по всьому городі, де-не-де й петрушка повідходила, хоч і защіпана з весни. А за городами, через річку, дикого часнику – поле встелене. "Це Бог нам спасіння посилає, – казали люди. – Якби той часничок із самої ранньої весни був, то може б і ще хто живим залишився"...
У те важко повірити, але в 1947 році за городами знову ріс дикий часник. Усі старші люди, хто в живих залишився після Голодомору 33-го, казали, що раніше його ніхто не бачив на тому полі, від самої голодовки аж до 47 року...
...
А вже в 31-му фактично почався голод. Це його тільки звуть так – голод 33-го, бо в цей рік Голодомор досяг свого апогею. А, насправді, як у 31-му вивезли весь хліб, то вже тоді й почався голод. Але в кожного ще десь на горищі завалялась якась трирішня квасоля, той сім'я конопляне, той – насіння гарбузове, той буряки мав, той – картоплю, кваснина в льоху була майже в кожного. Мерли потроху, але ще такого суцільного мору не було. У 32-му зашморг га шиї стиснувся дужче, а вже як охляли люди остаточно, то зима 32-33-го була найважчою. А хто пережив ту зиму, то помер навесні 33-го, бо вже як сніг зліз, то й коріння бур'янів із землі повигризали...
- Кажуть, що причиною голоду в 33-му був недорід – пригадує тітка Ялина. – Брехня! Урожай в 32-му був добрий, тільки його вивезли весь. Ще не так би шкода було, якби справді куди в діло пустили, а то ж не встигали вивозити і на станції держали просто наба. На Поташі (назва станції – прим. авт.) паркан із дощок височенний загородили й озброєну охорону поставили. Де-не-де через щілини парі (пророслі вруна) виглядають. А як хто простягнув руку, щоб набрати в жменю зерна, хоч того пророслого, – стріляли на місці".
Це – частина спогадів, записаних Ларисою Миколаївною Трохименко з розповідей своєї Мами, Тіток і Бабушки – Секлити Герасимівни Дерев'янко, – яка була моєю прабабусею. Можна сказати, що родині пощастило, адже майже всі вижили. Майже...
Мені теж довелося декілька разів спілкуватись з тіткою Ялиною (вона, втративши двох дітей і сама ледве виживши в Голодомор, знайшла в собі сили народити і виростити ще двох дітей, і, незважаючи на страшні випробування і важку працю протягом всього життя, прожила на цій землі 91 рік).
На жаль, я тоді нічого не записав. Але я точно пам'ятаю, що саме там, в с. Косенівка, Уманського району Черкаської області, куди я вперше приїхав підлітком наприкінці вісімдесятих минулого століття, саме після спілкування с тіткою Ялиною (якій тоді ще не було 80-ти і вона чудово все пам'ятала і висловлювалась дуже зрозуміло) в її звичайній сільській оселі, поряд з якою був справжнісінький "садок вишневий коло хати", саме після відвідання цвинтаря, на якому я вперше побачив не тільки могили своїх предків за батьківською лінією, але й пам'ятники з датами життя 1930 – 1932, 1931 – 1933, 1932 – 1934...-1932...-1933...-1934 і ту запалу землю посеред цвинтаря, яка колись була великою ямою, а стала братською могилою для сотень дорослих і дітей, я вперше пережив надзвичайне відчуття – суміш болю від усвідомлення страшних страждань, яких зазнали безневинні люди, тому що були українськими селянами, носіями української ідентичності, і, водночас, гордості за те, що я є частиною нескореного народу, що я є українцем, таким самим українцем, як і мільйони тих, чиї спогади про Голодомор ніхто вже ніколи не почує, але чиї душі, можливо, моляться за багатостраждальну нашу землю щомиті.
І можливо, саме завдяки цим молитвам ще й досі живе в Україні надія на щасливе майбутнє і гідне життя кожної людини в добробуті і злагоді високорозвиненого суспільства.
