Анатолій Дністровий есеїст, романіст, член українського ПЕН-клубу та Асоціації українських письменників

Чому діячам часів узурпатора краще помовчати?

18 січня 2016, 17:03

Прочитав на сайті "Дзеркала тижня" статтю "Конституційна реформа: непродуктивний процес з продукування помилок" колишньої заступниці адміністрації Януковича Марини Ставнійчук і мало не пришизів. Таке враження, що іноді їй відняло пам'ять і вона просто "забула" якій владі до останнього служила, бо подібну критику як фахівець передусім мала би озвучити до режиму, який спершу методично грабував країну, нищив громадянське суспільство, а потім залив усе кров'ю...

Вона стверджує, що теперішня влада виявилася "нездатною продемонструвати європейський підхід до конституційних змін, втративши ініціативу у своєму ж конституційному процесі". Чи правильно я розумію авторку? Вона має на увазі, що попередня влада, яка надала їй комфортну можливість бути членом Венеціанської комісії, демонструвала європейський підхід до конституційних змін?

Чи оця догматично-схоластична дурниця, що не можна запроваджувати зміни до Конституції в умовах фактичної війни.

В історії є чимало прикладів того, як в час викликів країни змушені були приймати зміни до Конституції, зважаючи на системну неефективність своїх державних апаратів і їх неможливість реагувати на неочікувані виклики за старими правилами. Зміни до Конституції (поправка про скасування рабства) під час смертельної громадянської війни Півночі і Півдня стали переломним моментом, завдяки чому у США виграла демократія. Теперішня Конституція, яку розробляв наш одіозний пострадянський політичний клас, – це зламаний двигун нашого танку. Кому сьогодні вигідно, щоб нічого не змінювалося, щоб все залишалося на старих місцях і країна не розвивалася? Нашому північно-східному сусіду. Він дуже хоче, щоб наш танк непорушно стояв на місці.

Тому найменше хочеться опонувати – особливо фахівцям, вишколеним, мов роботи, на аналізі правових парадоксів і казусів. У нас взагалі була країна суцільних парадоксів і казусів, і в ній найкраще жилося тим, хто почувався в цьому, мов риба у воді. Таким лакеям – фуршетним співачкам, адвокатам режиму, телепосіпакам, які це успішно аналізували-смакували-виправдовували, завжди платили по вищому розряду.

Але я краще розповім одну повчальну історію. Був у Гітлера один філософ права, "головний юрист" Третього Райху Карл Шмітт, який юридично обґрунтовував легітимність розширення "життєвого простору". Ще в часи Веймарської республіки він нажив собі слави фахівця з парламентаризму та процесів у системі влади. Чимало його цікавих спостережень (до співпраці з нацистами) навіть вплинули на багатьох європейських інтелектуалів із демократичного табору.

Але співпраця з Гітлером, до чого призвела сліпа віра Шмітта в порядок, який здатний забезпечити лише авторитаризм, зробила його життя і творчість табуйованими. Не він один поплатився за це "обслуговування"...

У часи нашої "веймарської республіки" перших десятиліть Незалежності і в наступний період узурпації влади Януковичем також трапилося багато парадоксів – із людьми, ідеями, мотивами. Багато розумних і талановитих фахівців, порушивши декартівський принцип "доблесті розуму" – не служити ницості, всі свої вміння та здібності кинули під ноги цій ницості. Когось просто залякали. Хтось хотів "нормально" жити. А в когось просто були амбіції. Був ще такий варіант – як обожнювання диктатора. Мандельштам, Булгаков і Пастернак, скажімо, в певний час обожнювали Сталіна. Можливо, наші три дами – Ганна Герман, Лариса Скорик і Марина Ставнійчук також обожнювали Віктора Федоровича... Про це вже ми хіба дізнаємося з їхніх мемуарів.

Тільки-от розплата за політичні "манівці" по-українськи виглядає інакше, ніж у європейців. Високопосадовці переважно залишаються у своїх кріслах або ж отримують крісла-аналоги чи вперто прагнуть їх виторгувати. Їхні амбіції ніяк не можуть змиритися з тим, що вони не в процесі, що вже інша доба та інше повітря.

В цьому й полягає повний сюр. Роти, які мовчали, коли давили та переслідували незалежних міських голів містечок, коли душили наше ембріональне самоврядування, коли Основним Законом затикали політичні діри, ці роти тепер просторікують про "розвиток країни" і хвилюються за майбутнє Конституції, на кожному кроці надуваючи свої фахові щічки.

Але час пішов... Ці персонажі – вони, мов бетонні блоки, які потягнуть на політичне дно будь-який корабель, що захоче їх підібрати. Ще варто запам'ятати – красиво піти вже не вдасться. Щоправда, є ще шанс просто піти тихо, не дратуючи суспільство. Як казав один кіноперсонаж – це такий старий інтелігентний фокус.

У тиші є також своя краса. Колись на старості літ вона надихнула згадуваного Карла Шмітта на нові ідеї, книжки та теорії, які його трішки реабілітували, але не повністю. Талановита людина, навіть після ницості, після каяття, може себе реалізувати... Принаймні я в це вірю і деколи навіть про таке пишу. Тому побажаю пані Марині Ставнійчук – у добру путь!

powered by lun.ua
ONLINE
Україна та Європа1104 Aтака Путіна1245 Корупція1366 Уряд реформ410 Зеленський41
АВТОРИЗАЦІЯ І ВХІД ДЛЯ АВТОРІВ


УвійтиСкасувати
Ви можете увійти під своїм акаунтом у соціальних мережах:
Facebook   Twitter