Кому потрібні (антикорупційні) реформи в Україні?
Ситуація із завершенням будівництва Північного потоку-2, як і навколо приєднання до НАТО може призвести до менш глибокої залученості міжнародних партнерів до реформ в Україні. Однак саме ця ситуація мала б підштовхнути Україну до активнішого і більш відповідального проведення реформ. Але яких і з якою метою?
Після 2014 року найефективніше втілювались саме ті реформи, які вимагались в рамках міжнародної співпраці – для макрофінансової підтримки, кредитів від МВФ і безвізу з ЄС, зокрема в антикорупції. Цей успіх досягався, з одного боку, чітко сформульованими вимогами, до формулювання яких громадянське суспільство і реформатори були завжди залучені (і використовували потім як батіг). З іншого – фінансовою підтримкою у вигляді міжнародної технічної, експертної та організаційної допомоги, яка робила можливим втілення значного масиву нового законодавства, на яке в іншому випадку просто не було б ресурсів. Без цієї підтримки практично жодна серйозна реформа останніх років не були б розпочата/реалізована – на це в українських політичних еліт ніколи не вистачало політичної волі, експертизи чи бюджету.
Очікувано, така залученість породила реакцію, в яку вкладалися неймовірні ресурси через проросійські сили. Саме тоді новостворені медведчуківські телеканали і політичні представники почали масовану антизахідну пропаганду – так з'явились "соросята" і "рептілоїди", а українцям почали активно нав'язувати думку про зовнішнє управління.
Неочікувануваним виявилось інше – як багато українців в це повірили. За даними нещодавніх досліджень, 40% громадян вірять (з них найбільше – 51% на сході, найменше – 29% в центрі), що Україна знаходиться під зовнішнім управлінням західних кураторів та кредиторів.
Припускаю, так активно це пропагандистське зерно проросло тому, що впало на грунт ще не сформованої суб'єктності українців. Занадто глибоко в нашій ментальності зашиті травми пригнобленої незалежності, а покоління народжених у вільній Україні ще малочисельне, недостатньо сильне і недостатньо організоване. Ще замало людей думають в категоріях "це – моє місто, моя держава, мій світ", а значить відчувають свою відповідальність за все, що відбувається і намагаються щось із цим робити, використовуючи будь-які доступні ресурси. Бо думати ж, що "хтось ззовні нав'язує нам реформи, а я тут ні до чого" набагато простіше – це знімає власну відповідальність за все, що в державі відбувається.
У результаті, вся ця конспірологічна пропаганда сильно "вдарила" по багатьом реформам, маючи своїм наслідком їх гальмування, в тому числі і флагманської післямайданної реформи – антикорупційної. Як cтверджують різні джерела в парламенті, значна частина депутатів вважають, що вся антикорупційна реформа – це наступ "соросят" і "рептілоїдів". Як наслідок, в країні вже 4-й рік відсутня скоординована антикорупційна політика, яка має визначатись в антикорупційній стратегії. До чого це призводить і чому так важливо якомога швидше її ухвалити більше тут і тут. Але, фактично, через це гасимо в основному пожежі і рухаємось напомацки там, де кожен місяць зволікання – це десятки років втрачених можливостей і сотні мільярдів втрачених бюджетних коштів.
Навіть після суспільного розголосу, закликів Президента ухвалити антикорупційну стратегію, поданої урядом і виконання якої передбачене в ключових програмних документах уряду, заяв ГО, ЄС і США (які вже нічого не вимагають, але готові допомагати з реалізацією), парламент не спромігся ухвалити Антикорупційну стратегію і пішов на літні канікули з обіцянкою віце-спікера Руслана Стефанчука ухвалити її восени. Зате прийняв бюджетну декларацію на наступні 3 роки, в якій не передбачено видатків на антикорупційну політику. Тобто на це коштів знов немає і не буде? Це при тому, що стратегія – це рамковий документ, по суті ідентифікація корупційних ризиків і декларація намірів усувати їх в цілому комплексі сфер, таких як земельні відносини, правоохоронні органи, приватизація, суди та ін – тобто ті самі сфери, які зараз визначаються урядом як пріоритетні реформи. Але якщо навіть на цьому етапі виникає проблема, що це говорить про пріоритетність антикорупції? І що буде, коли (коли?) ми дійдемо до її виконання? Замість того, щоб запобігати корупції у цих сферах і отримати від реформ економічний результат з антикорупційним ефектом, будемо, очевидно, знову довго і героїчно боротись з наслідками. І бідкатись, що ми продовжуємо залишатись слабкими, бідними і що за нас все вирішують інші.
Тут і виникає питання: а кому, власне, потрібні (антикорупційні) реформи в Україні? Якщо нас намагаються переконати, що їх робили тільки тому, що західні партнери вимагали, чи значить це, що без таких вимог їх робити більше не будуть? Чи нам не потрібні ті 200 млрд грн, які могла би економити бюджету системна антикорупційна політика? Чи нам непотрібне зростання ВВП, напряму з нею пов'язане? Нам непотрібні справедливий суд, прокуратура, поліція, дієві та незалежні антикорупційні органи? Нам непотрібно зменшення навантаження на бізнес? Нам непотрібна потужна армія, яку не обкрадають? Нам непотрібно забезпечувати лад в будівництві, інфраструктурі, земельних відносинах, медицині? Нам непотрібно ставати економічно сильнішими?
Якщо світом правлять економічні інтереси (а світом правлять економічні інтереси), значить наша головна задача – ставати економічно сильнішими і формувати свою суб'єктність. Бо ведуть переговори і домовляються лише з сильними. І антикорупція, як і деолігархізація, і верховенство права, і прозорість і підзвітність влади має залишатись пріоритетом доти, доки корупція змушує нас ходити з простягнутою рукою по світу тоді, коли в рази більше ресурсів просто витікає з дірявої держави-друшляка. Але якщо ми самі не організуємо, щоб це працювало, то є велика вірогідність, що дуже скоро може не бути що організовувати – якщо Україна знову повторить свою історію і стане "окраіною" Росії. А як це – "бути окраіною Росії" – ми вже знаємо – дякую, більше не треба. Але це реальніше, ніж здається, якщо ми нарешті не усвідомимо, що нам ніхто нічого не винен, і все, що ми хочемо, ми маємо збудувати самі, використовуючи будь-які доступні ресурси, – бо більше, ніж нам самим, це нікому непотрібно.
