Щодо скликання Конституційної Асамблеї
Я позитивно оцінюю те, що Президент приділив увагу конституційній реформі і рух розпочато. Склад Науково-експертної групи питань не викликає – переважно це відомі й потужні фахівці. Проте, вже зараз, виникає декілька питань щодо кінцевої мети та способу її досягнення у процесі, що розпочався з прийняттям указу N224/2011.
По-перше, Президент є гарантом Конституції. В умовах перманентної конституційної кризи, що триває сьомий рік поспіль, цілком нормально виглядає ініціювання Президентом конституційного процесу. Але зі змісту Указу випливає, що Президент лише підтримав ініціативу громадянина Кравчука. При всій повазі до особи першого Президента, його ініціатива – це приватна справа і, навіть, її підтримка з боку Президента цього не змінює. Отже, не зрозуміло – чому так?
По-друге, орган конституційного представництва скликається, а не створюється. Юристам, в тому числі з президентської адміністрації, це добре відомо. Президент має право утворювати консультативні органи та органи виконавчої влади. Проте, виглядає так, що слово "створити" в тексті Указу і заяви Президента не є помилкою, воно вживається свідомо. Звідси запитання: яке це штучне "створіння" планується наділити повноваженнями народного представництва?
По-третє, у своїй заяві Леонід Макарович Кравчук підкреслив, що текст нової Конституції, схвалений Конституційною асамблеєю, має бути прийнятий парламентом. Таким чином, виглядає, що скликання органу конституційного представництва народу України є лише ширмою? Тоді до чого ця гра словами?
Ініціатива Леоніда Макаровича не містить нічого нового. По цій схемі приймалася Конституція 1996 року "краща в Європі", яку вже за вісім років знадобилося "реформувати", а після невдалої реформи – відновлювати через Конституційний суд.
Такий варіант конституційного процесу себе вичерпав. Нічого спільного із напрацюваннями 2006 року він не має, крім назви. Прийняття Основного закону парламентом історично себе не виправдало. Протягом 14 років – три Конституції! І це ще не край. Чому так?
На мій погляд, одна з причин полягає в тому, що в жорстких умовах становлення держави склад парламенту, від скликання до скликання, все менш і менш репрезентує суспільство, що його обирає. На це впливає багато об'єктивних і суб'єктивних чинників – гадаю, що усі розуміють, що я маю на увазі. Переважну більшість парламентарів, в останні роки, складають бізнесмени та ті хто обслуговує їх бізнес. Рівень довіри суспільства до парламенту – традиційно найнижчий у державі. Тому закономірно виникає запитання: чи може парламент за цих обставин прийняти такий варіант Основного закону, що знайде широку і стабільну підтримку у суспільстві? Сумнівно. Тим більше, якщо це буде діючий парламент.
Крім того, історія свідчить, що народ України, який є єдиним джерелом влади у державі, жодного разу не делегував парламенту повноважень на прийняття Основного закону. У 1996 році парламент сам себе на це уповноважив, використавши норми ще радянської Конституції.
Як свідчить набутий досвід, ігнорування прав народу, спроби келійно писати та реформувати Основний закон, не принесли рівноваги і стабільності у суспільство, скоріше навпаки. Тому, моя позиція полягає у тому, що приймати Основний закон має повноважне народне представництво, скликане виключно для цієї мети і з обмеженим терміном повноважень. При цьому, на мій погляд, з усіх державних інституцій, лише Президент держави наділений достатнім обсягом повноважень для того, щоб виступити модератором конституційного процесу, прийнявши на себе вирішення всієї сукупності процедурних питань щодо скликання і забезпечення продуктивної діяльності такого народного представництва. Цілком логічно, коли для розробки відповідних актів Президента буде залучено відомих експертів у галузі конституційного права, а їх ухвалення Президентом відбуватиметься після проведення широких консультацій з представниками політичних та громадських організацій. Проте, будь-які спроби вихолостити зміст конституційного процесу через маніпулювання термінами та підміну понять є неприйнятними.
