Україна під окупаційними режимами: історичні реалії та постколоніяльний синдром
У назві заявлено найважливішу сьогодні тему в екзистенційному (чи життєсмертному) вимірі України. Це спонука для роздумів над історичною долею народу і країни, що стала моделями поведінки та ментальною картиною світу: спалахи і згасання, героїзм і зрада, протистояння і пристосування, зачарування і розчарування, твердість і сум'яття, височина і плиткість. Тривалий антагонізм у середині більшости з нас та інфантильне зовнішнє озирання на сусіда, починаючи з побуту і закінчуючи державними міжнародними взаєминами. Брак егоїзму, твердости і непоступливости. Це ті ментальні злитки, що творять наш історичний характер, діягностовані в ослаблій частині суспільства як "постколоніяльний синдром".
Сьогодні, у час чергового національного надриву до визволення (з огляду на листопадово-лютневі події 2013-2014 років), маємо шанс позбутися цієї контроверсії зі шлейфом історичної підлеглости.
Із Княжою Україною у ХIII ст. завершується наше імперське та самостійне існування. Середня українська доба (ХIV-ХVI ст.) – це розтин України поміж Польщею, Литвою та Угорщиною. Розтин політичний, проте не етнічний. Себто чужа політична форма при містичній етнічній, кровно-духовній єдності. З половини ХVII ст. вдруге після татарської навали долучається азійський чинник – Московія. Україна вступає у протистояння між Европою та Азією. ХVIII ст. – це анафема українській етнічності (про державність і не йдеться), проголошена Москвою. Нова українська доба наступає з кінця ХVIII – ХIХ ст. Основним архітектором цієї доби стала народна мова та фольклор, що очолили перші політичні рухи. Відроджена і повстала після московської анатеми українська етнічність з початком ХХ століття знову рушила у наступ. Українці, розтяті між Польщею, Росією, Австро-Угорщиною, Румунією, крізь війни, терор і репресії неспинно йшли на зустріч один одному. Йшли, бігли, гналися у прагненні бути разом усією українською родиною, всупереч політичним кордонам і завдяки кровно-духовній спільності. Ядра цієї спільноти не вдавалося здолати жодному европейсько-азійському окупантові.
Проте звідки ж такий відчутний "постколоніяльний синдром" – оця тяжка задавнена хвороба Духу закривавленої нації? Думаю, що у винищенні фокусів нації, а саме: а) українських державників – від Виговського, Мазепи до Бандери і Шухевича; б) українських інтелектуалів як національного розуму – від Немирича до Стуса; в) української душі – мови через геноцид селянства і сам факт лінгвоциду через понад 400 указів ґвалту української мови; г) Українського Духу – церкви – від унійної до автокефальної. Це чотири фундаментальних опори – стіни-носії народу. Відбудуємо їх зараз – постколоніяльний синдром у вигляді пристосуванства, поступливости, роздвоєности та ін. кане у лету. Відомо ж бо, хто розширив межі людського духу – переважає того, хто розширив межі територіяльних володінь.
