ПРО ПЕРЕМОГУ ПОРАЗКИ
Пані та панове. Пропоную до роздумів окремі тези Олега Багана, керівника науково-ідеологічного центру імені Д. Донцова, про наш суспільно-політичний колапс, організований демолібералами, про детермінізм наших поразок і можливості перемог.
1.Перемога ліберальних партій на останніх виборах була радше явищем ситуативним, маніпульованим та керованим олігархами, які і є правдивими "домінантами" українського політичного життя. Три партії-переможці – "Блок П. Порошенка", "Народний фронт" А. Яценюка і "Самопоміч" А. Садового – органічно виросли з ліберально-демократичної правосвідомости й ідеологічної підготовлености українського суспільства. Усі ці три політпроєкти є типовими проолігархічними утвореннями і їхній електоральний успіх базується винятково на надмірних фінансових "вливаннях" у їхню передвиборну політрекламу і загальний інформаційний піяр. Насправді ці три політсили привели до парламенту велику кількість самих олігархів або їхніх маріонеток, класичних демагогів-кар'єристів і людей "ширмового" формату, як, наприклад, такими є комбати чи різні громадські активісти, які здебільшого лише підігрують стратегічним планам своїх фінансистів, хоч і роблять це імпозантно, красиво, з гарними декларативними акціями. Так, загалом ці три політсили виражають ідеологічно-ціннісний дискурс лібералізму, але чи таким своїм неякісним і чисто популістським використанням цього дискурсу сприяють зміцненню демократії – велике питання.
2.Очевидно, якби наші олігархи раптово полюбили ідеологію християнської демократії або консерватизму, чи соціял-демократії, як це було на межі 1990 – 2000-х рр. за незабутніх Медведчука-Суркіса, то ми б зараз мали кілька "християнсько-демократичних" і "консерватистських" політпроєктів, які успішно подолали б прохідний бар'єр до парламенту за допомогою олігархічних мільярдів. Олігархи традиційно ставлять на лібералізм, бо ця ідеологія своїми принципами прагматизму, вільного ринку, індивідуалізму, космополітизму і т. ін. максимально відповідає інтересам великого капіталу, який потребує меркантилізму та практицизму мільйонних мас (потенційних сліпих споживачів), максимальної свободи для своїх економічних інтересів по всьому світові, загальної розважально-цинічної настроєвости і моралі, аби в таких умовах легко маніпулювати людською свідомістю за допомогою тотально скуплених ЗМІ.
3.Всі нації Европи постали на міцному ґрунті довготривалої боротьби за свої етнічні права й інтереси – мову, культуру, духовність (Церкву), звичаї і традиції, а засвоєння ліберальних норм піднесло їх у плані розвитку громадянської, інституціоналістської, правової, економічної свідомости. Іншими словами, спочатку постали сильні нації і їхні розвинуті національні ідеології, а тільки потім вони включилися в процеси модернізації.
4.З українцями через підневільний, бездержавний стан стався калічний випадок: започаткована в міжвоєнній Західній Україні висока національна самосвідомість була капітально поруйнована в умовах СРСР і довго (понад 40 років) розвивалася у потворно-фальшивих формах. Тому й до сьогодні ми не маємо повноцінної нації, яка б уміла і могла чітко захищати свої національні інтереси в усіх сферах: мови, культури, політики, юрисдикції, конфесійности і т. ін. Наслідком цього є наскрізь маніпулятивний характер сучасного українського суспільно-політичного життя, коли групи олігархів перекидаються між собою політпроєктами, приводять до влади і парламенту маси демагогів-профанаторів і систематично усувають етнічних українців від реальних можливостей захистити національні інтереси України. Додамо, що героїчна самосвідомість міжвоєнного періоду, найповніше виплекана в Галичині, в совєтський період була майже цілковито втрачена. Тому зараз Галичина не в змозі відігравати ролі повноцінного національного П'ємонту (робить це лише частково). Тому зараз тут перемагають садові, які закликають спілкуватися російською мовою на знак солідарности з Донецьком та Луганськом.
5. а) Росіяни традиційно звикли дивитися на український світ як на щось "нижче", "незначне", "безвартісне", тому на ірраціональному рівні вони ніколи не погодяться на якісь поступки (бо навіть вивчення самої української мови вони вважають "поступкою", хоч так не є, очевидно), не погодяться навіть на партнерські громадянські стосунки;
б) російська імперська свідомість постійно підживлюється і буде підживлюватися через легкодоступні в Україні російські ЗМІ, культурні чинники (театр, кіно, книжки і т. ін.), через широкі соціяльні контакти між Україною і Російською Федерацією;
в) шовінізм – це містична категорія, на шовіністичну свідомість і почуттєвість неможливо діяти переконуваннями, аргументами, логічними розрахунками, тому до величезної, багатомільйонної маси російськоцентричних українських громадян постійно будуть апелювати відповідні політики – такі ж шовіністи, постсовєтські "креоли" із "східнослов'янською" свідомістю, які сьогодні зібралися в основному в "Опозиційний блок", і будуть розпалювати протистояння в країні з метою довести право росіян і русифікованих не приймати української ідентичности, а це, своєю чергою, постійно обертатиметься загрозами для самої української державности.
6.Отже, українське національне суспільство завжди буде вразливим, розхитаним і позбавленим енергетики наступу, якщо воно базуватиметься тільки на принципах космополітичного, прагматичного лібералізму. І це підтверджують актуальні факти: навіть після перемоги на Майдані-2 українці не змогли досягнути помітних успіхів у великій політиці, русифікація не припинилася, державотворчі процеси не набули стійкости і чіткого національного характеру. Чому? Бо в ідеологічно-пропагандивному полі українськоцентричного табору домінують ліберали, тобто публіцисти й політологи, які ослаблюють національну мобілізованість українства, дезорієнтують його, підмінюють вартощі і пріоритети, сіють невпевненість, сумніви, хаотичні і наївно-заспокійливі уявлення. "А братія мовчить собі, витріщивши очі. – Нехай, – каже. – Може, так і треба..." (Т. Шевченко).
7.Націоналізм у своїх ідеях орієнтується на плекання глибокого традиціоналізму у світовідчуттях, бо це витворює міцну духовну платформу для суспільства (хіба нам цього сьогодні не бракує?), він постійно апелює до пробудження національної героїки і волюнтаризму, які автоматично роблять суспільство мобілізованим, дисциплінованим, наступальним (чи можна здолати без цього міцний російський шовінізм в Україні?), націоналізм плекає містичну переконаність в цінності рідної мови, культури, ментально-звичаєвих характеристик, тому він єдиний здатен створити в етнічному суспільстві етику системної оборони від асиміляції-космополітизації (хіба не через слабкість власного націоналізму українство постійно програє і відступає у власній державі?).
8.Ліберальні публіцисти постійно витворюють перед суспільством фальшиву картину змагань: суспільство ніби й напружується, ніби й досягає чогось, але в кінцевому результаті опиняється майже на дні чергової поразки. Достоту, як після Майдану-2: завзято билися й гинули на Майдані одні, а країну до рук прибрали цілком інші – люди з олігархату. Тож традиційна дилема від лібералів з проникливим описом "двох Україн" ніяк не розв'язується: каста "недоторканних" (Є.Головаха) все одно перемагає і перемагає. Чому?". Через брак націоналізму в українському суспільстві. Здається такий самий діягноз давав Україні ще на початку ХХ ст. перший політичний ідеолог українського націоналізму Микола Міхновський.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
