ШЕВЧЕНКІВ КОНЦЕПТ "СЛОВО" В РЕЦЕПЦІЇ ДМИТРА ДОНЦОВА

...Але вони нічого з того не схопили.

Його слова були для них закриті,

не розуміли сказаного.

Євангеліє від Луки

Кожен в інших бачить передусім те, ким є сам. Тому таким притягальним для Дмитра Донцова був Тарас Шевченко – ідеалістичний, містичний, одержимий – той, що змагався не лише з оспалою малоросійською спільнотою, але з самим часом. "Він є завеликий для нас, як і той час, що ми його тепер переживаємо", – ці слова Донцова про Шевченка стосуються повною мірою і його самого [6, с. 36]. Поряд із пристрасно глибинною "Присвятою" Івана Франка Шевченкові можна в один шерег поставити лише Донцовські слова – інтелектуальні ножі розуму та емоційні опіки почуттів. Вони ключ до Шевченкової містики та ідеалізму:

"Бундючному чужому протиставив величне й потужне своє.

Вказав охлялим землякам шлях великих націй.

Як метеор, пролетів він над нашою Елладою, не лишаючи наступника, бо генії не мають їх. Бо був фанатиком в добу безвір'я, патетиком – в добу буйного інтелектуалізму, аскетом – в добу матеріялізму.

Пригадав забуту правду, що не розніжений ліричний гуманізм є мірилом наших чеснот, а сила духу, вища за дочасне щастя і "благоденствіє".

Що не безсилим квилінням, лише "вогнем кривавим, пламенним мечем нарізана на людських душах" повинна бути наша Правда.

Хотів, щоб вогонь його слова перемінився в справжній вогонь, в якім спопеліла б не лише срамотня дійсність, а й наша розщеплена душа, наше "згниле серце", яке не важиться піднятися на зло. [...]

Був голосом вопіющого в пустині, був пророком, світочем, що світив і горів, голосом труби архангельської, що будила мертвих з могил..." [4, с. 205].

Найпевнішою зброєю і в Шевченка, і в Донцова було Слово, що, за апостолом Павлом, "живе й діяльне, і гостріше від усякого двосічного меча: воно проходить аж до розділу душі й духа, суглобів та кістяного мозку, і розрізняє чуття та думки серця... Нема створіння, скритого від нього..." [Св. П., Послання апостола Павла, с. 273]. Поет іменник слово у різних граматичних формах в українських поетичних творах уживає 118 разів [8, т. 3, с. 1649-1651], весь словник мови Шевченка містить 178 уживань цієї лексеми [11, с. 264-266] – це одна з найчастотніших мовних одиниць опису і пізнання світу. Найчастіше з іменників Шевченко вживає лексему Бог (76), зокрема в граматичних формах Бога (107), Боже (119) [8, т. 4].

Як голка нитку, так нав'язує до себе концепт слово – епітети – узгоджені та неузгоджені означення: слово тихе (є), правди, святеє, боже (є), ласкаве (є), великеє, добре, нове, живе, мертве, сльози, істини, химерне, тихо-сумне, тихеньке, тихої любови, зле, незле, любови, щире, розумне, веселеє, богобоязливе, дівоче, забуте, благе, кротке, пророче, мудре, ветхеє, древлє, розтленноє, найкращеє, огненне, лихе [1, с. 38]. Гадаємо, що саме Біблія як настільна книга мислителя була джерелом його трактування концепта слова і частоти його вживання. Зокрема, у Євангеліях цю лексему використано понад 90 разів, переважно в езотеричному та містично-креативному значенні: слово – Бог, слово – Дух, слово – істина, слово – дія, слово – вічність, слово – відплата, помста, слово – влада, сила: "Дух – ті слова, що їх я вимовив до вас, вони й життя", "Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у тебе – слова життя вічного", "Коли ви перебуватимете в моїм слові, ви дійсно будете учнями моїми і спізнаєте правду, і правда визволить вас", "Хто моє слово берегтиме, повіки не побачить смерти", "А хто мене не любить, той і слова мої не береже. І слово, яке ви чуєте, не моє, лише Отця, який послав мене", "...слово твоє – істина" [Св. П., Євангеліє від Йоана, с. 122, 125, 126, 134, 137]; "чоловік житиме не самим хлібом, а кожним словом, що виходить з уст Божих", "Хай буде ваше слово: Так, так; Ні, ні, – а що більше цього, то від лихого", "За кожне пусте слово, яке скажуть люди, – дадуть відповідь судного дня за нього. Бо за словами твоїми будеш виправданий і за словами твоїми будеш засуджений" [Св. П., Євангеліє від Матея, с. 10, 12, 21]; "І дивувалися його науці, бо його слово було повне влади", "Що за слово, – що з владою й силою велить нечистим духам, і вони виходять!" [Св. П., Євангеліє від Луки, с. 79].

Донцов, як ніхто з його попередників та наших сучасників, формалізує Шевченкове слово як основну субстанцію творення світу, як інструмент сягання до душі людської, як матеріяльне буття духу, а не як банальну одиницю номінації, комунікації – голої прагматики задля порозуміння. Ні! Задля горіння і творення у Божому Духові. Нема сенсу доводити енциклопедичність знань і вулканічність почуттів Донцова. Їхня довершеність – у вмінні майстра сягати джерел, не наслідків, а причин. З огляду на власну безпомильну заглибленість та детермінізм у судженнях, він сягає Шевченкових джерел розуміння природи слова не лише як філологічної одиниці, а як інструменту творення світу. Донцовські міркування про Шевченкове слово структуруємо на три основні групи:

містичне слово (тому що від Бога);

креативне слово (тому що творить неповторну, національну людину і світ);

дуалістичне слово: слова-правда (тому що Бог) – слово-лжа (тому що від лукавого).

Містичне слово

Містика (з грецької mistikos – таємничий) – це віра в надприродне, таємниче, божественне та у здатність людини вступати в безпосереднє спілкування з потойбічним світом; у переносному значенні – це щось "загадкове", "незбагненне", але для Шевченка, де панує слово, нема загадковостей, позаяк у руках натхненної, одержимої, окриленої вірою людини воно завжди виконує функцію творення світу. Бо саме у такому значенні його використовував Господь. Про Боже джерело слова йдеться у відомих класичних рядках:

Ну що б, здавалося, слова...

Слова та голос – більш нічого.

А серце б'ється-ожива,

Як їх почує!... Знать, од Бога

І голос той, і ті слова

Ідуть меж люди! ("Ну що б, здавалося, слова", 1848).

Як зауважує Донцов, "кожне його слово, а ще більше фраза, закривали в собі якусь містичну формулу, а її вирази не раз дослівно повторяли вирази на ту тему євангелістів або містиків" [4, с. 75]. Себто Біблія для Шевченка – джерело словосмислів. Загальновідомо, що у Біблії порушено низку кардинальних та універсальних для людства філологічних проблем, зокрема походження мови, стосунок мови до світу, її основна функція та зв'язок між мовою та народом. Ці проблеми втілено через "могутню творчу силу слова" [9, с. 126]: світ виник через слово – Господь вимовляв слово, і це ставало актом творення. Відтак постання окремих народів через вавилонське змішання мов і чудесне говоріння різними мовами, дароване Святим Духом різним апостолам на Святу Трійцю. Суголосний з Біблією визначний твір Константина Філософа "Проглас" до Євангелія, де викладено найважливіші філологічні ідеї, почерпнуті з біблійного джерела: 1. слово, злите з ученням Христа, є найбільшою духовною цінністю; 2. слово – могутній засіб етичного творення; 3. писемність побільшує силу слова: як неможливо пізнати краси, не бачачи, так і слово не увійде у душу без книги; 4. важлива зрозумілість слова: слово чужою мовою – як мідний дзвін; 5. народ без своєї писемности не може бути незалежним; 6. слов'яни володіють своїм словом і в цьому запорука їхнього духовного піднесення. Головний патос цієї мовної концепції передусім у запереченні обраности якоїсь мови [9, с. 126-127, 129]. Всі ці ідеї знайшли свій вияв у Шевченковому концепті слово і в актуалізації більшости з цих ідей у Донцовському прочитанні Шевченка крізь призму концепта слово.

Донцов спостеріг, що "Шевченко особливо переймався найбільш езотеричним євангелістом св. Іваном, якого емблемою є якраз птах-орел, який потужним летом злітає до неба, до того, що "спочатку було" – до Слова, до найвищих вершин тайнознавства. Тому у Шевченка таке містичне значіння має Слово. Тому бере мото до свого "Сну" і "Послання" зі св. Іоана, тому у символіці поета таку ролю грає вогонь – символ св. Духа, тому такі близькі й свійські Шевченкові апокаліптичні образи і грозьби автора Апокаліпсиса, як і його мова. Голос Шевченка порівнювали сучасники з громом архангельської сурми, а якраз Іоана і Якова прозвали за їх проповідь – "громовими синами"" [4, с. 20-21].

Як відомо, Євангеліє від Івана розпочинається з'ясуванням причини світобуття: "Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було – Бог. З Богом було воно споконвіку. Ним постало все, і ніщо, що постало, не постало без нього", відтак "І Слово стало тілом, і оселилося між нами, і ми славу його бачили – славу Єдинородного від Отця, благодаттю та істиною сповненого" [Св. П., Євангеліє від Йоана, с. 113], себто Слово втілилося в Ісуса Христа, що зійшов на землю, аби повірили в нього і стали "синами світла". Це і виписав поет у "Неофітах":

...А ти

Возстав од гроба, Слово встало,

І слово правди понесли

По всій невольничій землі

Твої апостоли святії

[...]

І тихим, добрим, кротким словом

Благовістив їм слово нове,

Любов, і правду і добро,

Добро найкращеє у світі,

То братолюбіє ("Неофіти").

Як для Шевченка, так і для Донцова екзистенційно неприйнятними були люди з роздвоєною психікою, нецілісні та непослідовні, про яких найкраще висловився апостол Яків: "Двоєдушні люди нетверді в путях своїх", тобто люди з роздвоєною думкою, що не знають, де правда, де брехня, ні за ким, ні кудою йти, і з роздвоєною душею – які не вміють всім серцем горіти вірою і поривом до одного, хитаючись між добром і злом, між правим і лівим, – завше будуть нетверді в путях своїх..." [Св. П., Послання Якова, с. 79]. Саме апостолові Якову належить часто вживана у Шевченка містична словосполука "слово правди": "Він забажав нас породити словом правди, щоб ми були немов первістками його створінь" [Св. П., Послання Якова, с. 284].

Особливий контакт у поета з Божою Матір'ю. Донцов загострює увагу на поетовому проханні-молитві до Діви Марії подати "святеє слово" як "правди голос новий", аби вогненною силою цього слова, себто через його природу Святого Духа змінювати українських людей на їхній землі – бо це слово, як ладан у кадилі, очищує, відводить нещастя і, за Авіценною, закріплює єство. Звідси унікальна Шевченкова метафора слова як "божого кадила, кадила істини". Це метафоричне "Божеє кадило істини" Донцов протиставляє "брехливим словам лжевчителів "современних вогнів"" [4, с. 185], що і сьогодні штучно піротехнізують у новітніх теоріях про комунікативно-прагматичну природу слова та мови:

Пошли мені святеє слово,

Святої правди голос новий!

І слово розумом святим

І оживи, і просвіти!

[...]

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило,

І на Украйні понеслось,

І на Україні святилось

Те слово, божеє кадило,

Кадило істини. Амінь ("Неофіти", 1857).

У поемі "Марія" сповна здійснився заклик поета силою вогненного, себто одухотвореного слова розвіяти людський страх та зневіру:

І ти, великая в женах!

І їх униніє, і страх

Розвіяла, мов ту полову,

Своїм святим огненним словом! ("Марія", 1859).

Містичне Шевченкове звернення до Бога має виразне національне звучання, висловлене через присвійний займенник наш у поєднанні з абсолютними синонімами правда – слово:

Недавно я поза Уралом

Блукав і Господа благав,

Щоб наша правда не пропала,

Щоб наше слово не вмирало;

І виблагав. Господь послав

Тебе нам, кроткого пророка... ("Марку Вовчку", 1859).

Не випадково містична функція слова найповніше розкрита в останній період творчости у творах біблійної тематики "Неофітах" та "Марії". Як зауважив Ю. Шевельов, "то були роки, повні біблійних видінь, які віщували криваву кару, помсту, що мала впасти на грішників та експлуататорів...": "Вас найде...всюди правда-мста..." ("Осії. Глава ХIV") [13, с. 90].

Було б дивно, коли б Донцов не нанизав на цю Шевченкову "правду-мсту" словесні імперативи своїх улюблених мислителів пізнього Середньовіччя, зокрема Лазаря Барановича з його збіркою "Меч духовний", де зазначено: "Сам же імій в устах своїх меч – воюющую свою Церкву... Сам Христос приіде з небес в мир цей з мечем, глаголя: не приідох воврещи мир, но меч"1. Вторить йому і знаменитий проповідник Йоаникій Галятовський (збірка "Ключ розуміння"), на думку Донцова, "ще більш містичною мовою на ту саму тему": "Нація українська живе під небесним знаком Скорпіона, а той неласкавий і гнівний скорпіон своїм небесним впливом спонукає народ український до війни" – на боротьбу духову і оружну проти варварів, кріплячи "серце вірою, а ум кріпостю"... [4, с. 196-197]. Шевченко, впевнений Донцов, знав, за Макарієм Великим, що – "де Дух Святий, там, мов тінь, ідуть гоненія і брань". І тільки "святим огненним словом" можна зробити з трупів – живих людей, створених на Божу подобу, активних борців за свободу [4, с. 87].

Містичність Шевченкового слова у сяганні його божественних джерел, в оперті на біблійні тези як єдино правдиву основу людського буття і в усвідомленні власної місії. За Донцовим, поетова віра була непорушна, "і ясна кожному, хто, як колись, братчики, – бачать над головою поета незримий вогонь, що зійшов на нього згори, полум'яний язик, який колись зійшов на апостолів, і дав їм силу змінити обличчя нашого світу", "пламенем взялось" його слово пророка, "трубним гласом" звістував він їм Правду, відкриту його віщому зорові" [4, с. 81, 23]. Спілкуючись зі Словом-Богом, Дівою Марією, апостолами та пророками, Шевченко сам своєю одержимою словотворчою діяльністю та непохитною біблійною вірою набув статусу національного пророка: "Він сам мав інтенсивну віру у своє призначення пророка, що має збудити своїм словом "приспану" Україну. Вірить, що його слова, його дума "огнем-сльозою упаде колись на землю", воскресаючи мертвих душею" [4, с. 185]. Суголосні з Донцовськими і слова Є. Сверстюка: "Бог послав його з великою місією слова, щоб він зійшов на ту гору з самісіньких низин. Усе тут ясно, усе, як притча" [10, с. 354].

Креативне слово

За Донцовим, Шевченко "вогнем – розпеченим залізом свого слова – прийшов [...] гоїти рани анемічної сучасности", він "...розпанахував гниле серце вогнем свого слова", "проганяв диявола словом" [4, c. 205, 216]. Ця одержима поетова праця лікаря-учителя-езотерика-пророка мала за основу креативне трактування природи слова: а) первинність духового чинника над матеріяльним: "Слово, натхнуте вірою в свою силу, в примат духового чинника – творить дива, і в життю людини і нації. Він це знав, знав, що Вища сила, яку прикликали до себе євангельські хворі, сила незрима, духова, – лікувала фізичні недуги і душевні, творила дива і в царині фізичній" [4, с. 79];

б) національна окремішність через слово у протиставленні свій – чужий: "Прийшов час, те слово ожило, пламенем взялось і запалило оселі займанців...", "лукавим їх словам не треба йняти віри" – звідси одна з основних максимів Шевченка: "любови хто не має до рідної країни, – той серцем дід, каліка" [4, с. 69, 194].

Шевченків примат духового первня над матеріяльним, втіленим у слові, сягає древніх філософсько-релігійних систем, зокрема суджень Геракліта та Платона. Як спостеріг Донцов, "життєва філософія Шевченка – це була філософія Геракліта Ефеського і та, яку знайшов у старій, головно релігійній нашій літературі. Він хотів, щоб з його слова виросли "мечі обоюдні", і чи не сказав св. Павло, що "слово Божіє" – це меч духовий?. "Все йде, все минає", – вчив поет, як і Геракліт. Мотором життя, рушійною його динамічною силою не є матерія, вічно мінлива у своїх виявах і формах, а незримий духовий чинник, "вічний без краю" [4, с. 33]. Інакше, видиме тимчасове, незриме – вічне. Не випадково тим Гераклітовим висловом розпочинаються знамениті "Гайдамаки" поета, історія повстанчого духу яких невмируща, про що свідчить пам'ять-оповідь самого поета, почерпнута зі спогадів свого діда й адресована наступним поколінням як історія, що насправді не минає, а духотворить. Приклад цього Холодноярівське повстання у час московсько-більшовицької окупації 1917-1921 рр. Прикметно, що у "Гайдамаках" маємо чи не найяскравіші мазки про слово не лише як "сльозу" – що може бути ще чистіше і щиріше за неї? – але про "розумне ваше слово / Брехнею підбите" і про "раду лукаву" з її "мертвим словом" як Шевченкову реакцію на рекомендацію йому писати російською мовою... Так невидимо-духове неминуче трансформується в духово-національне, якому поет складає найвищу шану у цьому самому творі: "Не одцуравсь того слова, / Що мати співала..." – родинна історія як історія одуховленої нації.

Ідеологію його вулканічних "Гайдамаків" блискуче виповів Донцов: "Що ліпше боротьба від цвинтарної тиші миру. Що ліпше і доцільніше віра від сумніву. Що нема минулого, яке б не стало майбутнім для тих, що хочуть його воскресити. Що єдиною вартісною річчю на світі є творча думка, посилена вірою ("фантазія", як він її звав), яка формує життя. Що нема ні неможливого, ні можливого, лише бажане, в яке віриться гарячою, безсумнівною вірою" [4, с. 205]. Донцов наголошує на Шевченковій безмірній вірі в творчу силу думки. Поет казав: "Міцно захотів – наполовину зробив" – і тут вона – сила духового первня над матеріяльним [4, с. 151-152]. За Платоном, Слово має силу безпосереднього переконання – як Краса, Слава, Насолода [3, с. 638]. У Шевченка це ще більша міра насолоди: "Слово моє, сльози мої, / Раю ти мій, раю!" ("Чигрине, Чигрине", 1844).

Проте найпрямішим джерелом Шевченкового усвідомлення креативности слова, безсумнівно, є Біблія, зокрема повчання Ісуса Христа: "А кожний, хто слухає ці мої слова й не виконує їх, подібний до необачного чоловіка, який збудував свій дім на піску", "...і він словом вигнав духів і зцілив усіх недужих" [Св. П., Євангеліє від Матея, с. 15] та розмисли апостола Якова: "Будьте виконавцями слова, а не лише слухачами, самі себе обманюючи. Бо хто лише слухає слово, але його не чинить, той подібний до чоловіка, що розглядає у дзеркалі обличчя, яке має від природи: ледве поглянув на самого себе, відійшов і зараз же забув, який він" [Св. П., Послання Якова, с. 284]. Найповнішу картину перетворення світу через Слово-Правду Шевченко змальовує у своєму біблійно натхненому творі "Ісая. Глава 35". Донцов, акцентуючи на креативності слова, аналізує цей твір у контексті панування темних сил над Україною, які можливо усунути лише знову відшукавши шлях до Холодного Яру з допомогою власного Слова-Правди, а не фальшивих ідолів та пророків [4, с. 186]:

Тоді, як, Господи, святая

На землю правда прилетить

Хоч на годиночку спочить,

Незрячі прозрять, а кривиє,

Мов сарна з гаю, помайнуть.

Німим отверзуться уста;

Прорветься слово, як вода.

І дебрь-пустиня неполита,

Зцілющою водою вмита,

Прокинеться; і потечуть

Веселі ріки, а озера

Кругом гаями поростуть,

Веселим птаством оживуть ("Ісая. Глава 35", 1859).

Національна окремішність через слово у протиставленні свій – чужий – це другий напрям Шевченкового трактування креативности слова. Гадаємо, поет інтуїтивно відчував внутрішню форму цієї лексеми, себто її етимологію – слово як щось винятково своє: "В своїй хаті своя й правда, / І сила, і воля" і водночас часте протиставлення слов'янства "німецькій пучині":

І брат з братом обнялися

І проговорили

Слово тихої любови

Навіки і віки!

І потекли в одно море

Слов'янськії ріки! ("Єретик", 1845).

В етимології макроетноніма слов'яни закодовано тисячолітню норму їхнього самоототожнення, а саме тих, що ясно говорять, тобто "свої", "наші". Тих "своїх" об'єднувала передусім зрозумілість мови, що прочитуємо з етимології слов'яни – від "слыть, слову/слыву" у значенні "чути, слухати, бути зрозумілим". Звідси і спільнослов'янський апелятив свобода (слобода) як сукупності своїх, належности до свого роду, що "сягає ідеології древнього роду". Отже, головна вісь пізнання свідомости древнього часу – це дихотомія "своє" – "чуже" передусім через слово [12, с. 8, 90, 175, 177, 210, 226]. Вперше це теоретично виписано, а відтак перетворено в мітологему у "Прогласі" Константина Філософа: слов'яни володіють своїм словом, на відміну від німців – німих і невігласів (без голосу): "слышите оубо, народи слов\ньсти. Слышите слово; от Бога бо придє" [9, с. 127].

Відтак Шевченко здійснює виняткову свою національну креативність слова, виражаючи її в легкій і приступній метафорі обробітку власної землі – але духового поля, що взорована на Ісусову притчу про сіяча, у якій поет є тим "хто слухає і розуміє слово, і плід приносить; і видає один у сто разів..." [Св. П., Євангеліє від Матея, с. 22-23]:

...Орю

Свій переліг – убогу ниву!

Та сію слово. Добрі жнива

Колись то будуть.

[...]

Чи не дурю себе я знову

Своїм химерним добрим словом?

Дурю! Бо лучче одурить

Себе-таки, себе самого,

Ніж з ворогом по правді жить

І всує нарікать на Бога! ("Не нарікаю я на Бога...", 1860).

Поет виповідає типову для нього і Донцова категоричну неприйнятність вирішального впливу зовнішнього світу, компромісів та філософії меншого зла – ворога не буває меншого чи більшого, і не ворог провина тобі: "Не тому терплять люди, що гноблять їх царі, а тому їх гноблять, що дрібніють вони душею" [7, с. 525]. Головний третейський суддя у буттєвих шуканнях та утвердженні – це внутрішньо відчуте "своє химерне добре слово". А відтак особливий, подвійний наголос на собі самому на своєму виборі, своєму слові ("Себе-таки, себе самого..."). В інших творах ця індивідуальна парадигма буття, підлегла лише Господові як Слову, виражена в присвійних займенниках наш та моя:

Праведная душе! прийми мою мову,

Не мудру, та щиру ("На вічну пам'ять Котляревському", 1838).

Наша дума, наша пісня2

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Без золота, без каменю,

Без хитрої мови,

А голосна та правдива,

Як Господа слово ("До Основ'яненка", 1839).

Ці два уривки містять експресивне означення мови та слова як "не мудрих" і "не хитрих". Помилково шукати семантику цих лексем у їхньому прямому значенні. Джерело такої атрибутивности – містичні ідеї з послань апостола Павла про те, що "Бог правдомовний, а кожний чоловік брехливий". Писано бо: "Знищу мудрість мудрих і розум розумних знівечу!" [Св. П., Послання апостола Павла, с. 192, 208]. Знаковим у поета є прикметник хитрий. Словник староукраїнської мови ХIV – ХV століття не містить цієї лексеми, хіба її похідники хитрє, хитрость зі значенням "лукаво", "лукавство" [ССУМ ХIV-ХV, т. 2, с. 507], що має також значення "грішний, нечестивий; біс, диявол", первісно походячи від псл. lokavъ "вигнутий, кривий; хитрий, підступний" [ЕСУМ, т. 3, т. 303]. Отже, з огляду на містичний релігійний дискурс Шевченкових творів та його блискуче знання Біблії, маємо протиставне вживання не хитрого і не мудрого слова як божого, а не грішного: "Нехай ніхто себе не обманює! Як комусь із вас здається, що він мудрий у цьому віці, хай дурним стане, щоб зробитися мудрим; бо мудрість цього світу – глупота в Бога. Написано бо: "Він ловить мудрих їхніми хитрощами"; і ще: "Господь знає думки мудрих, що вони марні" [Св. П., Послання апостола Павла, с. 210]. В українській літературі ці ідеї глибоко розвинув у своїй творчості один з улюблених Донцовських авторів пізнього Середньовіччя Іван Вишенський, що постійно апелює до апостола Павла (як свого вчителя) в тій частині його послань, де мудрість світу цього протиставлено силі Божій: "И слово мое и пропов\дь моя не по препрению челов\ческия мудрости словесех, но вь явлении духа и силы, бо в\ра ваша не в мудрости челов\честв\й, но в сил\ божий будет" [2, с. 205].

Чи не найвищої протиставности своє слово чужому набуває в уривкові з "Гайдамаків", де виписано екзистенційний антагонізм через займенниково-іменниковий концепт ваше слово та головне вістря Шевченкового буття я, себе, моїй, здійснене "у моїй хатині" – власним, ні від кого не залежним місцем під сонцем:

Спасибі за раду.

Теплий кожух, тілько шкода -

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

Вибачайте... кричіть собі,

Я слухать не буду,

Та й до себе не покличу.

Ви розумні люди -

А я дурень, один собі

У моїй хатині

Заспіваю, заридаю,

Як мала дитина.

А далі – силою цього свого слова – розгортається широка панорама гайдамацького повстання. Поет радіє, що герой його, одержимий містичною любов'ю, правдою та родовою пам'яттю,

Не одцуравсь того слова,

Що мати співала,

Як малого повивала,

З малим розмовляла;

Не одцуравсь того слова,

Що про Україну

Сліпий старець, сумуючи,

Співає під тином.

Любить її, думу правди,

Козацькую славу,

Любить її.

Подальше розгортання теми загрозливої чужости звучить у рядках осуду лжевчителів ("Були лжепророки в народі, і у нас будуть лжевчителі. І многі підуть за їх пагубною наукою", "Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині – вовки хижі" [Євангеліє від Матея, с. 14]):

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику силу,

Та й більш нічого ("І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам...", 1845).

Шевченкове слово у його головній креативно-містичній функції чинило глобальний поділ, абсолютно не співмірний з реальністю: на живих та мертвих у значенні ідеальних, що одержимі Словом-Духом, та матеріяльних, визначених словом як номінацією та комунікацією. Це найкраще найгострішими почуттями висловив Григорій Квітка-Основ'яненко: "Шевченко широко обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою, і з того часу всі у нас поділилися на живих і мертвих, непрозрілих і на воскреслих..." [4, с. 76].

Дуалістичне слово:

слова-правда (тому що Бог) – слово-лжа (тому що від лукавого)

Цей світ дуалістичний. У нашому випадкові не в сенсі єдности двох першоначал – духу і матерії, а в сенсі його внутрішнього роздвоєння. Апостол Яків промовляє: язиком "ми благословляємо Господа й Отця і ним кленемо людей, що створені на подобу Божу. З тих самих уст виходить благословення і прокляття. Не слід, брати мої, щоб це так було. Хіба криниця з одного джерела б'є солодким і гірким?" [Св. П., Послання апостола Якова, с. 286].

Йдеться також про слабкість людської природи, що не вміє дійти згоди сама з собою і визначити гармонійної системи цінностей, позаяк "на місце "розума святого" поставлено "людський розум". Донцов зауважує, як висміював поет тих, що своїми ""лукавими устами й язиком велеречивим" – "возвеличили на диво розум наш і наш язик", та ще й кидали зухвалий виклик Творцеві – "тай де той пан, що нам закаже і думать так і говорить"? Як глузував з тих лжевчителів нашого "прогресивного" віку, які безумно твердили, що "немає Бога, тільки я"! – тільки вони і тільки їх плотський розум! Як пророче ворожив їм Шевченко, що хутко скаже той "пан" своє Слово, а тоді "пониче наче стоптана трава" і "думка їх, і їх слова""... [4, с. 77].

Про це слово-лжу з притаманним Шевченкові випіканням ран ідеться у біблійному "Подражанії 11 псалму". Поет сягає первинного джерела (Псалом 11-14), аби донести до загалу всю трагедію слідування народу за "лукавими" та "медоточивими устами", що, на жаль, завжди актуально:

2.Спаси, о Господи! Бо побожних дедалі менше,

бо правда з-поміж людей зникла.

3. Брехню один одному точать,

базікають облесливими словами й

нещирим серцем.

4. Нехай Господь заціпить усі уста

лестиві,

язик велеречивий тих, що кажуть:

5. "Нашим язиком ми чудеса проявимо,

і в нас є губи! Хто пан над нами?".

6. "Задля горя нужденних і зідхань бідних

ось я встану, – каже Господь, -

я дам спасіння тому, хто його прагне".

7. Слова Господні – слова щирі,

випробуване срібло, очищене від

землі, сім раз перелите.

8. Ти сохраниш, Господи, нас;

ти збережеш нас від цього роду й повіки.

9. Навколо грішники кружляють,

коли підлота людська виноситься (Псалом 11-14, с. 624)

І псалом-джерело, і Шевченкове наслідування, чи по-церковнослов'янському – подражаніє, найбільш антагоністичний твір у сенсі зудару Божої Правди-Слова і людського слова-лжі з безперечною Божою перемогою Слова як сторожі народу. Апостол Яків людський язик називає "вогнем пекельним" і "світом неправди": "Язика ж ніхто з людей не може вгамувати: він зло, що спокою не знає, наповнений смертельною отрутою" [Св. П., Послання апостола Якова, с. 286]. Цю "смертельну отруту" і Шевченко, і Донцов слушно вбачають у лжепророках, які люд "ловитимуть лестивими словами" – і за ними побіжить збаламучена юрба, серед яких і так звана змиршавіла "прогресивна "еліта" Заходу, з її політичними катедрами, де засіли люди зі звихненим мозком, з охлялим серцем, зі спаралізованою волею", а також "агенти московської орди..." [4, с. 197-198]. Кожному часові своє протистояння і сюжетні перипетії, одвічне, однак, протиборство між словом-правдою і словом-лжею. І тільки контакт з Божою силою, "що зветься молитвою", "убезпечить твердість душевну". На засланні Шевченко писав: "...така жахлива безнадійність, що тільки одна християнська філософія спроможна боротися з нею" [5, с. 261].

Поет, використовуючи біблійну колізію, емоційно посилює свій твір через пекучу метафорику: "кують кайдани в серці", в'їдливий сарказм "Цілуються і часу ждуть, / Чи швидко брата в домовині / З гостей на цвинтар понесуть?" із блискуче переданим торжеством жертовної Божої сили "Ради їх, / Людей закованих моїх / Убогих, нищих". Найвища нота піднесення знедоленого народу через Слово-Правду звучить у життєствердному церковнослов'янізмі "возвеличу" поряд з антонімом "малих":

...Возвеличу

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю слово. І пониче,

Неначе стоптана трава,

І думка ваша, і слова.

Неначе срібло куте, бите

І семикрати перелите

Огнем в горнилі, – словеса

Твої, о Господи, такії.

Розкинь же їх, твої святиє

По всій землі. І чудесам

Твоїм увірують на світі

Твої малі убогі діти! ("Подражаніє 11 псалму", 1859).

Як до істинного джерела звертається Шевченко до пророка Осії, що застерігає від молитви земним неправдивим богам, себто від втрати правдивих буттєвих цінностей: "Візьміть слова з собою й поверніться до Господа. Скажіть йому: "Прости всю беззаконність! Прийми те, що добре, і ми принесемо плід уст наших. [...] діла рук наших не називатимемо більше нашими богами..." [Св. П., Книги пророків: Осії, с. 1030]. Поет, як стверджує Донцов, "був до глибини душі перейнятий думкою про примат духового первня над матеріяльним, певний безмежної креативної, творчої, ефективної сили натхнутої вірою думки, креативної сили слова. "Нове слово", яке "надхне, накличе, нажене" воскресла правда й "між люди криком пронесе", – таке слово, – був він певний, – "і люд окрадений спасе" [4, с. 79]:

Скажи їм ось що: "Брешуть боги,

Ті ідоли в чужих чертогах,

Скажи, що правда оживе,

Натхне, накличе, нажене

Не ветхеє, не древлє слово

Розтленноє, а слово нове

Між людьми криком пронесе

І люд окрадений спасе

Од ласки царської... ("Осії. Глава ХIV", 1859).

Водночас чи не найвищу девальвацію слова описано у гостросатиричному творі "Мені здається, я не знаю" (1850), де поет висміює і викриває тих, що "купалися в гріхах", що "Ріками сльози розлили, / А кров морями" – і самі неминуче стали жертвами власного зла:

Де ж слава ваша?? На словах!

Де власть великая? В склепах,

В склепах, повалених катами,

Такими ж самими, як ви,

Жили ви лютими звірами,

А в свині перейшли!...

Натомість, як уже зазначено вище, "Правди слово, / Святої правди і любови..." втілює себе через дві зазначені функції – містичну і креатину. Воно завжди знаходитиме благодатну ниву, щоб плодоносити. У "Неофітах" "слово правди" свого сина переймає матір:

І ти слова його живії

В живую душу прийняла...

І на торжища, і в чертоги

Живого істинного бога

Ти слово правди понесла ("Неофіти").

У житті нашої нації світло цієї "своєї Правди" "запалив Шевченко словом своїм, закликаючи із многих "званих" немногих "зібраних" на боротьбу зі "сліпими вождями сліпих" і з сучасними і "грядучими тиранами" України і світу, за якими – у страшну заповіджену ним годину побіжить збаламучена юрба" [4, с. 197-198]. Сама присутність у нашій культурі людини, що в цьому розтерзано-дуалістичному світі за найбезнадійніших політичних обставин і морального зміління людини, не вагаючись, заякорилась у Божі глибини абсолюту ("...в духовій діяльності середня дорога веде до нічого. Волів рішучий удар обухом, аніж дерев'яну пилу чеканя" [4, с. 154-155]) є голосним дороговказом. Не всі, що слухають, почують це.

______

Література

1. Ващенко В. С. Епітети поетичної мови Т. Г. Шевченка: Словник-покажчик. – Дніпропетровськ, 1982.

2. Вишенський Іван. Твори. – К., 1959. – 267 с.

3. Дзюба І. М. Тарас Шевченко. Життя і творчість. – К., 2008. – 720 с.

4. Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. – Стрий, 2008. – 230 с.

5. Донцов Дмитро. Хрестом і мечем. Твори. – Тернопіль, 2010. – 316 с.

6. Донцов Дмитро. Шевченко і наша генерація // Літературна есеїстка. – Дрогобич, 2010. – С. 27-36.

7. Донцов Дмитро. Ідеї Шевченка про Бога і націю // Літературна есеїстка. – Дрогобич, 2010. – С. 522-526.

8. Конкордація поетичних творів Тараса Шевченка / Ред. й упорядн. О. Ільницького, Ю. Гавриша. – Едмонтон – Торонто, 2001. – Т. 3, 4.

9. Мечковская Н. Б., Супрун А. Е. Знания о языке в средневековой культуре южных и западнях славян // История лингвистических учений. Позднее средневековье / Отв. ред. А. В. Десницкая. – Санкт-Петербург, 1991. – С. 125-181.

10. Сверстюк Євген. Рік високого сонця // На святі надій. Вибране. – К., 1999. – С. 321-368.

11. Словник мови Шевченка: У двох томах. – К., 1964. – Т. II.

12. Трубачев О. Н. Этногенез и культура древнейших славян. Лингвистические исследования. – М., 1991. – 271 с.

13. Шевельов Юрій. 1860 рік у творчості Тараса Шевченка // Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка. Праці філологічної секції. – Львів, 1992. – Т. ССХХIV. – С. 89-106.

Умовні скорочення

Св. П. – Святе Письмо старого та нового завіту. Повний переклад, здійснений за оригінальними єврейськими, арамійськими та грецькими текстами. За дозволом Церковної Влади. – Ukrainian Bible 63 DC, United Bible Societies, 1991.

ССУМ ХIV-ХV – Словник староукраїнської мови ХIV-ХV ст.: У двох томах. – К., 1977-1978.

ЕСУМ – Етимологічний словник української мови: У семи томах / За ред. О.С. Мельничука. – К., 1982-2006. – Т. 1-5.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.