ІВАН МАЗЕПА (20.03.1639-21.09.1709 рр.): предтеча народної української мови
Двадцятидвохлітнє правління Івана Мазепи (1687-1709 рр.) розпочалось із його підписання з московськими царями Іваном, Петром та царівною Софією руйнівних для України Коломацьких статей (1687 р.), у 19-й із яких закладено нову суспільно-політичну основу знищення "прирожденного руского язика". У ній ішлося про те, аби "народъ малороссійский всякими міри и способи з великороссійскомъ народомъ соединят и в неразорванное кріпкое согласіе проводит супружествомъ и иным повеленіем, чтобъ были под одною ихъ царскаго пресвітлаго величества державою, обще, яко единой христіанской віры, и нихто би таких голосовъ не испущалъ, что Малороссійской край гетманского регименту, а отзивались би везде единогласно ихъ царскаго пресвітлаго величества самодержавной держави, гетман и старшина, народ малороссійской обще с великороссійским народом, и вольной переход жителем из Малороссійских городов в Великороссийскіе городы и міста" [УМ I, с. 60]. Не варто доводити, що злиття народів та держав як основна ідея цього припису – це не просто злиття мов, а насадження мови колонізатора і знищення корінної мови. Отже, ці статті "були дальшим кроком на шляху обмеження державних прав України". Як зауважив Олександер Оглоблин, "це позначилося навіть на формальній стороні "Коломацьких статей". Після деяких пактів поруч із традиційною формулою: "и гетман, и вся старшина, и Войско Запорожское, и народ Малороссійскій на их царской милости били челом" з'являється новий додаток: "и приняли то с радостью" (пакти II, IV,VI, ХII); а в кінці статей: "пріемлем радостно" [Оглоблин 2001, с. 78].
З лінгвістичного погляду це далеко не "формальна сторона", а нова когнітивна модель, що насильно вривалася в життя українців, облудно переназиваючи поняття: вимушений крок укладення Коломацьких статей у воєнних умовах з боку українців потрактовано як "радость"... Згодом таке перевернуте переназивання українсько-московських взаємин стане основним у політиці двох антагоністичних за укладом держав і способів сприйняття світу – демократичного і деспотичного.
Проте доконечно цим статтям не судилося ствердитися. Зокрема, у своєму доносі на Мазепу Василь Кочубей із гіркотою ремствував, що з вини Мазепи цей припис мав прямо протилежну дію: "На Коломацкой раді соглашено было, абы малороссійскіе люде з великороссійскими людми между собою сватовством пріятельским и в приіязнь свойства для стислійшой любви обязувалися; а теперь гетман через увесь час гетманства своего не тилко в обязательство свойства и пріязни стислой входити не допускает, але с прилучившийся окказіи малороссійским людям з великороссійскими свободно привитатися зазорствует, а в дом на хліб и солъ зазвати всеціло не попущает, кладучи о тое свой гнів и уразу гнівливую, чрез що не тилко пріязни, але и знаемость малороссійским з великороссійскими приходити невозможно, про то малороссійским з великороссійскими не близкость до пріязні, но удаленіе и незнаемость умножается" [ДМ, с. 389]. Показово і те, що саме Кочубей та Іван Іскра, на відміну від Мазепи, підписуючи свого доноса на гетьмана, підписалися так, як це робили питомі мешканці Московії, використовуючи лексему – соціяльно-ментальний маркер – раб: "Вашего Царского Пресвітлаго Величества вірніи раби и подножіе, Василій Кочубей, судіа, Иван Іскра, полковник [ДМ, с. 395].
Характерна щодо цього титулатура самого гетьмана Мазепи, що виявлена одинадцятьма способами, серед яких найпоширеніший: "Гетманъ з Войском ихъ царского величества Запорозким", відтак "Пресвітлійших и державнійших великих государей и царей и великих князей Іоана Алексіевича, Петра Алексіевича и великие государини благовірнія Софій Алексіевни всея великия и Малыя и Білия Россій самодержцев Пресвітлого величества подданій Войска Запорожского обоихъ сторонъ Днепра гетман" [УМ I, с. 36-37]. Часом титулатура місить термін подданий: "...всея Великия и Малия и Білия Росси Самодержцев Их Царского Пресвітлаго Величества подданой Войска Запорожского обоих сторон Днепра гетман Иван Степанович Мазепа" [ДМ, с. 13, 23], а також наголошення на своєму підданстві: "мні, подданому" [ДМ, с. 195], як і заявляв про це Петро I у листах до Мазепи (див. вище). Подекуди у титулятурі використано додаткові означення та ієрархічно знакові лексеми слуга, подножек, відомі з часів польської залежности українських гетьманів: "Вашого Црского Пресвітлого Величества вірный подданій и найнижайший слуга Иван Мазепа, гетман Войска Его Царского Пресвітлого Величества Запорожского", "Вашего Царского Величества врный подданный, наинижайшій слуга и подножок Иван Мазепа, гетман" [ДМ, с. 196, 202-203, 225; 222, 224]. Попри те, цілком переважає соціяльно нейтральна титулатура "Иоан Мазепа, гетман, з войском Его Царского Пресвітлого Величества Запорожским" [ДМ, с. 14-23, 28, 47-77], і жодного разу не вжито соціяльно ієрархічної та маркованої лексеми раб, звичної для питомих мешканців Московської держави, незалежно від статусу дописувача.
Запроваджений до вжитку у другій чверті ХVII ст. термін малороссійский у документах доби Мазепи стає типовим. Зокрема, в універсалах, наказах, листах, розпорядженнях гетьмана (у двох частинах УМ поміщено 850 наказових документів та 900 документів за ДМ) його вжито понад 130 разів у такому характерному сполученні: "з малороссійских старшого и меньшого товариства", "в посполитых малороссийских городах и селах", "малоросийских войск", "близько границ малороссійських", "народом малороссійским", "всего малороссійского поспольства", "жителям малороссійским", "к Малороссійскому краю", "малороссійским людем", "малороссійским сином", "сын малороссійскои отчизны" [ДМ, с. 25, 27, 202, 223, 254-255, 263, 265, 269, 519, 518]; "народу малороссійскому", "малороссійских городіх", "малороссійских жителей" [УМ I, с. 47, 51, 55]. Лише раз у допиті Григорія Герцика щодо його участи у начебто зраді Івана Мазепи (1721 р.) засвідчено етнонім малоросіянин у формі множини: "переіхало туды-ж малоросіян..." [ДМ, с. 738].
Часто вживаним є термін Мала Росія (понад 100 разів), передусім через використання його у титулатурі московського царя та руського митрополита, у типовому діловому кліше, вживаному найпослідовніше від 1688 до 1701 рр.: "...иміючи власт в Малой Россіи всякие утвержати права и устроевати порядки" [УМ I, 149], "маючи мы гетманъ власть в Малороссии всякие порадки устроевати" [УМ II, 91], відтак у різних словосполуках в універсалах, наказах, листах, розпорядженнях Івана Мазепи: "...в отчизну нашу Малую Россію" (із листа Мазепи, 1696 р.), "...в Малую Россію на обыклое містце" (із листа Мазепи, 1704 р.), і набагато рідше (близько двадцятьох разів) в інших документах аналізованої доби: "отчизна наша, Малая Россія" [ДМ, с. 340].
Водночас у листах гетьмана Мазепи вперше натрапляємо на майбутній хоронім Україна, написаний з великої букви, а також поширену словотвірну модель на -ець (-ц-і) у назвах мешканців Криму: кримці, що тепер під російським впливом заступлено суфіксом -чан-и: кримчани: "Листи гетманскiе полковнику Новицкому, о предосторожностяхъ, по случаю ожидаемаго вторженiя Крымцев въ Малороссійскую Украину" (1681 р.) [ДМ, с. 164]. Ту саму словотвірну модель спостерігаємо у відписці гетьмана Мазепи до Федора Головіна: "...чрез крымвцов, нагайцов и кубанцов" [ДМ, с. 207]. Термін Україна стосувався переважно територій, що лежали на кордонах Київського та Галицького князівств, що і підтверджує лексикографічне джерело ХIV-ХV ст.ст., де слово краи (див. структуру у-краи-ин (а) ) означало: " (гранична лінія) край, межа; (пограничний район держави) пограниччя, окраїна; (озера) берег" [ССУМ 2, 508]. Саме цей Середньонаддніпрянський терен, що лежав на пограниччі між ісламом та християнством, дав початок козацькому феномену, названому просторовим поняттям, апелятивом україна (зауважу, що суфікс -ін- (-ин-) є носієм двох значень: зменшености, пор. діл – долина, низ – низина, а також значення просторової конкретизації). У процесі розвитку козацького руху термін Україна обіймав щораз більшу територію, аж поки не став власною назвою нашої держави – хоронімом, а відтак сучасним політонімом.
Характерно співвідноситься вживання терміна Україна у документах, що вийшли з-під руки Мазепи (понад двадцять разів): "из Украины росийской волынской", "я с войском отдалюся от Украйны в полк Стародубской", "внутрь Украйны с войском", "...чтобы отнято было от Украйны", "чтоб малороссійскую Украйну к совершенной вірности к Царскому Величеству привесть" [ДМ, с. 202, 246, 247, 263, 269] – і понад сімдесят разів у документації доби Мазепи, що засвідчує прогресивну тенденцію поширення цього терміна: "обнявши в свою державу Украину", "Украйна, отчизна наша", "милой отчизны Украйны нашой", "Москва мает у крпкую роботу взятии всю малороссійскую Украйну" [ДМ, с. 297, 337, 344, 382], "въ свою державу Украину" (з універсалу чернігівського полковника Якова Лизогуба) [УМ I, 565], "до успокоения войны на Украйне" [УМ II, с. 447] (з інструкції Якима Сомка 1662 р.). Найбагатший текст на вживання хороніма Україна та його похідника українский (по п'ять разів) – це документ "Таємних переговорів троцького каштеляна Михайла Казиміра Котєла з гетьманським представником, стародубським писарем Опанасом Покорськм" (1703 р.), у якому йдеться, що "далій под царем [...] Украині прожитии невозможно", "далій Украині под ярмом московским не подобно", "дабы Украина в такой же волности [...] цвітет Корона полская и К[...]Литовское". Шість разів цей хоронім ужито в зізнанні Данила Апостола: "такими ж правами Украина щитилася" [ДМ, с. 266, 410].
Закономірними, але ще не частотними є словотвірні похідники від аналізованого хороніма украинский, рідше украинный, украйные: "всего народу Украинского", "...волность украинскую", "гетманов украинских", "весъ край Украинскій відает"; "...и всею Украинною Казацкою...", "украинным и казацким городам...", "гетмана украинного", "тылько под городи Украйные, для облову своего ненасытимого" [ДМ, с. 266, 269, 378, 748, 945, 177], "в украйних городіх" [УМ I, с. 55], "и народу Малоросиіского Украинского обявити подданство и благодареніе его царскому пресвітлому величеству..." [УМ II, с. 480].
На цьому тлі зрідка вжито історичного хороніма Русь та його похідника руський, як це, зокрема, було у документації гетьмана Івана Виговського. Натомість цей термін використано лише називаючи Галичину: "Руского воеводства и земли Львовской часть" [ДМ, с. 219], "воеводі руському и к преп. епископу львовскому" [ДМ, с. 280-281, 388]. Уживаний він і в художній творчості, зокрема в Івана Величковського: "руским языком", "русскіє способы вынайдуючи" [ДМ, с. 518], у "Пісні про Перекоп" та "Похвалі Шангирею салтану" (1691 рр.) Никифора Поплонського кілька разів використано як хоронім чи етнонім: "...і с Русью мирились" [ДМ, с. 535], у заповіті Пантелеймона Радича (1701 р.): "Библия русская", "бесіди руские" [ДМ, с. 990], а також як звичне кліше офіційно-ділового стилю у купчих записах: "и так се в собі писмом руским писаний мает" [ДМ, с. 1030-1033]. Уперше в документації Мазепи вжито етнонім москаль: "мы для самого москаля непріятелей шведов на главах наших полских держим" [ДМ, с. 267].
Документи доби гетьмана Мазепи писані староукраїнською (руською) мовою зі звичним формулюванням у разі перекладу їх московською мовою, зокрема у його листах: "Список с листа белоруского письма каков писал к великим государем царем и великим князем Иоанну Алексеевичю Петру Алексеевичю и великой государыне благоверной царевне и великой княжне Софии Алексеевне всеа Великия и Малыя и Белыя России самодержцем Войска Запорожского обоих сторон Днепра гетман Иван Степанович Мазепа..." [ЛМ, с. 86, 103, 119, 125, 127, 138, 139, 160]. Таке саме формулювання мають листи і до Олексія Голіцина [ЛМ, с. 97, 134, 135]. На відміну від відносно широкої польськомовної канцелярії Богдана Хмельницького, серед документації гетьмана Мазепи лише два листи польською мовою [УМ II, с. 332-333, 354-355] і латинською мовою "Універсал від імені Війська Запорозького до іноземних володарів про причини розриву з Москвою" (1658 р.) [УМ II, с. 429-435] зі знаковою мотивацією антимосковських виступів, висловлених у лексемі-концепті тодішньої правосвідомості наших предків свобода: "Заявляємо і свідчимо перед Богом і цілим світом, що розпочата й ведена нами війна з Поляками мала не іншу причину і не іншу мету, як оборону святої Східної церкви і предківської свободи нашої, – любов до неї водила нас з покійним вождем нашим, безсмертної пам'яті Богданом Хмельницьким і Іваном Виговським писарем нашим" або "Не з інших мотивів прийняли ми протекцію великого князя московського, як тільки для того, щоб заховати і примножити для себе і потомства нашого свободу нашу, здобуту зброєю з поміччю Божою і стільки разів назад повернену жертвою крови" [УМ II, с. 433].
Порівняно з іншими українськими провідниками саме цей гетьман мав особливу мовну обдарованість. За час навчання у Києво-Могилянському та єзуїтському колегіюмі у Варшаві досконало засвоїв італійську, французьку, голландську і татарську мови, вільно володів польською, російською, латиною та німецькою [Павленко 2007, с. 176]. Дипломатичний агент французького уряду у Москві Деляневіль у "Записках про Московію" пише: "Цей князь з обличчя негарний, але людина дуже освічена і прекрасно говорить латинською мовою" [Січинський 1991, с. 37].
Коли посол Франції Жан де Балюз 1704 року відвідав гетьманську резиденцію, то був вражений не тільки тим, що з німцями-лікарями гетьман розмовляв німецькою мовою, з італійськими майстрами – італійською, а з ним – польською та латиною. "Він показував мені свою збірку зброї, одну з найкращих, що я бачив у житті, – а також добірну бібліотеку, де на кожному кроці видно латинські книжки". Посол також пересвідчився, що гетьман регулярно отримував і читав французькі та голландські газети [Павленко 2005, с. 63]. Інший француз зауважив на психолінгвістичному аспекті спілкування гетьмана: "...міг говорити з кожним мовою свого співбесідника" – це значить, міг бути на рівні та схоплювати психологію та "круг заінтересовань свого співбесідника" [Січинський 1991, с. 36].
Водночас він творив поезію рідною, руською (староукраїнською) мовою. Одна з них, "Дума" – "підсумок не тільки його політичної філософії, але й багатолітньої державно-політичної діяльности" [Оглоблин 2001, с. 358]. Ця трагічна картина буття українського народу і пристрасний заклик до боротьби дійшли до нас завдяки доносові Василя Кочубея як окрема 32-а стаття у такій повній назві "Дума пана гетьмана Мазепи, в якій значне проти держави великого государя виявляється супротивенство" [СМ, с. 61]. Ідея твору в гострих радикальних рядках, що виражають найпекучіші потреби того часу та форму боротьби за них: "А за віру хоч умріте. / И волъностей бороніте! / Нехай вічна будет слава, / Же през шабли маем права!" [ДМ, с. 390]. Закономірно, що "в часи руйнації матеріяльних підвалин людського життя, думка людини, а надто ж думка інтелектуаліста – дослідника, вченого, філософа, поета, природно, звертається до джерел буття, шукаючи там причин тих страшних, сумних і жалюгідних подій, що відбувалися перед очима..." [Оглоблин 2001, с. 143].
Цю поезію, а також приписувану Степанові Мазепі "Пісню про чайку", "Псальму" і його листи до Мотрі – поезію в прозі, – з огляду на їхній лексичний склад та граматичні параметри і, найголовніше, пісенну ритмо-мелодику, сповна можна вважати предтечами нової української мови на народній основі [див. тексти СМ, с. 68-74]. Яскраво свідчать про це унікальні народнорозмовні дієслівні спонукальні форми із "Думи": "озмітеся всі за руки", "а за віру хоч умріте", "волъностей бороніте", "нехай вічна будет слава", "нуте врагов, нуте быти!", "На корабелъ поглядимо, / Много людей полічимо"; "Не даймо ей погибати!", інфінітиви із суфіксом -ова-: "пановати", "керовати"; інфінітиви з суфіксом -ти: "не родити", "жити"; кличний відмінок "Ей, панове енерелы"; займенники "той", "сами", "себе", редуплікована форма "тото"; пестливі прикметникові форми: "Мати моя старенькая / Чом ты велъми слабенъкая?"; маркерна українська лексика: "вкупі", "ратувати", "розшарпали", "нарікает", "воругуютъ", "руинуютъ", "ліпше", "лихо", "острых", "заволаю", і, звісно, що двічі вжитий хоронім Україна: "Жалъся, Боже, Украины", "По Вкраині и той тужитъ"; службові частини мови (чи аналітичні морфеми): "щоб", "аж", "чом", "хиба тилко". Поодинокі полонізми аж ніяк не затьмарюють неспинної стихії народної мови: "еден", "не маш", "през незгоду", "юж", "зычливости", "же", "есте". Про звільнення мови від церковнослов'янської, за Іваном Франком, "шкаралющі" свідчить хіба один церковнословянізм "оное". Цей твір засвідчує не лише прорвану греблю канцелярської мови, але і мовний портрет Івана Мазепи як найкращого стиліста – "справжнього "gentleman of the Renaissanse" (К. Меннінг) [Оглоблин 2001, с. 67] з незвичайною пластикою мови, багатством поетичних образів та добірних порівнянь [СМ, с. 62].
Дослідник поетичної творчости Мазепи Є. Пеленський зауважив, що всі "писання Мазепи" створено "доволі чистою українською мовою, чого не можна сказати про інші тогочасні твори" [СМ, с. 65]. Особливо це стосується твору релігійного змісту "Псальми", де лише у двох строфах – звертанні до Ісуса, – з огляду на вимоги тодішньої поетики, застосовано так званого високого стилю з уживанням церковнослов'янської лексики. І це попри те, що мову творів Мазепи ми знаємо лише з московських копій, подекуди попсованих "москалізмами" і не переданих точно тодішнім етимологічним правописом [СМ, с. 67].
Не випадково Мазепа призначав на відповідальні уряди людей високоосвічених і вправних у письменстві: "Він кохався у слові – і в промові політика, і в товариській розмові, і в листуванні – чи то приватному, чи навіть офіційному" [Оглоблин 2001, с. 145]. Зокрема, глухівським сотником був Олексій Туранський, що віршував латиною, чернігівським полковником призначено володаря чималої бібліотеки та автора історичної хроніки Павла Полуботка. Пилип Орлик з'являється в оточенні гетьмана передусім як поет, що писав польською. Згодом він залишить яскраві спогади про побачене у палаці свого патрона, що засвідчує високодуховну атмосферу двору Мазепи: "Незабутня для мене й досі величезна бібліотека небіжчика Мазепи. Дорогоцінні оправи з гетьманським гербом, найкращі київські видання, німецькі й латинські інкунабули, багато ілюстровані стародавні рукописи. Не без зітхання згадую в теперішній моїй мізерії всі книжкові багатства, рівних яким не було в Україні" [Павленко 2007, с. 181]. Мазепине зацікавлення книжками, зокрема старовинними рукописами, підтверджує куплене ним 1701 року пишно прикрашене Пересопницьке Євангеліє, яке згодом він подарував Переяславському катедральному соборові (нині на цьому кодексі складають присягу президенти України) .
Мазепа мав найщільніші взаємини з літераторами його доби, що відбувалося передусім "на ґрунті тонкого відчуття гетьманом вартости поетичного слова" [Павленко 2005, с. 79]. Через те гетьман саме їх виводить на високі церковні та урядові посади. Серед них такі знакові постаті доби бароко, як: Варлаам Ясинський, Іван Максимович, Дмитро Туптало, Стефан Яворський, Гедеон Одорський. Закономірно, що тодішні літератори фактично змагаються в подяках та присвятах Мазепі (а потому і в паплюженні його), що, до речі, зазвичай написані польською чи рідше латинською мовами: Іван Орновський ("Муза роксоланська", 1688 р.), Стефан Яворський ("Луна голосу, що волає в пустелі", 1689 р.), Пилип Орлик ("Алцид російський", 1695 р.), Самійло Мокрієвич ("Виноград, насаджений добрим господарем", 1697 р.), Дмитро Туптало ("Руно орошене", 1697 р.), Феофан Прокопович ("Володимир", 1705 р.), Лаврентій Горка ("Йосиф-патріярх", 1708 р.), Петро Армашенко ("Театр незмінної слави", 1699 р.) автори підручників риторики "Roctra Tulliana", діалектики "Prolegomena dialecticae", філософії "Philosophia naturalis et ulfaranaturalis" та піїтики "Lyra Heliconis" [Шевчук 2005, с. 421-423]. Зауважимо, що ці автори писали різними мовами: слов'янською, руською (староукраїнською), польською, латинською, що було невід'ємною характеристикою доби барока.
Французький дипломат Жан Балюз, який 1704 року відвідав гетьмана у Батурині, зауважив, що Мазепа ще й до того досконало володів мистецтвом "говорити й не сказати". Подібну думку висловлював і його генеральний писар Пилип Орлик: "Небіжчик Мазепа вельми гарно провадив розмову, й любо було його слухати, все одно – з ким і про що не говорив" [Яковенко 2005, с. 401].
Отже, Іван Мазепа – автор ідеї розриву відносин з Московією за надскладних внутрішніх та зовнішніх політичних обставин, український державник, меценат, поліглот, людина, прізвище якої вперше в нашій історії стало твірною основою для виникнення відантропонімного етноніма – мазепинці. Мазепинці стали історичним символом боротьби за самостійну Українську Державу. Саме він ще за 100 років до "Енеїди" (1798 р.) Івана Котляревського написав твір "Дума" народною, а не книжною українською мовою. Саме він купив історичне Пересопницьке Євангеліє (1556-1561 рр.) і 16 квітня 1701 року передав його Переяславському катедральному соборові. Це перша відома нам найдавніша і найвагоміша релігійна пам'ятка з елементами живої народної української мови, на якій сьогодні присягають президенти в українському парламенті.
ДМ – Доба гетьмана Івана Мазепи в документах. – К., 2007.
ЛМ – Листи Івана Мазепи. 1687-1691, т. 1.
УМ I – Універсали Івана Мазепи. 1687--1709. – К.-Л., 2002, кн. 1.
УМ II – Універсали Івана Мазепи. 1687--1709. – К.-Л., 2006, ч. II.
СМ – Слово Многоцінне. Хрестоматія української літератури, створеної різними мовами в епоху Ренесансу (друга половина ХV-ХVI століття) та в епоху Бароко (кінець ХVI-ХVIII століття): В чотирьох книгах. – К., 2006.
ССУМ Словник староукраїнської мови ХIV-ХV ст.: У двох томах. – К., 1977-1978.
Оглоблин 2001- Оглоблин Олександер. Гетьман Іван Мазепа та його доба. – Нью-Йорк, 2001.
Павленко 2007 – Павленко Сергій. Загибель Батурина 2 листопада 1708 р. – К., 2007.
Січинський 1991 – Січинський Володимир. Чужинці про Україну. – Л., 1991.
Шевчук 2005 – Шевчук Валерій. Муза Роксоланська: Українська література ХVI-ХVIII століть: У 2 кн. Книга друга. – К., 2005.
Яковенко 2005 – Яковенко Наталя. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – К., 2005.
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
