ЗАКОНОДАВЧЕ ПОЛЕ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ: колоніяльна, ліберально-гібридна і національна мовні моделі (1989-2019 рр.)

Частина 1.

Статус української мови наприкінці ХХ – на початку ХХI століття – це показник здатности українців до свого націє- та державотворення. Як свідчить наша історія, українська мова завше йшла попереду суспільно-політичних процесів, неминуче вступаючи в суперечність із історико-політичними обставинами та взаємозалежною несвідомістю проводу й маси як матриці суспільства.

Розкриємо еволюцію статусу української мови в переддень проголошення суверенітету Української держави та її майже 30-літнє існування на тлі панівних ідеологічних цінностей в Україні та світі. Обраний період – це показовий перехідний відрізок часу з неминучим і закономірним поєднанням кількох моделей розвитку мовного питання: колоніяльної – подальше існування в московськомовному просторі, постколоніяльної (ліберально-гібридної) - гібридне існування через змішану московсько-українську та іншу двомовність (чи багатомовність), національної (самостійної) – самодостатній українськомовний шлях розвитку з безумовним пріоритетним пануванням української мови.

Саме ці моделі мовного питання – колоніяльна, постколоніяльна (ліберально-гібридна) і національна (самостійна) – наповнюватимуть статус мови титульної нації, що, як свідчить суспільно-політичний плин життя, ніяк не може примиритися з власною мовою. Конфлікт між природною мовою та титульною нацією в Україні – це основний і найтрагічніший наслідок окупації України Росією та епіцентр сучасної мовної проблеми в Україні. Закономірно, що цей двополюсний конфлікт між колоніяльним та національним, а відтак національним та колонізованим має свій показовий вияв у законодавчому полі, що ми і маємо на меті розкрити. Ідеться передусім про 14.8% етнічних українців, що, відповідно до останнього перепису населення 2001 року, назвали рідною мовою – російську, себто мову загарбника, поряд із 17.3% (8 млн.334 тисячі) етнічних росіян, що опинилися в Україні як окупанти. Саме сумарна кількість (приблизно 13 мільйонів насельників) етнічних росіян із московською мовою та колонізованих етнічних українців із мовою окупанта є основою для постійного мовного конфлікту між національною та колоніяльною моделлю розвитку та, як наслідок, гібридного, або неповноцінного законодавчого мовного поля і неминучої війни там, де найменше української мови: Донбас та Крим.

Статус мови – це реальний і правовий вияв взаємин між мовою та суспільством. На думку А. Міллета, "мови є тим, чим їх роблять суспільства, що їх уживають. Воля тих, що говорять ними, входить тут до гри і стає підставою для розвою мов" [1, с. 159]. Чи ця думка застосовна щодо наших мовно-суспільних реалій, спробуємо довести на основі аналізу законодавчого мовного поля.

Вважаємо, що термін статус мови (лат. status "становище") – це не лише її правове становище, як це звикло вважають, себто правове становище мови в суспільстві, визначене законом, функціями мови в суспільстві, ставленням до неї її носіїв та їхньою мовною свідомістю [3, с. 23]. Статус мови, на нашу думку, визначає передусім мовно-суспільна реальність як синтез національного менталітету, мовно-національної свідомости, мовної поведінки та суспільно-історичних обставин. Відтак статус мови впритул пов'язаний з політичним статусом нації через низку спільних категорій: престижу як оцінки суспільством місця статусу в суспільно-визнаній шкалі цінностей; авторитету, міри впливу і міри свободи [5, с. 420]. Проте в переліку цих категорій немає найосновнішої ознаки – національної мовної самооцінки, що через суспільний тиск дуже часто може атрофуватися, зазнавати патологічних модифікацій – від малоросійських комплексів до гіпертрофованого мовного відчуття. Саме національна мовна самооцінка є основним двигуном чи гальмом у набутті мовою високого правового статусу. Слушно зауважував французький мовознавець А. Мартіне: "Мова перемагає своїх суперників не завдяки якимось внутрішнім якостям, а тому, що її носії є войовничішими, фанатичнішими, культурнішими, заповзятливішими" [2, с. 20].

Лінгвісти празької лінгвістичної школи зазначають, що "суспільний статус літературної мови полягає в ролі, яку вона виконує, відображаючи культурне життя і цивілізацію, конкретніше – роботу ірезультат наукової, філософської та релігійної думки, політичної і соціяльної, юридичної та адміністративної" [4, с. 134]. Соціолінгвальний чинник проявляється у змінах (підвищенні чи пониженні) мовного статусу. Натомість "факт зміни соціолінгвістичного статусу своєю чергою, очевидно, є наслідком набагато глибших процесів (економічних, культурних, політичних), що мають явно нелінгвістичний характер" [7, с. 84], про що промовисто сигналізує національна мовна самооцінка українців як наслідок глибоких колонізаційних комплексів.

Основним інструментом розкриття внутрішньої природи суспільного статусу мови вважаємо мовну свідомість, що є сукупністю культурно і суспільно зумовлених настанов щодо мови, знаннями про неї, почуттями щодо неї, її конотативним оцінювання та власною національною свідомістю в перехідних умовах від бездержавного до державного статусу України. Мовна свідомість українців наприкінці ХХ століття, з огляду на тривалу московську окупацію та радянську квазі-державу УРСР, має дуже різнорівневий характер: від примітивної до високої. Тиск суспільних обставин і примітивна мовна свідомість (або колоніяльна) призвели до загрозливого суспільно-політичного явища – лінгвоциду (лат. lingua"мова", caedo "вбиваю"), системно виписаного у відомій праці Я. Радевича-Винницького та В. Іванишина "Мова і нація" [6, с. 25-70]. Саме ці явища спричинилися до неповноцінного законодавчого поля української мови, яке і стане предметом нашого розгляду. Якщо брати до уваги слушне визначення мовної політики як складової національної безпеки України і державницької ідеології [8], то мовне питання на сучасному етапі - це основний сигнал загрози втратити державну самостійність чи її остаточно утвердити. Якщо буде мова - буде національна Українська Держава.

Далі буде



1. Липа Ю. Твори. Бій за українську літературу. Львів: Каменяр, 2012. 276 с.

2. Масенко Л. Мова і політика. К., 1999. 98 с.

3. Мацюк Галина. Прикладна соціолінгвістика. Питання мовної політики. Серія "Мова і соціум". Випуск 2. Львів: Видавничий центр ЛНУ імені І. Франка, 2009. 210 с.

4. Мацюк Г. До витоків соціолінгвістики: Соціологічний напрям у мовознавстві. Львів: Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2008. 432 с.

5. Політична думка. Словник: категорії, поняття, терміни / За ред. Б. Кухти. Львів: Кальварія, 2003. 500 с.

6. Радевич-Винницький Я., Іванишин В. Мова і нація: Тези про місце і роль мови і національному відродженні України. Львів: Апріорі, 2012. 212 с.

7. Ткаченко О. Б. Проблемы диахронической социолингвистики // Методологические основы нових направлений в мировом языкознании. К.: Наук. думка, 1991. С. 65-85

8. Шептицька Т. Державна політика України щодо розширення українського мовного простору: сучасний стан і перспективи // Українознавство. N13. 2009. С. 31-34, с. 32. Режим доступу: http://ukrbulletin.univ.kiev.ua/Visnyk-13/Sheptyc'ka.pdf[U]>[Дата звернення 30 травня 2019].[/U]

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.