ЗАКОНОДАВЧЕ ПОЛЕ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ: колоніяльна, ліберально-гібридна і національна мовні моделі (1989-2019 рр.)

Частина 2.

Від Закону УРСР "Про мови в Українській РСР" (1989) – через Конституцію України (1996) – до Европейської хартії регіональних мов або мов меншин (1999, 2003)

Закон УРСР "Про мови в Українській РСР" (від 28 жовтня 1989 року) [10], що зазнав змін і доповнень від 28 лютого 1995 року, – це показове закріплення лінгвоцидної радянської доби, що чинне майже впродовж 30-х років української Незалежности. Цей закон – яскраве відображення колоніяльної моделі мовного питання в Україні. Про це свідчить його загальна протинаціональна ідеологія та маркерні лінгвономени.

Протинаціональна ідеологія цього закону виявляється у таких політично-правничих максимах:

1. першорядний і визначальний акцент на "суспільній цінності усіх національних мов" [с.143] і гарантування їхніх мовних прав;

2. визначення "російської мови як мови міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР" та поряд із українською мовою в Українській РСР [с. 144, 145];

3. застосування "мов інших національностей в Українській РСР", відповідно до місць проживання іншомовного населення (ст. 3) [с. 144-145];

4.мову вписано не в обов'язок громадянина, а в його бажання: "За бажанням громадянина таке рішення (до органів влади – І.Ф.) може бути видане йому в перекладі російською мовою" (ст. 50) [с. 145];

5. обов'язок службових осіб володіти російською мовою, "а в разі необхідности – і іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов'язків" (ст. 6) [с. 145];

6. українсько-російський білінгвізм та полілінгвізм мови актів органів державної влади та білінгвізм мови документів: паспорта, трудової книжки, документів про освіту, свідоцтва про народження, документа про смерть (ст. 10, 11, 14), [с. 146, 147];

7. право на виховання та одержання освіти національною мовою, створення окремих класів мовою населення іншої національності, обов'язкове вивчення в усіх загальноосвітніх школах української і російської мов, звільнення від вивчення української мови прибулих з інших союзних республік (ст. 25, 27) [с. 149-150];

8. українсько-російський білінгвізм у сфері науки та інформатики, полілінгвізм у сфері культури, інформації та зв'язку (ст. 30, 31, 32, 33, 34, 35) [с. 151-152];

Вперше цей закон запроваджує у правовий простір складений лінгвономен "мова, прийнята для всього населення" в органах державного управління (ст. 4), "мова, прийнята для сторін" у зверненні до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій (ст. 5) [с. 145], "мова, прийнятна для населення даної місцевості" на з'їздах, конференціях та інших форумах (ст. 15) [с. 147], виборчі бюлетені можна друкувати "українською мовою або іншою мовою, прийнятою в діловодстві відповідної Ради народних депутатів" (ст. 16) [с. 148], мова у сфері обслуговування "українська або інша мова, прийнятна для сторін" (ст. 17) [с. 148], у сфері судочинства та юридичної допомоги можна послуговуватися "національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості..." і "мовою, прийнятною для населення" (ст. 18, 23) [с. 148, 149].

Основні політико-правничі максими та новостворений неетнічний лінгвономен "мова, прийнята для всього населення" чи "мова, прийнята для сторін" не просто нівелюють декларативну ст. 2 про "державну мову українську в УРСР", але й цілком заперечують державний статус української мови. Цей закон утверджував колоніяльну модель розвитку мовного питання в Україні, застосовуючи облудну ширму про державність української мови, що насправді позбавлена свого панівного функціювання в абсолютно всіх сферах суспільного життя: від державних, освітньо-наукових до сфер споживання та обслуговування. Цей закон виявився останнім подихом радянської моделі квазі-держави УРСР та виявом суспільної свідомости тодішнього панівного класу в Україні – комуністичної партії радянського зразка.

У "Декларації прав національностей України" від 1 листопада 1991 року знову повторено мантру "мова, прийнятна для сторін" та угодовство з мовою-окупантом: "Українська держава забезпечує право своїм громадянам вільного користування російською мовою. В регіонах, де проживає компактно кілька національних груп, нарівні з державною українською мовою може функціонувати мова, прийнятна для всього населення даної місцевості" (ст.3) [с. 197]. Саме з цієї пострадянської декларації запущено в інформаційний простір і суспільну свідомість абсолютно хибну тезу про проживання на території України "понад 100 національностей" [10, с. 196]. Натомість аналіз національного складу населення України, відповідно до перепису 1989 року, засвідчує, що в Україні проживало 51 млн. 452 тисячі 34 особи, серед яких 72.73% українців (37 млн. 419 тисяч 53 особи), 22.07% росіян (11 млн. 355 тисяч 582 особи) як безсумнівних окупантів. Представники інших національностей не сягають в Україні навіть одного відсотка! Найбільше серед них євреїв – 0,95%, відтак білорусів 0,86%, молдован 0,63%, болгар 0,45%, поляків 0,43%, угорців 0,32%, румунів 0,26%, греків 0,19%, татар 0,17%, вірмен 0,11% та ін. [12, с. 81-82]. Себто окремі етноси в Україні, крім росіян як окупантів, на ту пору становили всього 0,8%. Україна – держава моноетнічної нації, де немає жодних підстав задля преференцій виокремлювати таку національну меншість як росіяни. Від половини ХVII століття цей етнос послідовно воює з Україною, про що свідчить і теперішня війна, внаслідок якої російським ворогом захоплено Крим та третину Донбасу (2014-2019 рр.). Війну маємо саме там, де вже через століття окупації викорінено українську мову. Допоки в законодавчому мовному політико-правовому полі України російській мові будуть приписувати хоч найменші преференції, доти українці перебуватимуть у статусі колоніяльної держави!

Перепис 2001 року підтвердив найчисельнішу етнічну спільноту – українців: понад 37,5 млн., тоді як упродовж тринадцяти міжпереписних років кількість росіян скоротилася на понад 3 млн. (з 11млн. 355 тисяч 582 осіб у 1989 році до 8 млн. 334 тисяч 141 особи у 2001 році). Себто питома вага росіян в етнонаціональній структурі України зменшилася на 5%, що пов'язано передусім зі зміною етнічної ідентифікації, а не з виїздом з України. На 383 тисячі (себто на 78.7%) скоротилася єврейська етнічна спільнота, зумовлена її еміграцією до різних країн. Себто євреї за ознакою чисельности серед усіх етнічних спільнот перемістилися з третього на чотирнадцяте місце [5, с. 7]. Відомо, що серед першорядних функцій української нації є функція основного носія державної мови. Згідно з переписом 2001 року, мову своєї національности вважають рідною 85.2% українців, себто українську мову вважають рідною 67.5% населення України. Натомість 14.8% (5.5 млн.) українців рідною мовою назвали російську[5, с. 10; 11, с. 10; 9, с. 5].

Зауважимо, що нещодавнє велике соціологічне опитування від КМІС, Рейтинг, СОЦІС, Центру ім. Разумкова засвідчило, що 90.6% населення України вважає себе українцями, 6.3% – росіянами, 2.7% – представники інших національностей [3]. Себто відбуваються позитивні тенденції в площині національної самоідентифікації та нарощення українськомовних можливостей, що неминуче викликає панічний спротив з протилежного табору прихильників московізації України. Звідси і подальші колоніяльні ініціятиви з розв'язання мовного питання.

Чинний Закон "Про національні меншини в Україні" (від 25 червня 1992 року), на відміну від цитованої "Декларації прав національностей України", оперує нейтральними термінами з правом вибору через розділові сполучники "чи", "або". Зокрема у 6 статті закону йдеться про гарантії від держави на "користування і навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національні культурні товариства, розвиток національних культурних традицій..." [10, с. 213], що згодом закріплено в 53 статті Конституції України.

Подальші галузеві закони першої половини 90-х років аж ніяк не посилюють державного статусу української мови, позаяк Закон України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" (від 16 листопада 1992 р.), "Про інформаційні агентства" (від 28 лютого 1995 р.), "Про звернення громадян" (від 2 жовтня 1996 р.) приписують російсько-український білінгвізм, ховаючись за терміном-маревом "інші мови" або ж пропонують "мову, прийнятну для сторін": "Друковані засоби масової інформації в Україні видаються державною мовою, а також іншими мовами"; "Інформаційні агентства ˂...˃ поширюють свою продукцію державною, а також іншими мовами...", "Громадяни мають право звертатися до органів державної влади ˂...˃ українською чи іншою мовою, прийнятною для сторін" [10, с. 215, 230, 233]. Ґрунтовнішу мотивацію провадити мовлення іншою мовою подано в законі "Про телебачення і радіомовлення" (від 21 грудня 1993 р.): "Мовлення на певні регіони може здійснюватися також мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території" [10, с. 216].

Кульмінацією трактування мовного питання стала суперечлива 10 стаття Конституції України (від 28 червня 1996 року), де поряд із визначеним державним статусом української мови особливі преференції отримала мова окупанта – російська і, для годиться, інші мови нацменшин: "В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України" [7, с. 5]. Таке формулювання випливало з тодішньої колоніяльної і постколоніяльної мовно-суспільної та національної свідомости не лише складу Верховної Ради України, але й українського суспільства на загал. Одвічна проблема українців – намагання поєднати непоєднуване: колоніяльне з визволеним – призвело врешті-решт до витворення гібридної моделі і суспільства, і мовного питання. Серед позитивних мовних надбань новоухваленої Конституції припис президентові, суддям та конституційним суддям володіти державною мовою (ст. 103, 127, 148) [7, с. 36, 49, 57. 62 с.]. Отже, ст. 10 Конституції України, визначаючи українську мову як державну і водночас захищаючи російську мову та начебто інші мови "продовжила політику подвійної мовної орієнтації" [1, с. 90]

Закономірно, що через свою контроверсійність ст. 10 Конституції України спричинила різне трактування і прочитання, що врешті вилилося в потребу її остаточного пояснення через Конституційний Суд України 1999 року.

Поза тим обнадійливим почином у мовному питанні можна вважати Указ Президента України Л. Кучми "Про Раду з питань мовної політики" (від 24 лютого 1997 року, зі змінами у 1997, 1998, 1999 роках), що мала б стати консультативно-дорадчим органом з напрацювання пропозицій щодо мовної політики в Україні, аналізу стану, тенденцій розвитку і застосування української мови в усіх царинах життя та розгляду мовних законопроєктів та ін. Однак вже 13 листопада 1998 року цю "Раду..." зліквідовано з промовистою мотивацією потреби "раціонального використання бюджетних коштів" [10, с. 221-222, 229], що насправді свідчить про небажання найвищої влади держави, зокрема президента Л. Кучми, працювати над національною стратегією мовної політики, а спокійно плисти в фарватері мовного колоніялізму, захищаючи так зване російськомовне населення, про яке, до речі, не згадує жоден закон із мовною проблематикою. Слушно зауважив директор Інституту української мови Павло Гриценко: "Ми можемо вам сказати до дня точно, коли в політичному лексиконі ще Радянського Союзу з'явилося поняття і назва "рускоязичноє насєлєніє". І першим це сказав міністр закордонних справ Андрій Козирєв. Воно виросло звідти, з надр КПРС і КГБ, які вже бачили, що Радянський Союз розвалюється. Значить треба було шукати ті зачіпки, які будуть давати право тримати вкупі. І оце все було апробовано до України. Тобто треба знати, що це все є незмінна лінія поведінки нашого північного сусіда Росії" [4, с. 16].

Винятково позитивне і поворотне значення в трактуванні мовного питання мало Рішення Конституційного Суду України в справі за конституційними поданнями 51 народного депутата України про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого самоврядування та використання її в навчальному процесі в навчальних закладах України (справа про застосування української мови) від 14 грудня 1999 року на чолі з головою і суддею-доповідачем Віктором Скоморохою. Конституційне подання, на думку суб'єктів права, було спричинене нехтуванням і свідомим ігноруванням державної мови посадовими особами Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Адміністрації Президента під час виконання службових обов'язків, а також ігноруванням державною мовою в більшості навчальних закладів. Конституційний Суд щодо трактування статті 10 ухвалив рішення, що стосувалося двох базових положень:

1. Українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України під час здійснення повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також в інших публічних сферах життя.

2. Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних і комунальних навчальних закладах України є українська мова. У державних і комунальних навчальних закладах поряд із державною мовою в навчальному процесі можуть застосовуватися та вивчатися мови національних меншин [10, с. 244].

Відтоді минуло 20 років і, попри те, що рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання, остаточним і не може бути оскарженим, – ухвалений Верховною Радою закон "Про забезпечення функціонування української мови як державної" від 25 квітня 2019 року показово нехтує саме ці два засадничі пункти: з закону після першого читання зник припис депутатам Верховної Ради України послуговуватися українською мовою (ст. 9), а мовна освітня стаття приписує не лише вивчення мов національних меншин, але і сам процес навчання цими мовами (ст. 21), про що скажемо більше згодом. Себто в розв'язанні мовного питання українці роблять крок уперед і два назад, аж ніяк не маючи ні ментальної, ні політичної сили відірватися від колоніяльної чи постколоніяльної моделі розвитку. Різні гілки влади вступають у суперечність між собою: судова із законодавчою, законодавча з виконавчою, а саме суспільство перебуває в суперечності з власною мовою через витворений в часи колоніялізму феномен національного самозаперечення. Словом, мова і мовне законодавче поле як ніщо інше яскраво відображає вектор руху України: в колоніялізм, в деколонізацію чи в ліберальний гібридизм.

Відповіддю на державницьке Рішення Конституційного Суду щодо функціювання української мови в державній та освітній сфері став Закон України "Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р." (далі ЕХМ) від 24 грудня того ж 1999 року. Цей закон – наслідок дії антиукраїнської мовної політики за часів президентства Л. Кучми та провідної партії СДПУ (о) на чолі з В. Медведчуком, що всіма можливими методами намагалися зупинити процеси деколонізації і розширення функціювання української мови та закріпити статус однієї єдиної мови – російської. Себто ЕХМ, всупереч її основному завданню захистити загрожені чи бездержавні мови (ті, що в суттєвій меншості – звідси правильний, не послівний переклад,а по суті фахівця у справах нацменшин Рауля Чілачави, "Європейська хартія меншинних мов"), в Україні мала б виконати зовсім не притаманне для неї завдання: обмежити статус офіційної, тобто державної мови з допомогою мови-окупанта. Винятково в Україні ЕХМ через внутрішню мовну окупацію країни набула абсолютно спотвореного перекладу і прочитання та промосковської політичної інтерпретації й спрямування. Відтак від часу чинности ЕХМ (з 2006 р.) в багатьох містах Сходу і Півдня України місцеві колаборантські органи влади, всупереч Конституції, надали російській мові статус регіональної. Перша така ухвала з'явилася в Харкові на початку березня 2006 року за три тижні до виборів, щоб догодити російськомовному електоратові міста. Згодом ці рішення були опротестовані місцевими органами прокуратури та юридичним висновком міністерства юстиції [9, с. 33].

Основне положення ЕХМ, заявлене з преамбулі про те, що "захист і підтримка регіональних або міноритарних мов не повинні здійснюватися на шкоду офіційним мовам і необхідності вивчати їх" [6], для промосковських сил не було указом. Колоніяльна свідомість значної частини України перемогла европейський закон, про що слушно висловлено у розвідці Ю. Бестерс-Дільгер:"Пострадянський спосіб мислення все ще, а може, вже знову прокладає собі шлях: закони чи міжнародні зобов'язання призначені у ліпшому випадку для того, щоб висмикувати з них корисні для самих себе частини. А решту пунктів не обов'язково брати до уваги. Такий підхід можна спостерігати в політично мотивованому вибірковому застосуванні Европейської хартії регіональних мов та мов меншин в Україні. Провладні політики вважають, що Европейська хартія – прекрасний інструмент, щоб зміцнити позиції тільки російської мови" [2, с. 173].

У сучасному політичному просторі України ЕХМ не може виконувати свого призначення з оглядку на такі основні причини: 1) в її основі европейські держави з утвердженими державними мовами, де слід захистити недержавні й загрожені мови; 2) ЕХМ не бере до уваги історичного контексту деколонізації мовної політики нещодавно відроджених держав з їхніми титульними мовами, через що, до прикладу, три балтійські держави ЕХМ не підтримали і не підписали її.

Відрадно, що відповідно до Рішення Конституційного Суду України від 12 липня 2000 року у справі за конституційним поданням 54 народних депутатів України щодо відповідности Конституції України (конституційности) Закону України "Про ратифікацію Европейської хартії регіональних або мов меншин, 1992 р." цей закон визнано неконституційним через порушення частини першої статті 7 Закону України "Про міжнародні договори України" від 22 грудня 1993 року. Попри те, що Рішення Конституційного Суду є обов'язкове до виконання, остаточне і не може бути оскаржене та ще й карається відповідно до Кримінального Кодексу України (ст. 3821), 15 травня 2003 року з третього подання Л. Кучми ЕХМ ратифіковано вдруге... (N 802-IV).

Мовна війна між законодавчим органом і президентом з одного боку та судовою гілкою з іншого – показово засвідчила засадничість мовного питання в Україні, його дуже гострий та антагоністичний характер і тривале балансування між колоніяльною моделлю розвитку та постколоніяльною. Поза тим саме мовне питання на межі тисячоліть розгорталося в площині політичної доцільности (а не юридичного припису) та проросійського тиску всередині країни і ззовні з дуже вільними і свавільними інтерпретаціями. Право, зокрема два Рішення Конституційного Суду від 14 грудня 1999 року та від 12 липня 2000 року, показово програли несамостійній українській мовній політиці московського спрямування. Так від 1989 до року до ухвалення Хартії 1999 і 2003 року в Україні за це десятиліття закладено основи гібридної мовної політики, суть якої в неспроможності і влади, і суспільства подолати колоніяльно-мовну залежність і вийти на національно-мовну модель з абсолютним пріоритетом державної мови. Мовна гібридність стала наслідком гібридности мислення постгеноцидної і постколоніяльної нації.

1. Українська мовна політика з 1991 по 2009 рік: погляд ззовні // Мова і суспільство. Випуск 1. Львівський національний університет імені Івана Франка, 2010. С. 88-94.

2. Бестерс-Дільгер Юліане. Сучасна мовна політика України та її оцінка європейськими установами // Мова і суспільство. Випуск 3. Львівський національний університет імені Івана Франка, 2012. С.170-179.

3. Більше 90% громадян назвали себе українцями за національністю. Режим доступу: https://www.pravda.com.ua/news/2017/06/17/7147226/ Дата звернення 17 червня 2017.

4. Зустріч із директором Інституту української мови НАН України Павлом Гриценком // Від книги до мети. Авторський проєкт Ірини Фаріон. V-VI Випуск. Львів, 2018. 43 с.

5. Етнонаціональна структура українського суспільства. Довідник. Наук. ред. К. М. Тищенко. К.: Наукова думка, 2004. 342 с.

6. Європейська хартія регіональних мов і мов меншин. Режим доступу: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/802-15 Дата звернення: 10 травня 2019].

7. Конституція України. Офіційне видання. Київ: "Парламентське видавництво", 2010. 62 с.

8. Кулик Володимир. Мовна політика та суспільні настанови щодо неї після Помаранчевої революції // Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації. К.: Вид. дім "Києво-Могилянська академія", 2008. С. 11-54.

9. Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Аналіз і рекомендації. К.: Видавничий дім "Києво-Могилянська академія", 2008.

10. Мовні питання в Україні 1917-2000. Документи і матеріали. Сімферополь: Доля, 2003. 286 с.

11. Фаріон Ірина. Єдина державна мова задля єдиної Держави // Аудиторія. 28 січня-3 лютого 2005 року.

12. Чорний Сергій. Національний склад населення України в ХХ сторіччі. Довідник. ДНВП "Картографія". К., 2001.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.