ВІДКРИТИЙ ЛИСТ УКРАЇНЦЯ РУСКОГОВОРЯЩЄМУ: з Горлівки в Макіївку
Публікую на своєму блозі Відкритий лист УКРАЇНЦЯ з Горлівки Ігоря Романа "рускагаварящєму" з Макіївки, що вирішив судитися у Львові з Іриною Фаріон за язик Путіна.
Відкритий лист "рускагаварящіму" мешканцю Макіївки, що "глибоко страждає" від просвітницької діяльності Ірини Фаріон і через суд вимагає від неї морального відшкодування у розмірі 50 тис. грн. – Лубинському Б.Б.
З 1959 року і до 11.05.2014р. я мешкав у м. Горлівка Донецької обл. У дитинстві у дворах центру міста (в радянські часи оголошували 380 тис. населення) ми всі розмовляли суржиком. Дітям, що, зазвичай, приїздили влітку з Московщини до своїх бабусь, не завжди було зрозуміло, про що ми говоримо, а від їхнього: "чьо", "замарался" або "даавайтє мячік папіінаєм" – ми просто падали від сміху. А ось, наприклад, перед моїм першим класом наша родина відпочивала в Сочі, і я здружився з місцевим однолітком Богданом, якого б ані "масквічі", ані "пітєрци" точно не зрозуміли б – бо він розмовляв тільки "козачою балачкою", як там на Кубані називали чисту українську мову. Серед наших горлівських сусідів тоді ще багато дорослих розмовляли українською, а в приватному секторі та навколишніх селах -майже всі. Десь до 90-х р.р. навіть від "рускагаварящіх" на ринку ви б не почули: "лук, свєкла, арбуз" – тільки: "А пачьом цибуля, буряк, кавун?". Поки у кожній сім'ї не з'явився телевізор, на сімейних святах співали переважно українські пісні, але не пам'ятаю, щоб хоч раз у дитячому садку чи у школі на музичних заняттях ми розучували щось українське – тільки типу: "Во полє бєрьозка стаяла", а пізніше "І Лєнін такой маладой" і т. д. Звісно, ми ніколи не чули про Святого Миколая, а були у нас "дєди Морози" та "Снігурачкі".
Шкіл з українською мовою навчання при мені вже не було, уроки з української мови та літератури були (м'яко кажучи) не дуже престижними і дозволялося за заявою батьків від них звільнятися, що багато хто і робив. І не тільки Іванови-Петрови, а й деякі носії таких прізвищ, як Голобородько чи навіть Шевченко – були у нас такі знайомі... Але при цьому згадую, з яким захопленням дівчата з нашого класу співали "На горі той зелен клен", "Кохана" і, безумовно, – "Червону Руту" та "Водограй". Моя сусідка Люда Швидка від свого швейного ПТУ була на виробничій практиці у Вишньому Волочку і розповідала, що коли горлівські дівчата пішли на місцеві танці, то музики з місцевого ВІА дуже зраділи, що вони з України і попросили написати "рускімі буквамі" слова цих пісень. Подібні історії я чув і від інших українців, що бували в ті часи в різних регіонах совка. За що кагебістами і вбито Володимира Івасюка, бо "Самоцвєти", "Лєйся пєсня" і багато інших "рускапающіх" ВІА, у складі яких були високопрофесійні музиканти, теж були популярні, але вони і близько не мали тієї всеохопної народної любові всього союзу до пісень нашого генія – і це вщент ламало "картінку" другорядності та "калхознасті" всього "укрАінскава"...
Десь на початку 70-х до моєї однокласниці та сусідки Валі Шаповалової приїхала з Рязані двоюрідна сестра, щоб жити в них і навчатися в якомусь горлівському ПТУ. Дівчина була симпатичною білявкою і скоро вже у нашому дворі грали весілля. Як годиться, гуляв увесь 100-квартирний будинок, бо було літо, а батько Валі був шахтар – "забойщік". Під баян та бубен всі танцювали запальні польки, "Циганочку", "Ех, яблочко!". Співали "Ти ж мене підманула" та інші веселі українські пісні. Раптом мати нареченої, що надихнулася гарною горлівською самогонкою вигукнула музикам: "А ну сиґрайтє мєнє частушкі – я спаю!". Музики заграли, вона "запєла": "Как у нашива ката, у ката Іванци – дєвкі утрам раазґлядєлі пічониї яйци! Уух!" Музики миттєво припинили грати, ніхто не танцював – всі з осудом дивилися на жінку, що дозволила собі непристойні слова. Потім серед тиші хтось з дорослих суворо промовив: "Ви, пажалуста, больше такоє нє пойте!" Жінка, вилупивши очі, приголомшено промовила: "А чьо такова?!. У нас на Рязані всіґда на свадьбах такоє пают...". Настрій у неї зіпсувався, і більше в культурній програмі вона участі не брала. Але так у нас було в ті далекі часи, коли навіть дорослі чоловіки – шахтарі чи водії, чи будь хто – стидалися на людях нецензурно лаятися...
Всі без винятку "наші" президенти були і є зрадниками, головною метою яких було і є грабувати Україну. Справжній народ цього б не дозволив, а дебілизованому населенню байдуже – аби якось вижити... Тож з 90-х, з благословення "нашої" влади, телевізійні екрани (вже нібито незалежної України) заполонили "рускаязичниє": "Мєнти", "Мєнтовскіє войни", "Зона", "Рускій спєцназ" і т. д., а в радіоефірах запанував жорсткий, відвертий "блатняк", якому, задля маскування його бидлячої суті, надали "ошляхетнюючу" назву – "шансон". Тож після цього у 2000-х роках вже нікого не шокувало і навіть не дивувало, коли на вулицях міста можна було почути "світську бесіду" зустрічних вагітних дівчат з дитячими візками, де красуня,не виймаючи з рота цигарки, каже: "А я сваіму і гаварю: "Та пашол ти на х*й! Чьо ти хочиш ат міня?! Ти уже заїб*л сваімі виїб*нами!"...
Тому, "таваріщ" Лубинський Б.Б., зовсім не дивно, що у вашій рідній Макіївці зараз ніхто не знає всесвітньо визнаного геніального українського поета Василя Стуса, швиденько вбитого радянською владою в мордовському таборі 4.09.1985р., коли дізналися, що Нобелівський комітет збирається номінувати його премією в царині літератури, бо нагороджуються лише живі особи. Не знають і не пам'ятають, хоча Василь Стус багато років жив саме у Макіївці – через вулицю від покидька на ім'я Рінат Ахмєтов, якого ваші земляки дуже добре пам'ятають, бо, мабуть, і досі його бояться.
За правління Леоніда Кучми (вірогідного біологічного батька макіївського "бізнесмена" – про що давно ходять чутки на Донбасі, і це пояснило б карколомність і легкість набуття мільярдних статків Р. Ахмєтовим) український шоу-бізнес було остаточно відсунуто "на задворкі". Даніличу (президенту суверенної держави!) було за щастя пообніматися з Кобзоном, а його бидлувата жінка Людмила (що за дві президентських каденції свого чоловіка не спромоглася на людях вимовити хоч одне українське слово) "подобострастно млєла" від "фанерних" виступів Кіркорова чи Баскова, яких вони постійно запрошували на концерти, присвячені офіційним національним (!) святам, чи на власні жлобські корпоративи, сплачуючи їм шалені гонорари, що і не снилися світовим зіркам!
На початку 2000-х у своєму культурно-спортивному комплексі "Нова Січ" я облаштував професійну студію звукозапису. На той момент всюди панувала "фанера" з "самограєчними" ритмами, і я вирішив вперше за багато років культурного занепаду провести обласний фестиваль "Рок-відродження" в найкращому концертному залі Горлівки (що бачив і світових зірок) КСКЦ "Стірол" на 1500 глядацьких місць. За положенням фестивалю треба було виконати 2 композиції будь-якого стилю чи напряму року, але текст мав бути – українською. З усієї області в студію на попередній перегляд стали приїжджати рок-гурти. Дехто з порогу оголошував: "Ми хатім участвавать в вашем фєстівалі, толька ми будім пєть на рускам ілі на англіскам язикє". На що я відповідав: "Ми хочемо підтримати український рок, і тому у нашому фестивалі будуть брати участь тільки пісні українською". Доводилось чути і таке: "А чіво ви нас заставляітє? Ета фашизм!" Відповідаю: "Я нікого не примушую, якщо вам не подобаються наші умови, то, мабуть, є й інші фестивалі...". Дехто пішов і не повернувся, але більшість гуртів з Горлівки, Макіївки, Часов Яру, Краматорська, Донецька, Артемівська, Єнакієва, Дебальцева написали тексти українською і, повірте, – нецікавих учасників не було! Був повний аншлаг, і публіка була в захваті. Навіть столична газета "Україна молода" присвятила цій події доволі розлогу статтю. Пізніше з 2010 року вже разом з міським відділом культури та 35TV каналом концерну "Стірол" ми проводили в моїй студії відкритий міський конкурс "Горлівська Зірка", де за положенням треба було наживо виконати 2 пісні – одна з яких мала бути українською. Другу виконували і англійською, і грецькою та французькою чи італійською, і, звісно, російською. Заперечень вже ні в кого – не було. А за результатами конкурсу ми випустили симпатичний ліцензійний СД-диск. Після "Євро-2012" ставлення більшості донбасівців до України виглядало достатньо доброзичливим. У 2013 р. моя фірма проводила новорічний корпоратив в одному з центральних ресторанів Авдіївки у двох великих залах. Майже кожний блок виступів артистів ми закінчували гаслом: "Слава України" – і у відповідь лунало дружне: "Героям Слава!".
На жаль, мало хто здогадувався, що нас усіх очікує... Але дехто знав і дещо планував. Пригадую, що ще 2007 року якось зайшов у справах до знайомого горлівського ресторатора. До нашої бесіди за чашкою кави долучився заступник начальника горлівського відділку СБУ ("блєклую рожу" пам'ятаю добре, а ім'я – ні) і розповів, що збирається у відпустку в Сочі "... с хлопцамі із ФСБ рибку палавіть". Тож не дивно, що у 2013 році в моєму клубі "Нова Січ" трапилась показова історія. Під час виступу на рок-сейшені – панківський гурт з Дзержинська (зараз м.Торецьк) "Шахта 17-біс" стали виконувати пісню а-ля "рускій рок" зі словам на кшталт: "Над намі васходіт славянскає сонце", а у приспіві: "Бєй чьорножопих! Бєй чорножопих!". Я одразу наказав звукорежисеру вимкнути їм звук і, вийшовши на сцену, попросив хлопців не виконувати подібних "творів". Музиканти вибачились і продовжили свій виступ нормальними піснями. Але присутній в залі гітарист горлівського дез-метал гурту "Нактікула", виявляється, примудрився десь потайки добряче зарядитися алкоголем, як кажуть мєнти – "вазбУділся", і почав "бузіть", вигукуючи: "Слава расії! Смєрть чьорножопим!". Природно, що я культурно взяв його за шкірку і вивів з зали, запропонувавши йти відпочивати. Він послухався та пішов, а сейшен спокійно добіг кінця. За кілька днів удень побачив зі свого кабінету, як у двір заїхала "Волга". Через декілька хвилин адміністратор завела до мене двох "увічливих чоловічків" у костюмах при краватках з посвідченнями оперуповноважених горлівського СБУ. На моє питання: "Што ж такоє ми натварілі, што такіє занятиє люді тратят на нас свайо врємя?" – мене попросили прокоментувати статтю в донецькі обласній газеті "Акцент":
"В горлавскам клубє "Новая Сєчь" (!:)!) нацианалісти сарвалі рок-канцерт. Ані с фашистскай сімволікай началі викріківать лозунґі: "Бєй рускіх! Слава нації! Украіна понад усе!". Послє чіво музиканти атказалісь дальше іґрать і канцерт прєкратілся." Я розповів їм, як було насправді, дав телефон гітариста з "Нактікули" і побажав удачі в справі захисту безпеки України. Результати своєї боротьби вони мені так і не повідомили... Декілька разів вимагав від газети "Акцент" спростування брехні. Але вони постійно "валяли дурня", що зовсім не дивно, бо ця смердюча "газєтьонка", в якій практично в кожному номері розповідали про "прідатєлєй-бєндєравцев – пріслужнікав фашистав, каториє стрілялі в спіни нашим салдатам", належала Рєнату ЛЕОНІДОВИЧУ Ахмєтову, і через це її журнашльондри відчували свою повну безкарність...
"Таваріщ" Лубинський Б.Б. дуже переймається, щоб ніхто не порушував прав громадянина, гарантованих Конституцією України. Мабуть, він "в курсі", що на державних установах України має бути український прапор, а не прапор сусідньої держави, якщо навіть в цьому регіоні більшість мешканців – "рускагаварящіє"? Коли диверсанти російського ГРУ зірвали з горлівського виконкому наш прапор і вивісили російський триколор, депутат горлівської міської Ради – Володимир Рибак 17.04.2014 р. став вимагати дотримуватися Конституції і відновити український прапор. Диверсанти та колаборанти не стали звертатися до суду, а йому і україномовному київському студенту Юрію Поправці, що приїхав розповісти мешканцям Донбасу правду про Майдан, викололи очі, відрізали все, що змогли, розпороли животи і, напхавши в них пісок, ще живими вкинули в річку Казений Торець.
А вже 9 травня "асвабадітєлі Дамбаса" ознайомили мене з власною методою перевиховання опонентів. Намагатимуся стисло. На прохання мера ми озвучували мітинг на честь "дєди ваівалі" перед виконкомом. По закінченню, близько першої години, я зайшов у вестибюль відімкнути подовжувач і раптом мене оточили 12 вояків – 8 тримали на мушці автоматів, а 4 з пістолетами підійшли впритул, щоб одягнути на мене наручники. Потім головний (пізніше на допиті він представився як майор російського ГРУ з позивним "Лапа") наказав: "Адєньтє на голову кульок і заклєйтє єб*ло скотчєм". – Хтось відповів, що скотч скінчився. "Тагда єслі будєт сільна арать – засуньте в єб*ло грязний насок і ху*ртє пака толька ззаді" – це передбачалася можливість демонстрації по раша-ТБ "раскаянія рукавадітєля горлавскава нацианалістічєскава клуба "Нова Січ". Як сказав на допиті Лапа: "На тібя било 18 дакладних, шо ти в свайом клубє трєніруєш правий сєктар, прячіш дівєрсантав і карєктіровщікав, і всє давно знают, шо ти – нацик". Про переваги "рускава міра" мені розповідали ментівськими палицями з перервами разів 5 чи 6. Облич через кульок (в якому вже були чиїсь присохлі кров та соплі) я не бачив. Але на слух та по відчуттях у "перевихованнях" брали участь по 4-5 "переконуючих". У перервах між катуваннями я валявся на підлозі у приймальні одного з кабінетів на 1 поверсі (до речі – виконком продовжував працювати ніби в ньому нічого такого не відбувається). Вже після першого разу я почув, як повз мене грубо проволокли у кабінет двох молодих дівчат. Їх почали дуже сильно бити. Як стало зрозуміло з коментарів "благародних асвабадітєлєй", за розповсюдження українських газет. Дівчата благали не вбивати їх, і тоді, дізнавшись від кого вони отримували газети, їм пообіцяли відпустити за умови збору інформації про фашистів-укров і щоденного звітування. За годину чи дві притягнули жінку, яку вони здали, і почали бити її ще сильніше і довше. Жінка благала не вбивати її, бо в неї двоє маленьких діточок. "А ти, падла, наших дітей нє жалєла! Ти, сука, хатєла, штоб сюда прішлі амєрікоси і нєгри насілавалі наших жон, і убівалі наших дітєй?! Шоб наших синавєй продалі в ґєйропу?!". "Нє убівайтє – я сдєлаю всьо, што ви хатітє!". "Ладна – жить хочиш?". "Хачу! Хачу!". "Тагда гаварі, хто тібє паставлял газети?". "Людміла (якщо правильно розчув) Пєтровна". "Тагда щась успакаіваішся, званіш єй і назначаєш встрєчу". За декілька хвилин, жінка вже телефонувала (якби я не чув, що цьому передувало – я б ніколи не запідозрив пастку в її словах та інтонаціях): "Людачка, Прівєт! У міня єсть очєнь харошиє новасті! Нєт нє па тєлєфону! Давай встрєтімся – ти січас сможеш? Ага! Давай чєрєз полчаса на площаді". Мабуть, вже через півтори – дві години в кабінет притягнули стогнучу жінку. Я не можу стверджувати, що це була саме та Людмила (Петрівна), бо це вже був не допит – її просто дуже сильно, нічого не питаючи, мовчки били (судячи по звуках та частоті ударів) ногами, а вона від кожного удару стогнала крізь скотч і шкрябала ногами по паркету, а потім замовкла – хоч було ще 5-6 потужних ударів. Тоді хтось сказав: "Чьо бля – больше нє мичіт?! Убєрітє на х*й ета ґавно!".
За 2 дні мені вдалося звільнитися. Як – не секрет. Але не буду зараз витрачати на це час. Хочу тільки зауважити, що так пощастило далеко не всім. Наприклад, на світанку другого дня мого перебування в полоні я чув, як з підвалу крізь підлогу дуже приглушено, але доволі чітко доносилися звуки якогось електричного приладу (можливо болгарки) та нелюдські крики невідомого мені чоловіка...
Ось так, "таваріщ" Лубинський Б.Б. Московити завжди дуже полюбляють вимагати від своїх опонентів дотримування конституційних прав та виконання законів і рішень суду. Себе вони цим не дуже обтяжують. Сліди поваги до моїх конституційних прав можна побачити на світлині, зробленої в Києві десь через тиждень після мого звільнення для судово-медичної експертизи.
І на останок "о вєлічіі загадачной рускай души".
У 1980 році я закінчив Горлівську філію Донецького політехнічного інституту. Військової кафедри не було – тож восени мене забрали до лав радянської армії. Служити я мав 1.5 роки. Артполк, куди мене призначили, був кадрований – себто на 120 офіцерів було лише під 40 солдатів. Тому вже в грудні мене поставили в караул на кілька місяців без заміни. У нас було 2 пости, тож моїм напарником був Юра Половінкін з Волгограду. Це були роки розквіту "дєдавщіни", і молодший призов мав підкорятися старшому. Я тільки "прізвался" і мій статус був – "салабон", або "дух". А Юра відслужив півроку – тож був "маладой". За професією він був автомеханіком і мав фігуру, як у "савєцкава солдата" з меморіалу, присвяченому "сталінградскай бітвє", де їх навколо величезної "Родіни-матєрі" зображували у вигляді крутих "качков", з оголеними торсами та автоматами в руках. Але, мабуть, він, як і багато хто з його земляків, був по п'янці зроблений, і тому в усьому "гальмував": повільно рухався та повільно говорив – на відміну від акаючих москвичів чи рязанців, старанно акцентував звук "О". коли Юра сам був салабоном, то виконував усі забаганки "старослужащіх": робив за них будь- яку роботу, стояв за них у "нарядах", "стріляв" для них цигарки, прав їм "гімнастьорки", чистив чоботи – "карочє шуршал па полнай". І тут йому здалося, що прийшов його час – вже в першу відпочиваючу зміну я раптом почув: "Роман – ти дОлбОйб!". "Юра, што такоє?!". "Та ти вООбщє підОрас!". "Юра, успокойся!", – але Юра не заспокоювався і з очевидною насолодою продовжував удосконалюватися в ораторському мистецтві. Вважаючи себе достатньо доброю і витриманою людиною і розуміючи ступінь розвитку цієї істоти, я тримався кілька днів, намагаючись спокійними роз'ясненнями привести до тями "старослужащєва". Та все було марно – він тільки ще більше заохочувався. Тож нерви не залізні – і врешті-решт я добряче набив його тупу пику. Після цього я очікував можливе покарання за руйнування "скрєп", що вже бувало... Але коли ми знову залишились наодинці, то почув: "РОман, а ти Оказиваєца нОрмальний пацан! Ти би мнє СРАЗУ в єблО дал – я би СРАЗУ ВСЬО і ПОНЯЛ!".
Щось мені підказує, що "таваріщ" Лубинський Б.Б. з тієї ж породи...
Ігор Роман – до війни директор КП "Спорт, культура та здоров'я" та НОВ "Нова Січ" м. Горлівка
Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.
