ЯЗИК ПОДАВ У СУД НА МОВУ, а МОВА ВИГРАЛА ЯЗИК

3-го вересня 2020 року об 11.00 на вулиці Січових Стрільців, що у Львові, у Шевченківському суді відбулося чергове судове засідання в справі позовної заяви уродженця м. Макіївки Б. Лубинського до професора Ірини Фаріон за начебто "низку образливих висловлювань в брутальній та принизливій формі на адресу мешканців Донецької та Луганської областей" (програма "Юркевич: акценти" від 08.11.2019 р. на телеканалі НТА).

Позивач вимагає через суд, аби Ірина Фаріон припинила "давати публічну (як то: опублікування у пресі, передання по радіо, телебаченню чи з використанням інших засобів масової інформації; поширення в мережі інтернет чи з використанням інших засобів телекомунікаційного зв'язку) негативну оцінку, висловлювати своє принизливе ставлення або іншим чином посягати на права і свободи, честь і гідність російськомовного населення України та мешканців Донецької та Луганської областей, а також 50.000 тисяч гривень морального відшкодування "за образу та приниження його особистої честі та гідності членів його сім'ї як представників російськомовного населення України та мешканців Донецької області".

Ображений позивач із окупованої Макіївки вже вдруге не прибув на засідання суду, як і не скерував свого адвоката чи представника. Я чекала з нетерпінням, аби розповісти йому, що таке "рускоязичноє насєлєніє", звідки воно взялося, до чого призвело і що з ним робити.

Попри це, дякую позивачеві за "блискучі" формулювання в позові, що максимально заохочують і надалі провадити наукову й політичну понад 20-літню боротьбу за утвердження статусу державної мови в Україні й викриття такого патологічного явища національного самозаперечення, як "російськомовне населення України".

Отже, основні тези моєї промови на переможному судовому засіданні:

1. Відповідно до 11 статті Конституції України, крім українців як титульної нації, в Україні проживають лише корінні народи і національні меншини, а не "російськомовне населення". Натомість "російськомовне населення" – це наслідок окупації України Росією, починаючи від 2-ї половини ХVII століття способом лінгвоциду.

По-перше, це лінгвоцид через сотні указів заборон української мови і, зокрема, найновішого рішення від путінських утворень на території Луганської та Донецької областей. У звіті від 30 червня 2020 року спеціяльна моніторингова місія ОБСЄ підтвердила рішення російських окупаційних адміністрацій у Донецьку та Луганську встановити російську мову як єдину офіційну мову. Це передбачає вилучення української мови з регулярних навчальних програм вже з вересня 2020 року. Таким чином в окупованій частині Донецької области українська мова втратила статус державної, а такого статусу набула російська.

Очільник української місії при ОБСЄ наголосив: такий вчинок є ще одним свідченням повного контролю з боку Росії над територіями України, які вона агресивно окупувала (див. https://schojno.com.ua/rosijska-bude-yedinoyu-ofitsijnoyu-movoyu-na-donbasi-ukrayinsku-skasovuyut-navit-u-shkolah/, 06.07.2020). Себто російська мова – це основний і неминучий інструмент контролю Росії над Україною, започаткований ще 1690 року та впроваджуваний тепер саме через псевдопоняття "російськомовне населення".

По-друге, це лінгвоцид через убивство українців. Показовий приклад – це вбивство Артема Мирошниченка з Бахмута 5 грудня 2019 року. Теперішню московсько-українську війну з наслідками новітньої окупації маємо там, де не було української мови та історії України чи було їх найменше, зокрема, третина окупованого Донбасу і Крим.

Етноструктура цих теренів змінена через терор, репресії та Голодомор щодо українців у 30-70-і роки ХХ століття. Якщо у Донецькій області 1926 року проживало 64.1% українців і лише 26.1% росіян, то 1939 року українці становили вже 59%, а росіяни – 31%. На 1989 рік українців у Донецькій області було близько 50.7%, а росіян – 43.6%, себто за 63 роки відносна кількість українців в області зменшилась на 13.4%, натомість кількість росіян зросла на 17.5% (Я. Радевич-Винницький. Мова і нація, 2012, с. 51-52).

Таким способом сьогодні Путін отримав готовий в соціяльно-лінгвальному плані регіон для окупації з посильною допомогою так званого "рускоязичного насєлєнія". Як повідомив екскерівник військового штабу ЄС генерал Жан-Поль Перрюш, збройна агресія Кремля спирається на російськомовне населення (https://glavcom.ua/world/observe/putin-zahistit-usih-urjad-rosiji-avtomatichno-viznav-usih-ukrajintsiv-rosijskomovnimi-633771.html, 19 жовтня 2019 року).

Будь-які мовні преференції в бік російської мови – це поглиблена окупація України і втрата держави. Зазначений позов розглядаю саме в контексті воєнної агресії Росії щодо України з метою знищити її суверенітет та відновити російську тюрму народів. Російськомовність – це підґрунтя путінської агресії з мотивацією захисту цього колоніяльного явища, що виникло через убивство українців і триває досі.

Позов в оборону "російськомовного населення" Донецької области та ще й представника з окупованої Макіївки – це не просто цинічне оскарження державного статусу української мови як чинника національної безпеки та природної єдности країни, але й відвертий заклик через український суд зреалізовувати мовну політику Путіна в Україні.

Отже, висунуті звинувачення в позові є частиною лінгвоцидної політики Москви та її російськомовних сателітів в Україні. Саме ця системна лінгвоцидна політика упродовж 360 років призвела до явища денаціоналізації українців, що в московських кабінетах оформилося як "рускоязичне насєлєніє".

2. Словосполука "русскоязичноє насєлєніє" виникла "в політичному лексиконі ще Радянського Союзу" і прозвучала з уст міністра закордонних справ СРСР Андрія Козирєва. Зазначений псевдотермін "виріс з надр КПРС та КДБ, де бачили, що СРСР розвалюється і потрібно шукати зачіпки, які даватимуть право тримати його вкупі. Все це є незмінною лінією поведінки Росії" (це зауважив у своєму виступі директор Інституту української мови професор Павло Гриценко під час слухання зініційованого мною подання до Конституційного Суду України про скасування антиукраїнського мовного закону "Про засади державної мовної політики" від 3 липня 2012 року N5029-VI 13 грудня 2016 року див. https://www.youtube.com/watch?v=-dqhp6WjZXU, 13.12.2016).

7 липня 2020 року на слуханнях Конституційного Суду про начебто порушення прав "щодо російської мови та інших мов національних меншин, а не російськомовних громадян України..." в Законі "Про забезпечення функціонування української мови як державної" (від 25 квітня 2019 року) Павло Гриценко уточнив значення цієї словосполуки: "Російськомовні громадяни – це вираз побутової, пізньорадянської і російської політичної риторики, який намагаються закріпити в Росії як нормативний і проштовхати в законодавство" (https://hromadske.radio/publications/hibrydna-ataka-putina-chy-zakhyst-rosiys-komovnykh-iak-konstytutsiynyy-sud-slukhav-spravu-pro-zakon-pro-movu, 7.07. 2020).

3. "Російськомовне населення" – це основний інструмент в руках Путіна для розв'язання війни з Україною. Мотивація Путіна "захищати" "рускоязичноє насєлєніє" підтверджена його словами: "Наголошу, що ми були змушені захищати російськомовне населення на Донбасі, змушені були відреагувати на прагнення людей, що живуть в Криму, повернутися до складу РФ" (https://www.unian.ua/politics/1568831-putin-zayaviv-scho-rosiya-bula-zmushena-zahischati-rosiyskomovne-naselennya-na-donbasi-ta-v-krimu.html, 12 жовтня 2016). Тобто словосполука "російськомовне населення" – це "частина воєнної доктрини Путіна" (нагадаю, що 7 липня 2020 року член Конституційного Суду Ігор Сліденко під час розгляду Закону "Про забезпечення функціонування української мови як державної" за поданням 51 парламентаря риторично запитав у суб'єкта подання регіонала О. Долженкова: "Чи відомо вам, що термін "російськомовні громадяни" є частиною воєнної доктрини Путіна?" (див. https://www.umoloda.kyiv.ua/number/0/180/147878/, 07.07.2020).

Отже, той, хто захищає "рускоязичноє насєлєніє" чи виступає від його імени, – захищає присутність Путіна в Україні. Саме проти цієї російськомовної присутности і спрямовані мої вислови, наведені в Позові начебто як такі, що принижують "гідність та честь громадянина України". Лояльні громадяни України не створюють умов для нападу Росії, а демонструють свою мовну окремішність.

Саме ці так звані "захисники російськомовного населення" за останніми даними управи Верховного комісара ООН з прав людини за весь період "конфлікту" (себто московсько-української війни – І.Ф.), з 14 квітня 2014 року до 31 березня 2020 року, призвели близько до 44 тисяч жертв. За 6 років війни загинуло понад 13 тисяч осіб, з них близько 4 тисячі 100 українських військовиків та 5 тисяч 650 членів озброєних формувань (див. https://www.slovoidilo.ua/2020/04/14/infografika/bezpeka/shosta-richnycya-pochatku-ato-cyfry-fakty, 14 квітня 2020). Такою є ціна російськомовности тих, кого прийшов захищати Путін.

Позивач вимагає від мене 50.000 тисяч гривень морального відшкодування "за образу та приниження його особистої честі та гідності членів його сім'ї як представників російськомовного населення України та мешканців Донецької області".

Отже, я не можу відшкодовувати в жодному еквіваленті того, чого не має в позивачеві:

чести та гідности, позаяк людина з гідністю та честю, проживаючи в Україні, в час московсько-української війни не стає рупором мовної політики Путіна в Україні, а захищає зі зброєю в руках свою малу батьківщину Донецьк, як, наприклад, сотні воїнів із батальйону "Донбас";

не просуває путінської ідеологічної російськомовної воєнної доктрини та ідей "рускава міра" з російською мовою в основі, а стає на захист державної української мови в Донецьку як основи єдности української нації;

не прагне через суд узаконити псевдопострадянський термін "російськомовне населення", що є основною зброєю Путіна в окупації України, а працює на зміцнення модерної української нації;

маніпулятивно не висмикує з контексту окремі фрази, щоб зумисне давати їм суб'єктивні оцінні характеристики, а об'єктивно оцінює внесок професора Ірини Фаріон у формування національної свідомости українців.

Натомість позивач абсолютно бездоказово звинувачує мене в образі власної персони та членів своєї сім'ї, про існування яких я і не здогадувалася, та прагне через суд обмежити мої оцінні вислови, що є інструментом водночас моєї професійної і політичної діяльности.

Що абсурдніші ці звинувачення, то насправді реальніша присутність Путіна в Україні, яку суд може зупинити в частині свого справедливого рішення не так на користь Ірини Фаріон, як на захист Української Держави з її основою – українською мовою.

Категорично відкидаю будь-які звинувачення, висловлені на мою адресу, вважаю їх політично замовними, хибними за суттю, викладеними на догоду та в інтересах ворожої держави – Росії. Керуючись статтею ЦПК України, прошу відмовити в задоволенні позовних вимог в повному обсязі.

П.Н. Суд відмовив позивачеві в задоволенні його вимог. Ми перемогли.

Щиро дякую всім, хто впродовж двох судових засідань 31 липня і 3 вересня підтримував нашу Мову в суді проти чергових посягань на її державний статус з боку представників путінської воєнної доктрини знищення України.

Язик подав у суд на Мову,

А сам до Львова не доповз.

Стояла нас стіна народу

На захисті своїх основ.

Світились очі, рук стискання,

Пліч-о-пліч, віддаль, стук сердець.

Чи є святіше углибання,

Як невідступний мовний герць?

Утвердим мову – ворог зникне.

Покажем силу – слава нам.

Це – боротьба за вічне.

За крах – катам.

Коли так шаленіє ворог,

То правда наша із небес.

Не даймо шансу вже ніколи

Їм біснуватися без меж.

То мова твого панування,

Безпеки, сили і життя.

То твій кордон, і процвітання,

І спин від забуття.

І. Ф.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.