УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРНА МОВА – ОСНОВА СОБОРНОСТИ: ДІЯХРОННИЙ АСПЕКТ. Українська об'єднує. Російська – вбиває.

Найвища й найміцніша духова організація

одности народу – то соборна літературна мова.

Іван Огієнко

Мова – в останню чергу засіб комунікації. Її основна функція, попри онтологічну, – інтеграційна (соборницька), що доведено на основі історичних соціолінгвальних процесів, починаючи від найдавніших писемних пам'яток. Одна з найтиповіших помилок у сучасній історичній, культурологічній та політологічній літературі – це трактування мови як вторинного чинника етнонацієтворення в передмодерний час, що ми сповна спростували в монографіях "Суспільний статус староукраїнської (руської) мови: у ХIV-ХVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива" [11] та "Мова – краса і сила: суспільно-креативна роль мови в ХI-ХIХ ст." [12], де, попри барокову мовну еклектичність, чітко відстежено два мовні пріоритети інтеграційного значення: церковнослов'янська мова української редакції та староукраїнська (руська) мова. Вони показово віддзеркалювали соборність українських етнічних земель, зафіксованих у відомій карті наших говорів від 1871 року, що і на Схід, і на Захід, і на Південь сягають набагато ширше, ніж територія сучасної Української Держави [8], а відтак у кодифікованому першому академічному соборному українському Правописі 1929 року, що був брутально знищений у 30-40-і роки ХХ століття.

Завдання цієї розвідки не лише спростувати хибність уявлень в сучасній гуманітаристиці про функційне поле та статус староукраїнської мови в передмодерний час, а також обґрунтувати принцип мовної соборности (інтеграційности) в історичній тяглості: від часів Литовських Статутів (1566, 1588 рр.) та гетьманських канцелярій через діялектне розмаїття до першого соборного українського Правопису 1929 року в основі з новою літературною мовою як матрицею української соборности.

1. Історичні маркери мовної соборности: Литовські Статути Великого князівства Литовського

Уперше державний статус староукраїнської (руської) мови як етнічної спільноти українців-русинів, що чисельно становили 9/10 усього населення Великого князівства Литовського, виписано в Другому Литовському Статуті (1566) в розділі "О судьях и о судех" в артикулі першому "О выбиранью судей в повете": "А писар земский мает по Руску литерами и словы Рускими вси листы и позвы писати, а не иншым языком и словы, и так мает писар присегати" [6, с. 90-91]. Дослідники Статуту слушно зауважують, що "проблеми – якою мовою написані Статути Великого князівства Литовського – не повинно існувати", позаяк ядром Руси були українські землі, то і мова спілкування насельників "була українська в її давньоруському варіянті. Ця мова була державною для Київської Руси, і саме ця мова була визнана як урядова у Великому князівстві Литовському" [6, с. 11].

Окремим етапом у наповненні статусу староукраїнської (руської) мови як чинника етнічної соборности українців-русинів був Статут 1588 року, названий Новий, позаяк його укладено за зовсім інших політичних обставин: унаслідок Люблинської унії 1569 року відбулося об'єднання Польщі та ВКЛ в єдину державу – Річ Посполиту, і то, як свідчить про це привілей про затвердження Статуту від 28 січня 1588 року, з виразним формулюванням про об'єднання двох народів ("...тые обадва славные народы, польскый и литовскый..." [7, с. 331]), де місця для українців-русинів не зосталося. На тоді минуло вже 19 років від створення нової держави, що виявилося в стрімкій полонізації української шляхти передусім через звуження соціяльної сфери поширення староукраїнської (руської) мови та писемности. Попри те, Новий Статут мав бути надрукований староукраїнською (руською) та польською мовами: "А ижбы тым рыхлей всим ку ведомости и уживанью прыйти мог, про то тот статут новопоправленый и прывилеями земскими писмом польским и руским друковати..." [7, с. 332]. Однак перше видання Статуту вийшло тільки староукраїнською (руською) мовою [7, с. 8], а вже 1614 року вийшов польськомовний переклад. Себто наступ на етнічну відокремленість та одночасну внутрішню соборність українців-русинів отримав неминучий мовний вимір. Як слушно зауважив Іван Огієнко, "держава, що не об'єднує всіх племен свого народу спільною соборною літературною мовою, завжди наражена й на політичне роз'єднання цих племен" [4, с. 10]. У цьому випадкові Річ Посполита щодо українців-русинів та їхньої мови мала перед собою єдине завдання: асиміляція та колонізація українських земель. Це означало, що історично саме українська мова заступила собою відсутність української соборної держави щонайменше від другої половини ХVI – до кінця ХХ століття.

2. Гетьманські канцелярії як історичні маркери мовної соборности

Головним суспільно-політичним стимулятором до утвердження народної мови була козаччина, гетьманат як форма управління державою і великий міграційний рух населення в часі національно-визвольних змагань 1648-1654 рр., що призвело до безпрецедентного вимішування різних діялектів і, врешті, до витворення нового південно-східного наріччя – основи сучасної літературної української мови як об'єднавчого чинника унітарної держави: "...українська мова постала зі зростання двох первісно близьких, але окремих стовбурів. Зростання це постало геть пізніше, зумовлене історичними подіями 15-17 сторіч – колонізаційними й міграційними рухами, козаччиною, що дали початок південно-східним говіркам, у яких первісно окремі північні і південно-західні говірки змішалися й дали нову синтезу" [14, с. 20-21].

Коли спольщену частину людности було фізично знищено чи вигнано з України, а решта частина України – покозачилася, то, зрозуміло, що за таких умов засяг народної української мови розширився: нею говорили від гетьмана до селянина. Так народна мова як основний соборний чинник вийшла на поверхню суспільного життя, аби стати на чолі змагань у всіх його проявах. Шукаючи відповіді на запитання, що ж забезпечує єдність нації і що є її найпевнішою ознакою, видатний український філософ мови О. Потебня формулює розлогу однозначну відповідь – мова: "...не тільки найкраща, але і найпевніша ознака, за якою ми пізнаємо народ, і разом з тим єдина, незамінна нічим і безсумнівна умова існування народу – це єдність мови" [5, с. 118]. Повсякчасна небезпека, безлад, розруха витворили "мовну єдність в умовах роз'єднання, позірного браку суспільного зв'язку та занепаду культурного життя" [15, с. 713]. І хоч згодом політична незалежність зазнала краху, але мовна єдність, себто почуття соборности всередині й окремости ззовні, – зміцнилося.

Найпоказовіше цю внутрішню соборність і зовнішню окремість висловив гетьман Б. Хмельницький, коли під час укладення Раднотського миру 1656 року, що передбачав зміну конфігурації політичних сил Центрально-Східної Европи за участи шведсько-трансильванських та українських перемовин, зазначив, що Військо Запорізьке в особі Б. Хмельницького готове приєднатися до Раднотської коаліції (і це після так званої Переяславської ради) та підписати угоду зі шведським королем лише за умови визнання за гетьманом "права на всю стару Україну, або Роксоланію, де була грецька віра і мова ще існує – до Вісли, щоб вони могли затримати те, що здобули своєю шаблею" [1, с. 201-207].

У цій стислій фразі – весь спектр мовно-політичного протистояння між українцями-русинами та поляками і водночас загальне (універсальне та локальне – світове й українське) розуміння мовного питання як стрижневого й об'єднавчого в бутті народу й дотриманні чи порушенні його національних свобод. Закономірно, що наступний гетьман І. Виговський, а згодом Д. Дорошенко у своїх угодах чи універсалах послідовно використали це напрацювання дипломатії Б. Хмельницького.

Зокрема у самій Гадяцькій угоді від 6 вересня 1658 року виразно виписано взаємозалежний та невіддільний зв'язок між мовою, релігією, етносом та державою: "Релігія грецька старожитна та і така, з якою стародавняя Русь приєдналася до Корони Польської, аби залишалася при своїх прерогативах і при вільнім відправленні набожества, аж куди мова руського народу сягає, як у Короні Польській, так і у Великому князівстві Литовському; також на сеймах, у військах, трибуналах, не лише в церквах, але в публічних процесах, візитуванні хворих, на священних зібраннях, при похованні вмерлих і в усьому взагалі і то так, як набоженства свого вільно та публічно заживає римська віра" [10, с. 40].

У цьому документі вперше терени стародавньої Руси ототожнено не лише з грецькою вірою, а мовою руського народу, що не збігається з державними кордонами, однак становить об'єктивну етнічну реальність як природну соборність. Мова і релігія подані як тотожні явища. Поширення цієї віри та мови має охопити всі царини життя так само, як цього вільно та публічно заживає римська віра. Саме в другому розділі трактату, що містив постанови про внутрішній устрій Руського князівства, йшлося і про судочинство староукраїнською (руською) мовою [10, с. 26]. І хоч "культурно-національна революція цих віків доходить до нас під знаком релігії" [2, с. 301], мовне питання як межі етнічної спільности, чи соборности, і водночас зовнішньої окремости сповна присутнє в національно-культурній та політичній боротьбі за власну державу.

Справу мовної єдности як основи держави продовжив гетьман П. Дорошенко. Влітку 1670 року в Острозі розпочала роботу переговорна комісія з королівськими комісарами, на розгляд якої П. Дорошенко подав 24-и пункти з вимогами, що були суголосні Гадяцькому трактатові. У першій статті, що фактично дублює один із приписів Гадяцької угоди, йдеться про тотожність мови та етнічної руської (української) території, не залежно від того, до яких держав вона б належала – чи то Корони Польської, чи Князівства Литовського, себто насправді своєю непроголошеною державою є саме мова як природна, а не політична реальність: "Вҍра греческая руская древняя та и сицевая, съ нею же стародавня Русь къ корунҍ полской приступила, дабы при своихъ свободах и волномъ употребленіи пҍніе дотолҍ, донелҍ языкъ народа руского осязает во всякихъ градҍхъ, мҍстечкахъ и селехъ такъ въ корунҍ полской, какъ и въ великому княжствҍ литовскомъ было; также на сеймахъ, въ войскахъ, на трибуналехъ не токмо въ церквахъ, явственно въ ходахъ, въ посҍщеніи болныхъ, въ причастіи святыхъ таинъ, въ погребеніи умершихъ и во всемъ совершенно такъ, яко пҍніи свого чины вҍры римскія волно и явственно употребляютъ, твердҍйшаго потребно постановленія" [10, с. 383].

Показові щодо мовної соборности є Корсунські статті від П. Дорошенка (березень 1669 р.). Одинадцятий пункт статей (із 16-х) містить характерний мовний припис: "А занеже народъ рускій не вҍсть иного языка кромҍ природного, прилежно молитъ нашъ начальникъ и господинъ, да егда къ намъ возвратятцы послы отъ салтанова величества, грамоты писаны будутъ гетману и ко всему войску казацкому или по руску или по греческу. Послы паки, иже будутъ приходити въ наши страны, да всячески глаголютъ рускимъ діалектомъ" [10, с. 381]. Гетьман висуває гідну вимогу не лише надсилати грамоти з Туреччини староукраїнською (руською) чи грецькою мовою, а також скеровувати послів, які б володіли староукраїнською (руською) мовою. У приписі вжито одне з базових слів-мотивантів і слів-концептів того часу природний язык, засвідчуючи прив'язаність наших предків до мови свого роду як найвищої форми мотивації в обстоюванні предковічного права.

3. Діялекти як маніфест народної мови

Історична карта українських говорів (Карта южнорусских наречий и говоров П.Чубинского и К. Михальчука, 1871г.) [8] переконливо засвідчує набагато ширший ареал нашої мовної соборности порівняно з теперішніми кордонами нашої держави: на схід від сучасного українсько-російського кордону – це Кубань, Курщина, Орловщина; на північ від українсько-білоруського кордону – Берестейщина; на захід від українсько-польського кордону Холмщина, Підляшшя, Надсяння, Лемківщина; на південний захід від українсько-румунського кордону – це частина Мармароського масиву. За інших історичних обставин і втримання власної держави ми мали б країну в межах українських діялектів. Проте наша мовно-територіяльна соборність показово звузилася не лише по краях сходу, заходу, півночі та півдня, але й зазнала мовних змін усередині країни передусім через московську окупацію, що призвела до колонії понад 8 мільйонів росіян як основного дестабілізаційного чинника в середині державі (за переписом 2001 року).

Попри те, в основі сьогоднішньої літературної мови лежить південно-східне наріччя, що народилося зі схрещення двох давніх діялектів – північного і південно-західного в часи козацьких воєн і Української Козацької Держави. Саме це наріччя, епіцентр якого Шевченкова мова, і є ядром нашої соборности, серцем нашої країни або, за І. Франком, репрезентантом "національної єдности, спільним і для всіх діялектів рідним огнивом, що сполучає їх в одну органічну цілість" [13, с. 207]. Відтак епоха Романтизму стала синонімом мовного відродження на народно-діялектній основі. В умовах колоніяльного поневолення України і належности її Заходу та Сходу до різних імперій мова набирала виразного політичного характеру і була головним чинником етнічно-національної соборности. Найкраще це висловлено в "Анонімному листі від "благонамєрєнних малоросов" (припускають, що від українського духівництва – І. Ф.) до начальника Третього відділу В. А. Долгорукова" від 4 березня 1863 року, що став причиною сумнозвісного Валуєвського циркуляру. Йшлося про убивче прохання доморощених прислужників заборонити переклад Біблії українською мовою, бо це "політична затія", яку слід негайно зупинити, "чтобы защитить нашу святыню от поругания, а отечество от распадения и опасного раскола" [9, с. 59].

Колоніяльний статус України стимулював поляризацію суспільства через одночасну асиміляцію та етнічне згуртування. Мова найочевидніше матеріялізувала ці протилежні процеси і неспинно готувала країну до самостійної держави. Одначе вона потребувала трьох базових речей для внутрішнього самозбереження і цілісности: граматичного опрацювання, літературного втілення і правописної кодифікації. Це фактично три колії, що впевнено вивезли націю з тупика історії. Галичина вибухнула численними граматиками і лінгвістичними працями, зокрема соціолінгвістичною концепцією Й. Левицького та ортографічною – М. Шашкевича, тоді як Східна Україна подивувала феноменом народної мови в творах літературного генія і новітнього мислителя-державника Т. Шевченка. Відтак країна чекала на єдиний правопис – це "необхідне важливе зовнішнє вбрання кожної літературної мови" [4, с. 18].

4. Правопис – кодекс соборности

Щойно на початку ХХ століття, 29 квітня 1918 року, Міністерство народної освіти ухвалило "Найголовніші правила українського правопису", які уклав І. Огієнко, згодом зазначивши: "Соборна літературна мова звичайно знає й один соборний правопис як зовнішню ознаку своєї одности" [4, с. 18]. Відтак новостворена правописна комісія Української академії наук на чолі з А. Кримським доопрацювала ці правила, а вже 6 вересня 1928 року нарком освіти М. Скрипник після роботи Всеукраїнської правописної конференції, що відбулася в Харкові 26 травня – 6 червня 1927 року (понад 50 учасників), затвердив перший соборний академічний український правопис: "Зараз ми можемо визнати факт величезної культурної ваги, факт досягнення єдиного українського правопису" [3, с. 429]. М. Скрипник цілком слушно цю конференцію назвав "своєрідним філологічним собором", порівнявши з першим "Собором руських учених" у Галичині 19-26 жовтня 1848 року, на якому саме правописна проблематика набула найгострішого обговорення і згодом призвела до політичного протистояння між народовцями (фонетистами) та москвофілами (етимологістами) [3, с. 420].

В укладенні першого соборного правопису брали участь представники з усіх етнічних земель України, хоч до яких держав вони належали: "З метою усунення незгод між існуючими українськими правописними системами (західно- та східноукраїнською) і вироблення єдиного для цілої України правопису на Конференцію були скликані й прибули делегати з усіх у той час роз'єднаних регіонів України: Галичини, Буковини, Волині, Закарпаття" [3, с. 453]. Популяризовано й прийнято цей правопис не лише в Галичині, Буковині та Закарпатті, але й в українській діяспорі, – себто він об'єднав всі етнічні терени України і носіїв української мови по цілому світі: "Нема напевне ні жодного кутка української землі звідкіля б не відгукнулися на цю справу листами, статтями та замітками з думками та пропозиціями: з усіх округ УСРР, з Кубані, Воронщини, Курщини, Донщини, Таганрогщини, Мелітопольщини та з Українських колоній на Зеленому Клину (Сибір), в Узбекістані, Туркестані та Казанщині, а також з Західної України, Закарпатської України, з Буковини, з Басарабії і навіть з Українських колоній в Канаді й Сполучених Штатах" [3, с. 419].

Проте 1933 року цей символ української соборности і найвдалішого синтезу діялектів – південно-західного і південно-східного – оголошено "націоналістичним": його основні засади знищено разом із авторами правопису та носіями самої мови.

Щойно 30 травня 2019 року, після надскладних і не завжди результативних дискусій, набув чинности частково деколонізований, але гібридний за своєю суттю так званий новий правопис з одночасним збереженням радянської мовної норми і часткового повернення питомої норми, кодифікованої 1929 року. Проте 28 січня 2021 року і цей правопис оскаржив Окружний адміністративний суд міста Києва, що вкотре підтверджує політичний характер мовно-правописної проблематики та її визначальний вплив на побудову унітарної держави.

Висновки

Отже, як свідчать історичні та сучасні соціолінгвальні процеси, мова виконувала й виконує, крім онтологічної, – інтеграційну (соборницьку) функцію. Основні документи ВКЛ, зокрема Литовські Статути, а також документи гетьманських канцелярій Б. Хмельницького, І. Виговського, П. Дорошенка містять базові положення про мову як інтеграційний чинник, що визначає внутрішню згуртованість нації та її зовнішню окремість і відмінність. І навіть більше, у бездержавний період саме українська мова заступала собою відсутність української держави як основної форма буття етнонації.

Історичне функціювання мови через диференційованість діялектів до вироблення нового південно-східного наріччя і врешті нової літературної мови з кодифікованим правописом щойно в ХХ столітті переконливо спростовує думки тих науковців, що розглядають процеси націє- і державотворення в передмодерному часі поза мовним принципом соборности. Соборність і мова в історичній тяглості такі ж взаємозалежні, як мовна свідомість і чин, нація і держава.

Література:

1. Архивъ Юго-Западной Россіи, издаваемый временною коммиссіею для разбора древнихъ актовъ, височайше учрежденною при Кіевскомъ Военномъ, Подольскомъ и Волынскомъ генерал-губернаторе. Постановленія дворянскихъ провинціальныхъ сеймовъ, въ Югозападной Россіи. Кіев, 1908. Ч. III. Т.VI. 416 с.

2. Грушевський М. Історія України-Руси. Житє економічне, культурне, національне ХIV-ХVII віків. Київ: Наук. думка, 1995. Т. VI. 680 с.

3. Історія українського правопису ХVI-ХХ століття. Хрестоматія. Київ: Наукова думка, 2004. 581 с.

4. Огієнко І. Наука про рідномовні обов'язки. Київ: Видавництво "Ярославів Вал", 2014. 54 с.

5. Потебня О. Мова. Національність. Денаціоналізація. Статті і фраґменти. Нью-Йорк, 1992. 157 с.

6. Статути Великого князівства Литовського: У 3-х томах. Т. II. Статут Великого князівства Литовського 1566 року / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2003. 557 с.

7. Статути Великого князівства Литовського: У 3-х томах. Т. III. Статут Великого князівства Литовського 1588 року: У 2 кн. Кн. 1 / За ред. С. Ківалова, П. Музиченка, А. Панькова. Одеса: Юридична література, 2004. 672 с.

8. Україна – від Сяну до Дону! Унікальна карта поширення української мови 1871 року. Режим доступу: https://inlviv.in.ua/ukraine/ukrayina-vid-syanu-do-donu-unikalna-karta-poshyrennya-ukrayinskoyi-movy-1871-roku (дата звернення 5.03.2021)

9. Українська ідентичність в Російській імперії: спроба державного регулювання. Київ: ТОВ "Видавництво "Кліо", 2015. 807 с.

10. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687) / Упорядк. І. Бутич, В. Ринсевич, І. Тесленко. Київ-Львів: НТШ у Львові, 2004. 1085 с.

11. Фаріон І. Суспільний статус староукраїнської мови (руської) мови: у ХIV-ХVII століттях: мовна свідомість, мовна дійсність, мовна перспектива. Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2015. 654 с.

12. Фаріон І. Мова – краса і сила: суспільно-креативна роль мови в ХI-ХIХ ст. Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2011. 211 с.

13. Франко І. Літературна мова і діалекти. Твори у 50 т. Київ: Наукова думка, 1982. Т. 37. С. 205-210.

14. Шевельов Ю. Портрети українських мовознавців. Київ: Видавничий дім "КМ Академія", 2002.132 с.

15. Шевельов Ю. Історична фонологія української мови / пер. з англійської С. Вакуленка, А. Даниленка. Харків: Акта, 2002. 1054 с.

П.Н. Подала цей матеріял на Ваші численні прохання після озвучення основ цього тексту на Всеукраїнській науковій конференції "Соборність як фундаментальна складова ідеології українського націоналізму", Івано-Франківськ, 17 квітня 2021 р. Вдячна Вам за цікавість до цих ідей.

Джерело: Матеріали IХ Всеукраїнської наукової конференції з міжнародною участю. Соборність як фундаментальна складова ідеології українського націоналізму. Івано-Франківськ 16-17 квітня 2021 р. С. 212-220.

Блог автора – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст блогу не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ньому піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора блогу.